Послуговуючись потребовим підходом до праворозуміння, П. Рабіно- вич виокремлює "два різновиди пра- ворозуміння" - "загальносоціальне і спеціальносоціальне (юридичне) пра- ворозуміння" як фундамент "загальнотеоретичного праводержавознав- ства". Інакше кажучи, на відміну від переважної більшості сучасних теоретиків права, він цим самим стверджує одночасне існування ("буттєвої, онтичної сутності") декількох феноменів права, а саме: загальносоціаль- ного права і юридичного (державно- вольового) права. Тобто П. Рабінович фактично замінив безперспективний пошук єдиного визначення права, однакового на всі випадки життя - з позицій наукової некласики таке визначення неможливе - позначенням меж онтологічно неоднорідного правового поля, що зберігає потенційну можливість його плідного наукового пізнання. До такого евристично продуктивного позначення сфери права замість визначення його природи (інакше кажучи, основоположних властивостей) П. Рабінович вдається не вперше. Цей методологічний засіб він використовує тоді, коли потрібно "втримати" у полі зору дослідника правовий орієнтир і водночас дати традиційне для правопізнання визначення поняття права в силу різних причин, що є неможливим [14, 341; 15, 166]. Це можна розглядати як фактичне повторення на новому етапі право- пізнання, по суті, через століття досить вдалої методологічної знахідки різних течій відродженого природного права, яке першим із-поміж усіх інших концепцій правопізнання стало на шлях наукового пізнання права з позицій некласичного типу наукової раціональності.
Тому вважаємо за доцільне скористатися з цієї винятково продуктивної методологічної підказки П. Рабіновича та розглянути історично перший позитивний досвід некласичного пізнання природного права з позицій досліджуваної нами проблеми: принципової можливості чи неможливості наукового пізнання права.
На філософсько-методологічному рівні відроджене природне право виступило переважно як конкретний прояв, продовження та розвиток, а за низкою параметрів і як принципове оновлення та збагачення рефлексивної соціальної філософії. Наріжним каменем у теорії пізнання відродженого природного права продовжувало залишатися традиційне для природно- правових доктрин питання про застосовність та її межі методології природознавства у правопізнанні передусім та пізнанні суспільства загалом.
Одним із предтеч філософсько- методологічної традиції відродженого природного права став видатний німецький учений-юрист кінця ХІХ - початку ХХ ст., першовідкривач формули природного права зі змінним змістом Р. Штаммлер. Обравши у ролі висхідної методологічної установки принцип моністичного розуміння суспільного життя, він розглядав право, зокрема й природне, як невід'ємний елемент єдиного потоку соціального життя, що ні на мить не зупиняється. Учений зазначав: "Оскільки певний зміст правового ладу має своїм завданням бути формальною умовою спільної діяльності людей, то у своєму власному бутті воно не може збутися від зумовлених можливостей цієї останньої, воно не може існувати незалежно від невпинно мінливого соціального життя. Тому правові норми з визначеним змістом, які, водночас, хотіли б мати безумовне значення, були б суперечливими і неспроможними" (курсив наш. - Р. Г.) [16, 195]. Отже, концепція природного права зі змінним змістом Р. Штаммлера відображає вже некласичне сприйняття соціальної дійсності як процесуальної, динамічної, перемінної за своєю суттю.
Філософсько-методологічні засади підходу Р. Штаммлера до пізнання соціально-правової дійсності, його стиль мислення ще мають у собі відбиток перехідного явища між класичним та некласичним типом наукової раціональності. Зокрема, на цю обставину безпосередньо вказує той факт, що у нього одержані знання про право ще не відносні, а продовжують залишатися істинним, повним, остаточним знанням. У концепції правопізнання Р. Штаммлера відсутній також суб'єкт пізнання чи навіть натяк на нього, що, як відомо, є однією з атрибутивних властивостей некласичних стандартів науковості. Проте він зумів відкрити у праві таку нову для того часу його субстанціональну властивість, як проце- суальність, атрибутивну змінюваність права та джерело цієї змінюваності - таку ж атрибутивну процесуальність соціальної матерії загалом.
У руслі методологічної традиції відродженого природного права особливо помітне феноменологічне правопізнан- ня. Творець класичної феноменології як нового типу філософії - філософії як науки у точному значенні цього слова, специфічного світогляду - німецький філософ-наукознавець Е. Гуссерль назвав її оригінальним вченням про метод, про теорію пізнання і свідомості. Його феноменологія зробила надзвичайно глибокий вплив на розвиток пізнавального інструментарію багатьох наук, зокрема й правознавства. Феноменологічний метод - не метод у звичному розумінні засобу і водночас не один із можливих способів доступу до речі, який можна або не можна застосувати до пізнання залежно від бажання дослідника та обставин. Феноменологія - метод у зовсім іншому сенсі: це спроба цілком змінити спосіб бачення, сприйняття світу, відкрити новий горизонт, який за умови використання традиційних методів дослідження прихований від суб'єкта пізнання. Це єдиний адекватний спосіб виявлення відповідної йому речі (так, вигляд з мого вікна доступний мені тільки з мого вікна). Метод у цьому випадку нерозривно пов'язаний із річчю - він просто є способом її виявлення. Тим самим феноменологічний опис речі є, по суті, описом способу, в якому являє себе відповідна дійсність.
