Онтологічна основа для вирізнення певних моделей осмислення права та надання ним концептуального характеру задається завдяки категорії "правова реальність". Відповідно до такої онтологічної основи право не є якоюсь річчю, на котру можна вказати: ось це і є право. Воно є особливим світом, світом права. Для формулювання особливостей цього світу в усьому багатстві його проявів нами на початку 90-х років ХХ ст. запропоновано і концептуально обґрунтовано категорію "правова реальність" (за аналогією з концептами фізичної, соціальної, культурної, моральної, психологічної та інших реальностей) [5]. Слід зазначити, що сполучення понять "реальність" і "право" є настільки очевидним, що словосполучення "правова реальність" могло траплятися і в працях інших дослідників. Проте це відбувалося у поодиноких випадках, без включення до системи інших понять як певної теорії або концепції правової реальності. До того ж досить часто онтологічна категорія "реальність" заміщується її повсякденною інтерпретацією - як емпіричні прояви права, тим, як право функціонує "насправді" (у такому значенні правильніше вживати поняття "правова дійсність"). Оскільки реальність - це властива феноменам якість мати буття, незалежне від нашої волі і бажання, то і правова реальність - не тільки те, що існує в інститутах права та правовідносинах, а також і ті очевидності, які хоч і не мають предметного буття, але з якими ми не можемо не рахуватися. Це поняття дозволяє об'єднати питання про те, що таке право з питанням, як воно існує, який спосіб його буття, до якого типу реальності воно належить. При цьому правова реальність повинна сприйматися не як зовнішня для людини (суб'єкта її осмислення) дійсність, а як така, до якої залучений він сам у процесі спілкування з іншими учасниками правового життя.
Правова реальність не являє собою якусь субстанційну частину реальності, а є лише способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його відсутності розпадається сам людський світ. Тому уявляємо його як реально існуючий. Уже в цьому полягає відмінність буття права від буття власне соціальних об'єктів, оскільки світ права - це в основі своїй світ належного, а не фактичного, емпіричного існування. Проте це зовсім не означає, що право, по-перше, не пов'язане з соціумом, не є соціальним феноменом, і, по-друге, не є феноменом, якого не існує, не має статусу існуючого. Право, безумовно, є соціальним феноменом, тобто визначається певними соціальними інтересами, але не тільки ними. Право має відносну незалежність від існуючих відносин, тобто воно має певну власну логіку. Його існування не може бути зведене до існування фактичного.
Онтологічною основою права є між- суб'єктна взаємодія, але не як деяка субстанціальна реальність, а як його ідеально-смисловий аспект, коли спільне існування людей загрожує обернутися свавіллям, а тому містить момент належного для обмеження такого свавілля. Тому правова онтологія виявляється онтологією інтерсуб'єктивності, а "першореальністю" права виступає сенс права, що полягає у належному (рос. - долженствовании).
Таким чином, право являє собою деонтологічну реальність, тобто ідеально сконструйоване буття, суть якого полягає в належному, і хоча воно не замикається на самому собі, проявляється в емпіричному світі, але все ж не зводиться до соціальних фактів. Правова реальність має смислову будову. Правові смисли опредмечу- ються в ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.
Враховуючи викладене, моделі пізнання права є моделями осмислення правової реальності. Вихідним пунктом будь-якого осмислення права є питання про можливість цього осмислення як такого. Чи можемо ми сказати що-небудь про правову реальність? І яка природа цих висловлювань? Яким чином правова реальність може бути надана нам? Очевидно, що відповідь на це питання тісно пов'язана з відповіддю на питання про природу і способи існування самої правової реальності, що, у свою чергу, вже припускає якесь попереднє розуміння, повертаючи нас до споконвічного питання про можливість останнього.
Складність входження у це коло полягає у тому, що через багатогранність і процесуальну природу права воно не може бути "схоплено" у своїй визначеності. Ми завжди бачимо не правову реальність взагалі, а яку- небудь із форм існування права або етапів його здійснення: ідею права, знакові форми, взаємодію між соціальними суб'єктами.
С. Максимов
Ця обставина обумовлює визнання методологічного плюралізму в осмисленні права, однак не як еклектичне нагромадження різних визначень права, а як виокремлення основних світо глядно-методологічних підходів до його осмислення у їх субординації та додатковості.
Залежно від того, що передбачається в ролі основи справжньої реальності права, тобто такого простору, в якому "локалізуються" правові смисли, нами було виокремлено такі чотири основні способи осмислення правової реальності, кожен з яких робить акцент на одному з її аспектів:
1)  правовий позитивізм - на зовнішній стороні правової реальності, сукупності норм, забезпечених примусовою силою держави;
2)  правовий об'єктивізм - на соціальній обумовленості права, його вкоріненості в житті;
3)  правовий суб'єктивізм або класичні концепції природного права - на ідеально-моральній стороні права, що розкривається у свідомості суб'єкта ідеї права;
4)  правову інтерсуб'єктивність, або некласичні концепції природного права, - на тій смисловій стороні права, яка проявляється у процесі взаємодії суб'єктів, у їх комунікації та інтерпретації позиції Іншого [5, 138-142].
