у ХІХ ст. і ще більшою мірою їх представники у ХХ - на початку ХХІ ст. стала хибно трактувати як нібито належно обґрунтовану пряму заборону творчо запозичувати методологію природознавства у сферу соціального зокрема та гуманітарного пізнання у тому числі і навпаки. Більше того, чимало вчених-гуманітаріїв (у тому числі учених-юристів) на підставі зазначеного вище розрізнення наук прийшли до помилкового, необгрунтованого висновку про принципову неможливість наукового пізнання об'єктів культури взагалі.
Наприклад, М. Тарасов недвозначно резюмує: "Епістемологічна модель природничо-наукового пізнання не може бути застосована до юриспруденції, і в цьому сенсі жодного розриву між гносеологічним ідеалом і дослідницьким інструментарієм у правознавстві не існує. Найменування правознавства наукою, - не більше, ніж данина європейській інтелектуальній традиції" (курсив наш. - Р. Г.) [2, 65].
Ми вирішили перевірити обґрунтованість висновку корифея юридичної методології, і ще у 2012 р., за наслідками проведеного аналізу, оприлюднили статтю з цієї проблеми на сторінках журналу "Право України". У висновку якої зазначалося: "Неупереджений аналіз філософсько-методологічної ситуації у правознавстві однозначно переконує лише в тому, що твердження М. Тарасова - "епістемологічна модель природничо-наукового пізнання не може бути застосована до юриспруденції" - істинне тільки щодо класичних стандартів науковості, відповідно саме до яких найдовше, найактивніше та найбільше дослідники права намагалися в минулому та прагнуть нині створити наукову теорію права. Чи залишиться воно істинним з позицій некласичних та постнекласич- них стандартів науковості - необхідно ще з'ясувати у спеціальних окремих дослідженнях. Поки ж що поширювати таке категоричне твердження на другий та третій типи наукової раціональності є не науковим підходом до правопізнання" [3, 170].
Мета статті полягає у тому, щоб з'ясувати принципову можливість чи неможливість наукового некласичного пізнання права.
Мінімально достатніми, а звідси й допустимими попередніми умовами розв'язання поставленого завдання є конкретизація сутності некласичних стандартів науковості та сутності права. Стосовно обох цих феноменів дійсності, особливо щодо другого, у науці відсутні загальноприйняті конвенційні розуміння. Водночас щодо першого стало можливим чітко виокремити ті некласичні стандарти науковості, з приводу яких уже не виникає принципових розбіжностей між представниками основних наукових підходів та шкіл, які є визнаними авторитетами у вивченні цієї проблеми.
Найбільш концентровано і водночас повно основоположні некласичні стандарти науковості сформулював уже згаданий нами філософ-науко- знавець В. Стьопін [4, 387-532]. Він показав, що стандарти докорінно відрізняються від класичних стандартів науковості. Найфундаментальніша відмінність між класичними та некла- сичними стандартами науковості полягає у принципових відмінностях типів системних об'єктів, що їх вивчає класична та некласична наука. Якщо класична наука вивчає механічні середньорозмірні (тобто очевидні для дослідника) тіла, інакше кажучи, речі, то об'єктом пізнання та предметом дослідження некласичної науки постає Світ Процесу. В. Стьопін при цьому уточнює: якщо у механічній картині світу речі (тіла, у нашому випадку людина з її основоположними властивостями в доктрині природного права та норма права у доктрині юридичного позитивізму) виступали як дещо первинне, як субстрат, а процеси інтерпретувались як вплив однієї речі на іншу шляхом передачі сили, то в некласичній науковій картині світу будь-яка річ постає як процесуальна система, що самовідтворюється внаслідок саморегуляції та взаємодії із зовнішнім середовищем. Тобто якщо класична наукова картина світу відображає його у статиці, то некласична наукова раціональність - у динаміці як найголовнішій умові його існування. Внаслідок цього від постійності об'єкта пізнання залишилася лише постійність його змін, тому жорсткий лапла- сівський зовнішній детермінізм, а у правознавстві економічний детермінізм як принцип пізнання згідно з класичними стандартами науковості, у некласичних стандартах науковості змінився принципом ймовірнісної причинності.
У порівнянні з класичною наукою стали іншими також ідеали і норми некласичної науки. На противагу ідеалу єдино істинної теорії в класичній науці, у некласичних стандартах науковості вкорінюється норма, яка допускає можливість альтернативного чи просто дещо іншого опису однієї і тієї ж реальності, залежно від методів дослідження, які застосовуються, причому в кожному з таких описів презю- мується наявність певного обсягу об'єктивно-істинного знання. У зв'язку з цим у ролі нормальних приймаються такі типи пояснень і описів одержаних під час пізнавальної діяльності результатів, які з необхідністю містять у собі посилання на засоби й операції пізнавальної діяльності.
У некласичній науці змінюються також ідеали і норми доказовості й обґрунтування нового, прирощеного знання. Принципи наочності і простоти пізнання, основоположні в класичній науці, замінені новим ідеалом, який А. Ейнштейн сформулював як ідеал внутрішньої досконалості теорії [5, 23]. Це означає, що будь-яка відносно істинна наукова теорія повинна бути здатною пояснити за допомогою незначної кількості принципів постійно зростаючий за обсягом масив нових наукових фактів, встановлених внаслідок пізнання відповідного об'єкта науки, а також узгодити в єдиній системі теоретичного опису і пояснення і такі явища відповідної дійсності, які могли видаватися чи навіть сприйматися суб'єктами пізнання як несумісні між собою до створення відповідної наукової теорії.
