Третій етап відзначається особливостями, що зумовлені конкретною справою і характерні лише для неї. Після аналізу особливостей справи та відповідної їх правової оцінки, орган виконавчої влади або місцевого самоврядування, встановлює кінцевий строк, необхідний для прийняття кваліфікованого рішення.

Важливе значення має початок перебігу розумного терміну, який необхідно розпочинати з моменту  офіційної реєстрації справи (заяви або бланк-заяви чи реєстраційної картки).

З перебігу часу зазвичай викидається термін проведення експертиз, якщо вони здійснені в "розумні" терміни, а також розгляд клопотань, порушених заявником у процесі розгляду справи.

Крім того, встановлення розумного терміну  або розумних часових рамок характерне лише для дискреційних повноважень, які реалізуються в порядку заявної процедури, тобто у випадку звернення особи до адміністративного органу, адже в цьому разі задовільняється її інтерес. У втручальних процедурах ініціатива відходить від держави, в особі адміністративних органів, і задовільняють вони власні інтереси, а отже, визначають необхідні для них строки.

Наочною агітацією застосування досліджуваного принципу є Резолюція Ради Європи, де зазначені приклади практичних ситуацій з можливістю їх реалізації у розумні строки.

      Наприклад, відповідно до п. с гл.1 Рекомендації N Rec (2003) 16 Комітету міністрів Ради Європи державам-учасницям "Про виконання адміністративних рішень і судових рішень у галузі адміністративного права" "данное  правомочие должно быть реализовано частными лицами в разумные сроки, чтобы не создавать без необходимости препятствий для  деятельности  административных  органов и обеспечить законную достоверность" або відповідно до п. а гл.2 тієї ж Рекомендації "если   решение  в  отношении  частного  лица  подлежит принудительному  исполнению,  то  этому  лицу  должна  быть   дана возможность исполнить административное решение в разумный срок, за исключением случаев должным образом обоснованных срочных дел" [127].

Таким чином, реалізація принципу розумного часу із використанням подібної концепції оцінювання строку забезпечить: по - перше, дотримання прав та свобод людини і громадянина на належному рівні, з урахуванням фактора побудови демократично-ліберальної системи управління; по - друге, створить особі додаткові можливості для захисту від владного свавілля; по - третє, внесе впорядкованість та дисциплінованість в роботу посадових осіб адміністративного органу, що застосовують дискреційні повноваження; по-четверте, забезпечить обгрунтоване та оперативне вирішення адміністративних справ.

Наступним принципом, предбаченим в Рекомендації, є принцип застосування вказівок, через який реалізується послідовність адміністративної практики, тобто це проявляється у необхідності вироблення відповідної правозастосовчої практики щодо використання дискреційних повноважень по аналогічних справах, з метою забепечення передбачуваності та визначеності, але при цьому потрібно вивчати обставини конкретної справи, яка наділена своїми, характерними лише їй, особливостями.

Суть зазначених вказівок полягає у формуванні процесу управління, використовуючи вироблений досвід та практику у близьких за своїм змістом справах шляхом використання "загальних адміністративних вказівок", тобто інструкцій, рекомендації, роз`яснень, циркулярів та інших актів внутрішнього характеру, які адміністративний орган адресує посадовим особам адміністрації.

Основна проблема щодо застосування вказаного принципу полягає у вирішенні питання про доцільність чи недоцільність  надання їм  статусу обов`язковості.  Певна кількість європейських країн пішли шляхом усунення необхідності  надання вказівкам законної сили, недотримання яких не позбавляє захід юридичної сили, у інших, навпаки, громадяни мають право застосовувати адміністративні вказівки для оскарження рішення, що було винесене відносно цих осіб [125].

На думку автора, вирішення цієї проблеми лежить у площині загальних засад правової системи окремо взятої держави, адже подібні до "адміністративних вказівок" акти, наприклад в Україні, є актами інтепретації (тлумачення), а не джерелами права та носять лише допоміжний, рекомендаційний, роз`яснювальний харатер для осіб, які їх застосовують.

Крім того, надання адміністративним вказівкам обов`язкової юридичної сили наділить їх ознакою нормативності (регламентацією суспільних відносин за допомогою норми права), що суперечить самій суті дискреційних повноважень, адже одна із причин їх виникнення полягає в неможливості цілковитої та усунення надмірної регуляції відносин.

Ще одне питання, яке виникає у ході дослідженн, - кому належить право виробляти подібні вказівки? На переконання автора, це повинен робити вищий за управлінською ієрархією орган виконавчої влади з огляду на такі аргументи: по - перше, він має загальний доступ до всієї правозастосовчої практики; по - друге, на основі першого арументу, він може здійснювати порівняння використання дискреційних повноважень нижчестоячими адміністративними органами та проводити відповідний аналіз.

Іншим принципом, який доповнює попередній, є принцип відкритості вказівок, що передбачає надання доступу до загальних адміністративних вказівок, не лише  адміністративному органу, а й особі, щодо якої вирішується справа, тобто вона буде обізнаною з мотивами та критеріями, що закладені в основу прийняття рішення.

