Поділ на "класичне" і "некласич- не" (а також і "постнекласич- не") стосовно характерних рис та етапів розвитку філософії й науки (як в цілому, так і окремих їх галузей) є загальновизнаним у сучасній науковій літературі [1]. Ця тенденція поширюється й у філософії права, причому, не тільки стосовно проблеми розуміння сутності права як такого [2], а й окремих правових феноменів [3]. Проте через специфічність самого права та процесу його осмислення існує можливість некритичного застосування згаданих концептів поза межами їх реальної дії, що може привести до зниження їх евристичної цінності. Тому спроба виявлення можливостей та меж застосування концептів "класичне" і "некласичне" щодо осмислення права є актуальною в умовах пошуку пострадянською юриспруденцією своєї методологічної ідентичності.
С. Максимов
Тема співвідношення класичної та некласичної (або посткласичної) парадигм в осмисленні права активно обговорюється у сучасному російському та українському теоретичному правознавстві [4-7]. Зокрема, А. Поляков, проголошуючи "прощання з класикою", некласичне праворозумінням трактує як інтегральне розуміння права у формі авторської інтерпретації комунікативної правової теорії [4]. У працях автора цієї статті протиставлення класичного та некласичного способів осмислення права застосовується до розрізнення відповідних типів теорії природного права [5]. Надаючи перевагу терміну "посткласичний" перед терміном "некласичний", І. Чест- нов у дослідженні "Посткласична теорія права" пропонує програму зміни онтології та методології в юриспруденції загалом і теорії права зокрема [6, 12]. Посткласична епістемологія права, на його думку, полягає насамперед у застосуванні до опису і поясненню юридичної реальності трьох "поворотів" у гуманітарному знанні: лінгвістичного, антропологічного і прагматичного. Тому право - це текст, який створюється людиною і відтворюється діями і ментальними уявленнями людей. Тим самим право - не статична структура, що редукується до одного із його рівнів, а "процес відтворення правової реальності" [6, 12]. Для органічного поєднання у межах інтегральної теорії права протилежних визначень автор і використовує принцип діалогу.
Слід відзначити значну аналітико- синтетичну роботу з систематизації та зіставлення рис класичного та некла- сичного (або посткласичного) право- розуміння1, яку зроблено у докторській дисертації російською дослідницею творчості Л. Петражицького
О. Тимошиною [7]. Розуміючи ці способи праворозуміння як певні стилі теоретико-правового мислення, типологічні особливості яких визначаються типом наукової раціональності, дослідниця вирізнила їх за такими характеристиками: 1) способи інтерпретації правової реальності; 2) зв'язку наукового методу, суб'єкта і об'єкта пізнання у структурі теоретико-правового дослідження; 3) умови істинності теоретичних тверджень і критерії науковості правової теорії; 4) епістемо- логічний статус результатів теоретикоправового дослідження; 5) співвідношення власне когнітивної та соціокуль- турної детермінант у методології, змісті та динаміці теоретико-правового знання; 6) відношення правової теорії до соціальної, у тому числі юридичної, практики, зв'язку теоретичного і прикладного юридичного знання та ін. [7, 10].
Відповідно до цих критеріїв класичному та некласичному (посткла- сичному) типам праворозуміння відповідають: 1) об'єктивістська, тобто суб'єктно-об'єктна інтерпретація буття права, з одного боку, й конституйова- ність, процесуальність через інтерпре- таційні практики суб'єктів - з другого;
2)  абстрактний суб'єкт (абсолютний спостерігач), універсальний метод не впливає на об'єкт - предмет конституюється методом дослідника, суб'єкт у процесі осмислення правової реальності не універсальний, а особистий, інтерсуб'єктивний характер знання;
3)  кореспондентна такогерентна теорія істини; 4) знання вичерпно пояснює правову реальність і має характер об'єктивної істини - принципова незавершеність теоретико-правового знання; 5) вивчення об'єкта в "чистому" вигляді, без врахування соціо- культурних детермінант - соціокуль- турна детермінація правової рефлексії; 6) теорія має прескриптивну функцію, є плацдармом для здійснення теоретичних схем - теорія права розглядається не як абстрактне знання, а як інструмент вибору рішення у проблемній ситуації [7, 11-12].