Некласичні стандарти науковості також виходять з якісно іншого, ніж це мало місце у попередню наукову епоху, рівня рефлексії над пізнавальною діяльністю. Якщо класична наука виходить з принципу нейтральності суб'єкта пізнання відносно його об'єкта, то некласична наука з'ясувала, що завжди між розумом, який пізнає дійсність, і власне цією дійсністю існує посередник, ще одна ланка пізнання - учений, суб'єкт пізнання. Тобто з позицій некласичної науки розум постає не як дистанційований від світу феномен, а як включений у світ суб'єкт, який пізнає, а також безперервно змінюється, як і сам Світ Процесу, змінюються види, цілі та засоби його пізнання.
Поява нової ланки наукового пізнання - його суб'єкта - зумовили розрізнення некласикою об'єкта і предмета науки. М. Тарасов резюмує: "Звернення некласичної науки до питань пізнання як суб'єкт-об'єктних відносин, усвідомлення необхідності дослідження самого процесу пізнання як умови одержання наукового знання, дозволяють говорити про те, що на даному етапі остаточно склалось уявлення про методологію як про власну сферу науки" [6]. Л. Виготський пише: "Ми бачимо, таким чином, що наукове вивчення є одночасно вивчення факту і свого способу пізнання факту; інакше - що методологічна робота здійснюється у самій науці..." [7, 368].
У некласичній науковій раціональності докорінно змінилися і філософські основи науки, головний акцент у них було переміщено з онтологічної на гносеологічну проблематику. Це було зумовлено новим розумінням пізнання і знання, а також відношення теорії пізнання та інших наук про людину до культури, безпосередньою вмонтова- ністю філософського знання у наукове знання. А. Ейнштейн писав: "Не існує жодного індуктивного методу, який міг би вивести до фундаментальних понять фізики" [8, 47] самостійно. Повною мірою це стосується і правознавства. Аналогічні підходи до розуміння взаємодії філософії і науки характерні також для М. Вартоф- ського, К. Поппера, І. Лакатоса, Т. Куна, Дж. Холтона та інших корифеїв некласичного наукознавства.
Отже, зміна класичних стандартів науковості її некласичними стандартами була викликана переходом наукового пізнання від освоєння системних об'єктів механічного типу, які для цілей механістичного пізнання було допустимим розглядати у ролі незмінних, до процесуальних системних об'єктів, основоположною умовою існування яких якраз і є безперервність їх змінюваності, динамічності як систем. Для пізнання нового типу системних об'єктів науки евристичний потенціал класичних стандартів науковості виявився не просто недостатнім, а принципово непридатним, тому і знадобилася наукова некласика. Сам факт принципової непридатності класичних стандартів науковості у некла- сичній науці був остаточно усвідомлений та належно обґрунтований наукознавцями, зокрема філософами М. Мамардашвілі [9] і Х. Патнемом [10], лише у 80-х роках ХХ ст.
Однією з субстанціональних властивостей некласичного типу наукової раціональності стало те, що вже в період своєї появи це був науковий образ світу не лише природознавства, а й наук про культуру у найширшому сенсі цього поняття. Знання вказаного факту є своєрідним логічним ключем до адекватного сприйняття методології наук про культуру того часу, зокрема й методології наукової юриспруденції. Ця методологія наук про культуру, особливо в порівнянні з попереднім періодом її розвитку, вже в період свого становлення якісно змінилася, оновилася, надзвичайно збагатилася за рахунок творчого запозичення методології некласичного природознавства та за величезною кількістю власних параметрів зрівнялася з його методологією і навіть інколи випереджала останню, даючи їй зразки розв'язання наукових завдань.
Передумова конкретизації розуміння автором статті соціальної сутності права на порядок, а то й ще складнішої від попередньої передумови - конкретизації розуміння сутності некласич- них стандартів науковості. Водночас вона видається нам не настільки надскладною, щоб, послуговуючись термінологією Г. Х. фон Врігта, здійснювати "екзистенціальний вибір" [11, 68] між різними праворозуміннями. Ми загалом поділяємо як достатньо обґрунтовану методологічну позицію з цього питання П. Рабіновича, який вважає, що основним "безальтернативним інструментом виявлення соціальної сутності права" є "потребовий дослідницький підхід". Ще у середині 80-х років минулого століття він був інтерпретований автором як спосіб виявлення історично зумовлених певних потреб суб'єктів суспільного життя і встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або тих предметів, явищ у задоволенні таких потреб [12, 10]. П. Рабінович більше, ніж через чверть століття продовжив: "Цей підхід, з одного боку, не може абсолютизуватись, гіпертрофуватись, оскільки - як і будь-який інший підхід - він має об'єктивні межі застосовуваності, а тому не підмінює і не витісняє інші дослідницькі підходи та методи. Проте, з другого боку, останні втрачатимуть свою евристичність, наукову ефективність, якщо залишиться невідомою, прихованою або ж спотвореною сутність тих праводержавних явищ, котрі становлять об'єкт їх вивчення, - тобто, якщо застосування таких підходів і методів не спиратиметься на знання цієї сутності. Адже саме сутність явища визначає, глибинно, в кінцевому підсумку (хоча й зазвичай не прямо, а опосередковано) усі його інші властивості та прояви" [13, 198].