Юридична практика, що створює і підтримує правову систему суспільства, - це не тільки сукупність актів волевиявлення, а й пізнавальна діяльність суб'єктів права, під час якої вони збирають різні відомості, аналізують їх, піддають інтерпретації, систематизують, доводять тощо. Оскільки ця діяльність, як і будь-яка інша, ґрунтується на певній мотивації, то в системі ціннісних орієнтацій, властивих для права, присутні цінності, що за своєю природою належать до пізнання, зокрема цінність істини.
Можливість і необхідність появи такої цінності, як істина, виникає за наявності щонайменше двох вихідних умов: по-перше, якщо існує сама потреба в пізнанні зовнішнього і внутрішнього світу, що виявляється у відповідних формах індивідуальної та колективної практики; по-друге, якщо результати пізнання вимагають перевірки (контролю); останнє, у свою чергу, найчастіше зустрічається в тих випадках, коли пізнавальна діяльність не дає гарантовано точного знання, а призводить до неоднозначних, варіативних висновків. Від цього страждає орієнтаційна функція пізнання: адже воно здійснюється, як правило, не через зайву цікавість, а для того, щоб прийняти те чи інше практичне рішення. Щоб досягти шуканої визначеності, доводиться з усіх існуючих альтернатив вибирати найбільш прийнятне і точне - "справжнє" знання. Тому, наприклад, у сфері художньої творчості або повсякденного мислення, де також відбувається пізнання світу, але до його результатів не ставиться таких суворих вимог, майже не використовується поняття істини.
Оскільки сфера юридичного пізнання зазвичай наділяється високим соціальним значенням, а його результати слугують підставою для відповідальних рішень, пов'язаних із зміцненням миру та солідарності, відновленням справедливості тощо, то застосування критерію істинності для оцінки тих чи інших юридичних суджень також є традиційним. Проте, якщо звернутися до вітчизняної практики, легальне визнання істини як правової цінності має нестабільний характер.Поняття істини отримало своє первинне і найбільш авторитетне трактування у філософії Платона: "Той, хто говорить про речі відповідно до того, які вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, - бреше..." [1, 426]. По суті, всі наступні теорії істини спираються на цю формулу, по-різному роз'яснюючи її центральну і найменш визначену частину - "які вони є".
У ХХ ст. плюралізм філософських учень і відповідних їм картин світу спричинив і множинність концепцій істини. Особливу популярність отримала, зокрема, так звана теорія відображення; той факт, що її розвивав
В. Ленін, обумовив її панування в російській науці протягом майже усього століття. Відповідно до цієї теорії образи у свідомості людини повторюють явища об'єктивної реальності - матеріального світу: "Матерія є філософською категорією для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них" [2, 131]. Отже, істинним буде такий образ, який повністю адекватний відображеному у свідомості предмету.
Ідея про копіювання зовнішнього світу за допомогою відчуттів і уявлень стала предметом гострої критики, особливо серед західних мислителів. Був запропонований цілий ряд альтернативних теорій істини, серед яких отримали великий вплив такі:
-  теорія когеренції (узгодження). Відповідно до неї істинним є таке уявлення про реальність, яке найбільшою мірою відповідає не самій реальності, а іншим наявним про неї уявленням: "Судження істинне, якщо воно узгоджується з іншими судженнями в межах загальної системи..." [3, 58];
-  теорія прагматизму, в межах якої істинним вважається таке знання, яке здатне приносити практичну користь (вигоду);
- теорія конвенціоналізму, яка розглядає істину як предмет, що встановлюється за допомогою домовленості: "Думка, якій судилося отримати остаточну згоду всіх дослідників, є те, що ми маємо на увазі під істиною..." [4, 292].
Під час оцінки наведених підходів варто враховувати той факт, що всі вони мають на увазі, як правило, науковий тип пізнання й істини. Тому, щоб судити про їх застосовність у сфері права, слід було б попередньо зіставити наукове та юридичне пізнання.
У класичному дослідженні Е. Чуді- нова, присвяченому науковій істині, в якості основних її ознак виокремлюються такі: 1) знання; 2) відповідність фундаментальним аспектам дійсності;
3) системність; 4) суворе обґрунтування відповідно до прийнятого еталону [5, 3]. Зазначені ознаки в цілому, як видається, цілком застосовні і до істини юридичної з певними уточненнями. Так, потребує розшифровки така ознака, як знання: юридичне значення має зовсім не будь-яке знання, а лише таке, яке отримало офіційне закріплення у встановленій формі. Що стосується системності, то у сфері юридичного пізнання вона присутня, але має, на відміну від науки, швидше локальний характер: від результатів юридичного пізнання (наприклад, від висновків суду у конкретній справі) не вимагається, щоб вони відповідали всій сумі знань, накопичених у межах правової системи, оскільки окреме судове рішення з переважною більшістю інших судових рішень не пов'язано за змістом. Нарешті, така властивість істини, як обґрунтування відповідно до еталону, в сфері юридичного пізнання набуває центрального значення. Дійсно, основним критерієм істинності у сфері права є його доведеність відповідно до нормативно визначеної процедури. Таким чином, основна проблема полягає в наступному: що означає відповідність і яким саме фундаментальним аспектам реальності має відповідати юридичне судження, щоб бути істинним?