Вказаний принцип є доповненням до принципу загального доступу до інформації і значно розширює правові резерви особи в цьому сенсі: по - перше, це превентивний ефект, що дозволяє особі оцінити перспективу або вірогідність позитивного результату її клопотання, знаючи критерії, що застосовуються у подібних випадках; по - друге, це однозначно встановлює, що такі вказівки особа отримує за своїм запитом до або після прийняття акта і в будь - якому випадку, зацікавлена  особа, при належному виконанні принципу відкритості вказівок, одержує можливість бути поінформованою в тому, чи належно дотримано принцип рівності та справедливості під час прийняття рішення, що її стосується.

Практична реалізації цього принципу може здійснюватися шляхом загального оприлюднення адміністративних вказівок відповідними органами або надання відповідної інформації, тобто про чинники прийняття рішення, за запитом особи і в тому обсязі, який є необхідним (це може бути частина вказівки, яка безпосередньо стосуються справи або тільки критерії, якими керувалась адміністрація у процесі схвалення рішення). Останній спосіб доцільно застосовувати, якщо використані адміністрацією вказівки не викладені у письмовій формі.

Отже, практична цінність принципу відкритості вказівок набуває відображення у створенні підгрунття для належного дотримання, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, при застосуванні адміністративного розсуду в  адміністративних процедурах, норм, які визначають принципи рівності, законності, викладення мотивів, чим створює додаткові бар`єри на шляху порушення прав та свобод людини та громадянина.

Будь - яка реалізація повноважень адміністративним органом щодо однакових життєвих ситуацій, виходячи із законів логіки, має свої особливості та нюанси, тобто не може бути абсолютно тотожних справ, що в зазначеному контексті зумовлює необхідність відходу від встановлених стандартів і пошуку опитимального варіанта у схваленні рішення для конкретних обставин, отже,  наступний принцип - відступ від вказівок.

Використання вказаного принципу тісно переплітається з принципами застосування та відкритості вказівок, які за певних обставин можуть виключати існування один одного і  зв`язок між якими проявляється в тому, що попередній виступає онтологією, логічним продовженням наступного.

Призначення згадуваного принципу полягає у наданні відповідній особі можливості отримати інформацію про причини, що зумовили відступ при вирішенні справи адміністративним органом від загальних адміністративних вказівок, і які несприятливо впливають на її права, свободи та інтереси. Відразу слід зауважити, що особа одержує реляцію лише про мотиви, які негативно впливають на її правові можливості, що є віддзеркаленням демократичності системи управління.

При належній реалізації даного принципу, особливо з боку адміністрації, що зводиться до викладення мотивів відступу від вказівок, особа в перспективі може визначити і оцінити чи був дотриманий принцип рівності, що є основоположною метою застосування цього принципу і який також передбачає можливість для особи пересвідчитися з викладених причин, чому такий відхід було зійснено саме у цій справі, чи є об`єктивне обгрунтування такого заходу, чи є такий відступ довільним.

Сукупність вказаних запитань генерує "формулу заціавленості у результатах", тобто особа, звертаючись до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зацікавлена у позитивних  наслідках свого клопотання, у випадку негативного рішення -  має знати мотиви саме такого, для потенційного оскарження в майбутньому.

Далі у Рекомендації зазначається перелік принципів, які покликані гарантувати законність адміністративних рішень, схвалених у порядку дискреційних повноважень. Узагальнюючи, ці принципи можна  сформулювати як контрольні, що наявні не лише при реалізації адміністративного розсуду чи адміністративної процедури, а й у функціонуванні адміністративно - правової системи в цілому, з певними відмінностями у змістовному розумінні.

Такими принципами є:

• характер контролю;
• утримання адміністративного органу від дій;
• повноваження адмінстративного органів щодо отримання інформації.

Отже, перший принцип - характер контролю, основна мета якого зводиться до забезпечення законності будь - якого адміністративного акта, що прийнятий у результаті застосування адміністративним органом дискреційних повноважень шляхом контролю, який здійснюється судом або іншим незалежним органом.   

Контроль над правильним застосуванням дискреційних повноважень слід розглядати в двополярному розумінні: перше - процедурний контроль, тобто за належним дотриманням принципу законності у схваленні адміністративного акта; друге - контроль за "якістю" акта, тобто за його відповідністю ситуаційним обставинам та аргументам, що характеризують доцільність  прийняття.

     Контроль якості управлінського рішення або контроль ефективності управлінської діяльності забезпечується вищим за управлінською ієрархією органом відносно того, який примає таке рішення. Так, відповідно до аб.3 п.2 Типовго положення про урядовий ораган управління, затвердженого Постановою КМУ від 22 лютого 2000р., урядовий орган виконує, відповідно до законодавства,  контрольно-наглядові функції у відповідній підгалузі або сфері діяльності [128].

Ще одним детермінантом подвійної інтерпретації  контролю виступає організація його здійснення, тобто сукупність органів, які мають право на реалізацію відповідних повноважень. В такому апекті він поділяється на   загальний  та спеціальний контроль.

Загальний - це контроль, який виконується відповідними органами, що інспектують всю сферу адміністративно - управлінської діяльності і до яких відносять: Верховну Раду України, контроль з боку Президента України, Кабінет Міністрів України,  Уповноваженого ВРУ з прав людини (омбудсмен), Рахункову палату, прокурорський нагляд, громадський контроль та судовий контроль.