Неупереджений аналіз еволюції пострадянського вітчизняного та зарубіжного загальнотеоретичного правознавства загалом та галузевих юридичних наук зокрема переконує, що серед безлічі конкретних, часткових і властивих декільком юридичним наукам питань, з усією очевидністю виокремлюється низка найфундаментальніших, спільних для усього правознавства проблем його пізнання, від результатів розв'язання яких, без перебільшення, вирішальною мірою залежить майбутнє правознавства. До їх належить проблема філософсько-методологічного самовизначення правознавства. Чим повинно бути правознавство - наукою у точному значенні цього слова чи якимось іншим видом пізнання правової дійсності?
Перші спроби побудувати правознавство відповідно до канонів класичної наукової раціональності як у прихильників доктрини природного права, так і в учених юристів-пози- тивістів закінчилися невдачами. Водночас природа цих невдач у часи класичної науки ще не була усвідомлена. Іншу, принципову рамкову відповідь на ці питання спробували дати ще наприкінці ХІХ ст. відомі мислителі- наукознавці В. Дільтей, В. Віндельбанд та Г. Ріккерт, обґрунтувавши доктрину поділу наук на науки про природу і науки про культуру (до яких включили і правознавство). Порівнюючи науки про культуру з класичним природознавством, вони виявили чимало суттєвих відмінностей, що і призвело до зазначеного вище розрізнення наук, однак у підсумку В. Дільтей, В. Віндельбанд та Г. Ріккерт не протиставили їх як науку і не-науку, а лише визначили, що це різні науки. Різні насамперед тому, що вивчають різні системні об'єкти дійсності.
Вказаний поділ наук на науки про природу і науки про культуру вже чимала кількість учених-гуманітаріїв© Р. Гаврилюк, 2014 94