Одним із учених-правознавців, хто найбільш послідовно, адекватно і в результаті плідно застосував феноменологічний метод до правопізнання на початку ХХ ст., був лідер геттінген- ської групи неокантіанців А. Райнах. Він поставив собі за мету довести (і своєрідним чином феноменологічно довів!), що подібно до того, як існують незалежно ні від кого основи матема- тики і логіки, існують також незалежно ні від кого своєрідні основи права - правові утворення. Проте їх онтологія докорінно відрізняється від онтології математики і логіки, а також природознавства. Правові утворення існують темпорально та умовно - створюються одними умовами та скасовуються іншими. Першопричиною утворення таких правових феноменів та інструментом їх реалізації є соціальні акти, без яких і поза якими не існує жоден соціум. Соціальні акти настільки древні явища, наскільки сягає глибини століть буття людини [17, 154, 156-159, 161-162].
Саме з людиною як суб'єктом соціальної дії пов'язує А. Райнах появу та існування апріорного права, але робить це зовсім інакше, ніж усі його попередники. Згідно з А. Райнахом відкриті ним соціальні акти, що виникають, постають внаслідок людської взаємодії, з неминучістю породжують об'єктивно-правові утворення, те саме апріорне право, яке він відкрив за допомогою некласичних стандартів науковості. Якщо до А. Райнаха найсміливіші теорії та конструкції правопізнання намагалися пояснити, але щоразу хибно, дивний, на перший погляд, наслідок, який випливає з акту обіцянки (саме те, що особа, яка дає обіцянку, не лише відчуває себе певною мірою зобов'язаною перед адресатом обіцянки, а й насправді є такою), то А. Райнах розкрив методом методологічного угляду сутності, що породження цього зобов'язання якраз і являє собою своєрідну субстанцію цього акту. Інакше кажучи, він розшифрував антропосо- ціокультурний код природного права, розкрив механізм його виникнення, дії та своєрідної анігіляції.
У незвичайно строкатому, колоритному та іскрометному ряду філософсько-методологічних рефлексій над правом як соціальним явищем кінця
ХІХ - початку ХХ ст. особливе місце належить емпіріокритицизму як формулі правопізнання Є. Ерліха та виявленому ним з її допомогою явища онтологічної множинності та допов- нюваності якісно відмінних між собою частин (сторін) єдиного феномену права [18, 64, 67, 69-70, 84-85, 135137, 209, 343-347, 352, 470, 484-485, 490-491, 520-579] - живого права соціуму, суддівського права та державного права. До речі, майже одночасно з Є. Ерліхом явище доповнюваності у праві також було зафіксовано й іншими корифеями вітчизняної правової думки, зокрема С. Дністрянським та Б. Кістяківським [19; 20, 378-383; 21, 177, 191-195]. Це було одне з найбільших відкриттів теоретичної юриспруденції кінця ХІХ - початку ХХ ст., яке істотно вплинуло на константність усього праворозуміння та правопіз- нання, як і пізнання природи загалом.
Період кінця ХІХ - початку ХХ ст., на який випала творча діяльність Є. Ерліха, увійшов в історію світового правознавства, особливо у природно- правову традицію правопізнання, як особлива віха. Саме у цей час завершився філософсько-методологічний розрив двох діаметрально протилежних підходів до розуміння критеріїв і стандартів пізнання права. Остаточно розчарувавшись у непродуктивності класичних загальнонаукових стандартів науковості у правопізнанні, більшість учених-правознавців стали на шлях не просто виокремлення з єдиної науки наук про культуру, включаючи і правознавство, а протиставлення їх наукам про природу, виведення їх за сферу науки у прямому розумінні цього слова. Як показав більш ніж столітній досвід, ідучи цим шляхом, правознавство власної методології правопізнання, яка б кардинально відрізнялася від загальнонаукової, а також більше б забезпечила продуктивність пізнання правової дійсності, так досі й не виробило.
Є. Ерліх пішов іншим шляхом та залишився на позиціях пошуку достовірного правознавства з єдиних для усіх наук загальнометодологічних підходів. Рухаючись в обраному ним напрямку і також вважаючи не придатним для правопізнання класичні стандарти науковості, він обрав у ролі власного філософсько-методологічного підходу до правопізнання емпіріокритицизм, з його допомогою здійснив зазначені вище відкриття у правознавстві, і цим самим на десятиліття раніше від фізиків-теоретиків впритул підійшов до формулювання основоположного для некласичного типу наукової раціональності принципу - принципу додатковості. При цьому наголосимо, що дійсно фундаментальний доробок Є. Ерліха у правознавство загалом є похідним, виступає наслідком його філософсько-методологічного новаторства у правопі- знанні: без другого феномену перший немислимий.
Нарешті, особливе місце у пізнавальній традиції відродженого природного права належить філософсько- методологічній та науковій спадщині Б. Кістяківського. Задумавши головну працю свого життя "Соціальні науки і право. Нариси методології соціальних наук і загальної теорії права" як суто методологічне дослідження, Б. Кістя- ківський протягом багатьох років практичного втілення цього проекту фактично змінив свій первісний предмет дослідження на наукове пізнання матерії права. Таким чином, зазначена вище праця Б. Кістяківського, залишаючись у своїй основі філософсько- методологічним дослідженням, водночас перетворилася у практичний зразок успішного застосування загально- наукової методології до пізнання права. У підсумку у ньому методологічні питання розв'язуються не самі собою, не абстрактно, а в процесі безпосереднього вирішення соціально- наукових та теоретико-правових проблем правопізнання, відносно яких філо софсько-методологічні питання відіграють службову роль.