Основне призначення правової форми - вносити визначеність у соціальні відносини. У цій якості, власне, вона виконує ту ж функцію, що й істина. Для цієї мети не цілком підходить, зокрема, те розуміння істини, яке випливає з теорії прагматизму, оскільки її основне поняття - "користь" - несе в собі надлишок суб'єктивізму і пов'язаної з ним мінливості. Так, один із засновників прагматизму У. Джеймс писав: "Думки стають істинними рівно остільки, оскільки вони допомагають нам дійти задовільного співвідношення з іншими частинами нашого досвіду" [6, 230]. Припустимо, що це формулювання застосовується до юридичної істини і вона визначається як ідея, що дозволяє дійти задовільного співвідношення з іншими частинами юридичного досвіду. Виникає неминуче запитання: кого саме це співвідношення має задовольнити? Без зазначення точного суб'єкта таке розуміння істини не діє.
Те ж саме, по суті, стосується теорії конвенціоналізму. Якщо в науковій сфері, наприклад, істина може стати результатом угоди локальної групи вчених, то у сфері права визнавати істиною те, стосовно чого досягла згоди частина суспільства - означає підривати солідарність. Загальна ж згода у сфері права, швидше за все, зовсім неможлива, хоча б унаслідок великої кількості конкуруючих інтересів.
Що стосується теорії відображення, то її застосування до юридичного пізнання також є вкрай ускладненим. Справа в тому, що теорія відображення передбачає, що уявлення і відчуття людини можна оцінити як істину, якщо якимось чином порівняти їх з предметами об'єктивного матеріального світу. Однак у сфері права (як, втім, і в соціальному пізнанні взагалі) жодні об'єкти і явища не дані суб'єкту, що пізнає, безпосередньо. Він має до них доступ виключно через посередництво свого сприйняття. Отже, таке розуміння істини не має практичного потенціалу: можна припустити, що якісь з уявлень точно відображають зовнішній світ, а якісь - з викривленнями, але перевірити це ніяк не можна, оскільки немає можливості напряму зіставити їх з предметами зовнішнього світу.
З практичної точки зору, суб'єкт пізнання у сфері права зіставляє свої спостереження і висновки, зрозуміло, не з об'єктивною реальністю, а лише з іншими спостереженнями і висновками, зокрема з тими, які належать іншим суб'єктам. У межах юридичних процедур саме цій меті слугують докази - відомості про факти, що мають значення для справи і юридично закріплені належним чином. Суддя, слідчий і будь-яка інша особа, яка здійснює пізнавальну діяльність, сприймає ці відомості і за допомогою своєї свідомості проводить оцінку цих доказів, зіставляючи їх між собою.
Для того щоб визначити аксіологіч- ний статус істини у сфері права, слід диференціювати різні способи юридичного пізнання. Різноманітність видів юридичної діяльності веде до того, що всередині кожного з них складається своя специфіка пізнавальних процесів, на підставі чого значення істини в них може помітно відрізнятися.
Проблема істини насамперед пов'язується, звичайно, з правозастосовною діяльністю, особливо з судочинством. У сучасній російській правовій системі аксіологічний статус істини у сфері судочинства опинився під питанням.
У раніше чинному процесуальному законодавстві, яке безпосередньо визначає цілі судочинства, прямо закріплювалася цінність істини; правда, слід зазначити, що істина згадувалася зовсім не в основних положеннях процесуальних кодексів, присвячених завданням і принципам судочинства, а лише у другорядних статтях.
Так, уКримінально-процесуальному кодексі РРФСР 1960 р. про істину говорилося у зв'язку з повноваженнями головуючого в судовому засіданні: "Головуючий керує судовим засіданням, вживаючи всі передбачені цим Кодексом заходи щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи та встановлення істини, усуваючи з судового розгляду все, що не стосується справи, і забезпечуючи виховний вплив судового процесу" (ст. 243). У Цивільному процесуальному кодексі РРФСР визнання цінності істини було зовсім вже непрямим; наприклад, дозволялося видаляти із зали ту чи іншу особу на час допиту неповнолітнього свідка, "коли це необхідно для встановлення істини" (ст. 173).
У результаті нової кодифікації кримінально-процесуального та цивільного процесуального законодавства навіть ці побіжні згадки про істину з нього були виключені. Питання полягає в наступному: чи означає це, що істина не є ціннісною підставою судочинства? Суд, як і будь-який інший правозастосовний орган, у кожному акті своєї діяльності здійснює кілька пізнавальних операцій, і перевірка істинності можлива тією мірою, в якій судовий акт говорить про реальні факти, зокрема: суд стверджує, що мали місце певні події; він стверджує, що ці події та дії описуються (кваліфікуються) певними нормами права, тобто що вони підходять до конкретного випадку; він стверджує, що до його компетенції належить прийняття з цього питання певного виду рішення (вироку). Ціннісний статус істини у цьому випадку може бути трояким: або істина наділяється позитивною цінністю, або негативною, або оцінюється нейтрально.
Чи можна уявити собі, що істинність рішення суду є байдужою або навіть негативною з ціннісної точки зору? Це означало б, що цілі судочинства повною мірою досяжні незалежно від істинності чи хибності результатів судового пізнання. Але це логічно неможливо, оскільки сама пізнавальна діяльність суду суворо прагматична, вона здійснюється виключно для того, щоб дати матеріал для прийняття практичного рішення. Зокрема, істинність висновків є умовою для досягнення справедливості, оскільки не можна домогтися того, щоб рішення було адекватне обставинам справи, якщо ці обставини не встановлені з тим або іншим ступенем точності.
Крім цих загальних теоретичних міркувань, існує достатня кількість нормативних установлень, котрі підтверджують, що істина зберігає свій ціннісний статус у сфері судочинства, хоча і не згадується прямо. Так, у ст. 88 КПК РФ йдеться про те, що кожний доказ підлягає оцінці з точки зору достовірності. У цьому випадку "достовірність" є не що інше, як "псевдонім" істинності.