Кожен із цих підходів до осмислення правової реальності має свої переваги і недоліки. Правовий позитивізм, що орієнтується на осмислення інсти- туційної сторони права, завдяки цьому домагається певної строгості й чіткості своїх положень, однак дає дещо збіднений образ правової реальності, ігнорує її ідеальну сторону. Правовий об'єктивізм, який робить акцент на соціальній основі права, вкоріненості права в житті людини, виявляється нечутливим до проблеми справедливості, інших ціннісних підстав права. Правовий суб'єктивізм, вказуючи на вкоріненість смислів права у свідомості, пропонує чудові моделі правового світогляду, але виявляє деяку їх відірваність від реального життя. Зазначені підходи продукують класичне праворозуміння, засноване на поділі сутності й існування, суб'єкта й об'єкта, суб'єктивного й об'єктивного, вони виходять із зовнішньої позиції дослідника як спостерігача. їм протиставляється некласичний підхід до осмислення права, заснований на подоланні однобічності інших підходів - позиція інтерсуб'єктивності, яка виходить з положення дослідника як учасника правових подій, що реалізується, насамперед, у феноменолого-герменевтичній і комунікативно-дискурсивній формах.
Відповідно до цього підходу правова реальність не може бути охоплена нами у своїй повноті не тільки через свою динамічність, а й через те, що тут ми не можемо зайняти позицію зовнішнього спостерігача, завжди виявляючи себе в ролі учасника правових відносин, який осмислює своє буття-у-праві "зсередини". Так, сенс права не розчиняється у свідомості суб'єкта або в зовнішньому соціальному світі, а розглядається як результат зустрічі (комунікації) суб'єктів, занурених у життєвий світ, під час якої, таким чином, здійснюється і відтворюється право.
Стосовно пізнавально-методологічних аспектів концепції правової реальності, позитивістсько-об'єктивістська, суб'єктивістська й інтерсуб'єктивна моделі її осмислення відповідають розглянутим раніше основним гносеологічним моделям: реалістській, конструктивістській та символічній, з яких перші дві належать до класичної моделі, а третя - до некласичної.
Цей аналіз дає підстави внести деякі запитання та уточнення щодо того трактування моделей осмислення правової реальності, які обговорювалися у першій частині статті.
Насамперед це стосується характеристик другої, суб'єктивістської моделі. Вона не може бути віднесена до некласичної з точки зору філософських критеріїв. Класика у філософії включає і об'єктивістській, і суб'єктивістський підходи, а в науці - конструктивістський суб'єктивізм виражає її природу краще, ніж наївно-реалістична установка об'єктивізму. Тут скоріше слід говорити про традиційну і класичну моделі науки, уточнюючи, що для пізнання права - вихід у сферу конструктивізму - є хоча й не поширений, але істотний для нього підхід (правова реальність). Ні один із підходів не має абсолютної переваги.
Багато в чому вибір того чи іншого підходу дає переваги у вирішенні певних питань, або виражає той чи інший аспект правової реальності. Некла- сичний підхід до осмислення права для філософії може не бути таким. Тому, коли проголошується "прощання із класикою", то скоріше йдеться про прощання із марксистською традицією у теорії права, яка за своєю основою є об'єктивістською, тобто як заклик до справжньої науковості теорії права і усієї правової науки.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Постнеклассика: философия, наука, культура : кол. моногр. / отв. ред. Л. П. Киященко и
В. С. Степин. - СПб., 2009. - 672 с.
2.  Неклассическая философия права: вопросы и ответы. - Харьков, 2013. - 272 с.
3.  Карташева А. Філософський смисл класичної та некласичної концепцій авторського права // Філософія права і загальна теорія права. - 2013. - № 1. - С. 260-267.
4.  Поляков А. В. Прощание с классикой, или Как возможна коммуникативная теория права // Российский ежегодник теории права. № 1. 2008. - СПб., 2009. - С. 9-42.
5.  Максимов С. Правовая реальность: опыт философского осмысления. - Харьков, 2002. - 326 с.
6.  Честнов И. Л. Постклассическая теория права : моногр. - СПб., 2012. - 650 с.
7.  Тимошина Е. В. Теория и социология права Л. И. Петражицкого в контексте классического и посткласического правопонимания : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01. - М., 2013. - 44 с.
8.  Бряник Н. В. Введение в современную теорию познания : учеб. пособие. - М., 2003. - 288 с.
REFERENCES
1.  Postneklassika: filosofiya, nauka, kultura [Postnonclassics: Philosophy, Science, Culture], Saint Petersburg, 2009, 672 p.
2.  Neklassicheskaya filosofiya prava: voprosy i otvety [Non-Classical Philosophy of Law: Questions and Answers], Kharkov, 2013, 272 p.
3.  Kartasheva A. Filosofskyi smysl klasychnoi ta neklasychnoi kontseptsii avtorskoho prava [Philosophical Sense of Classical and Non-Classical Concepts of Copyright], Filosofiia prava i zahalna teoriia prava, 2013, no. 1, pp. 260-267.
4.  Polyakov A. V. Proshchanie s klassikoy, ili Kak vozmozhna kommunikativnaya teoriya prava [Farewell to the Classics, or How the Communicative Theory of Law Can be Possible], Rossiyskiy ezhegodnik teorii prava, no. 1, 2008, Saint Petersburg, 2009, pp. 9-42.
5.  Maksimov S. Pravovaya realnost: opyt filosofskogo osmysleniya [Legal Reality: the Experience of Philosophical Understanding], Kharkov, 2002, 326 p.
6.  Chestnov I. L. Postklassicheskaya teoriya prava [Post-Classical Theory of Law], Saint Petersburg, 2012, 650 p.
7.  Timoshina E. V. Teoriya i sotsiologiya prava L. I. Petrazhitskogo v kontekste klassicheskogo i postklasi- cheskogo pravoponimaniya [Theory and Sociology of Law of L. I. Petrazycki in the Classical and Post- Classical Understanding of the Law], Moscow, 2013, 44 p.
8.  Bryanik N. V. Vvedenie v sovremennuyu teoriyu poznaniya [Introduction to the Modern Theory of Cognition], Moscow, 2003, 288 p.