О. Тимошина підкреслює, що в класичному праворозумінні не арти- кулюється специфіка правової реальності порівняно з реальністю, що задається процедурами природничо- наукової методології. Типовими представниками такого праворозуміння є юснатуралізм і юспозитивізм, які являють собою раціоналістичний та емпіричний варіанти філософсько- правового натуралізму. Для некласич- ного праворозуміння характерне ускладнення картини правової реальності, а тому класичні інтерпретації права як апріорної ідеї права, "наказа суверена" або "правопорядку" почи-нають сприйматися як беззмістовні [7, 22-2З].
У цілому погоджуючись із концепцією характерних рис класичного і некла- сичного (або посткласичного) право- розуміння та його методологічних основ, запропонованою І. Честновим і
О. Тимошиною, не можу не звернути увагу на наявність певних розбіжностей із типологією класичного та некласич- ного філософського, зокрема, гносеологічного знання, яка зустрічається у літературі. Методологічною підставою для таких висновків є запропонована
Н. Брянік концепція певних гносеологічних моделей, які склалися у другій половині ХІХ-ХХ ст., та моя концепція правової реальності. У підсумку це дало можливість вирізнити такий конструкт, як "модель осмислення правової реальності".
Н. Брянік виокремлює три принципово можливі гносеологічні моделі, засновані на певних принципах:
1) об'єктивістсько-реалістську, підкорену принципу реальності; 2) конс- трукціоністську (засновану на принципі конструювання); З) символічну гносеологічну модель, що відповідає принципу символізму. Це не лише історичні типи мислення, а й актуальні, що взаємно доповнюють один одного [8, 250-251]. ^жна із основних гносеологічних моделей має внутрішню цілісність, певну завершеність і послідовність стосовно додержання принципу, що прийнятий за вихідний, вони вирізняються за трактуванням природи пізнавальної діяльності, знання та істини.
З точки зору об'єктивістсько-реа- лістської гносеологічної моделі пізнання є способом відтворення у суб'єкті, що пізнає, реальної дійсності, оточуючого нас світу. Такий підхід реалізує повною мірою принцип реальності і спирається на досвід повсякденного світу, відповідає "природній установці" (Е. Гуссерль) ставлення людини до світу. Стосовно науки принцип реальності конкретизується у принципі об'єктивності, за яким і діє класична наука. Знання - це сукупність пізнавальних образів, що мають схожість з пізнаваним об'єктом, які є його "портретною" (дзеркальною, фотографічною копією). Це позиція ессен- ціалізму. Істина ж розуміється як відповідність, вона є мірою, за допомогою якої встановлюється відповідність знання справжній природі самих речей (процесів, властивостей). Ця модель бере початок у платонівсько-аристоте- лівській традиції, її прибічниками є марксистська традиція у філософії, французький матеріалізм та класичний позитивізм. Вона дійсно збігається із натуралістичною моделлю у концепціях І. Честнова і О. Тимошиної та представлена в класичних концепціях природного права і юридичного позитивізму, включаючи й марксистську теорію права, засновану на принципі об'єктивності.
С. Максимов
Принципи другої - конструктивістської моделі були відрефлексовані на матеріалі науки, насамперед І. Кантом. Пізнання трактується як творення, будування, конструювання предмета, що пізнається [8, 258]. Ця модель присутня у Канта, Берклі, операціоналіс- тів, позитивістів (Мах, Авенаріус), пострадянському марксизмі (у тій його частині, коли пізнання трактується як творчий процес). Опереціоналізм протиставляє свою позицію науковому реалізму. З позицій цієї гносеологічної моделі стає зрозумілим сенс введення категорії "правова реальність": "В науці об'єкт, що пізнається ("фізична реальність" - якщо йдеться про фізику; "математична реальність" - якщо йдеться про математику; "лінгвістична реальність" - якщо йдеться про лінгвістику, і т. д. (додамо - "правова реальність" - якщо йдеться про право. - С. М.)) не представ як деяка вихідна даність досліднику - він є продуктом його діяльності" [8, 260]. Знання - трансформація здатностей суб'єкта, що пізнає. Відтворення сутності об'єкта не відбувається. Тому це підхід феноменалістський. За І. Кантом, знання - це своєрідні стани пізнавальних здібностей суб'єкта, а саме: чуттєві споглядання, розсудок, розум. Сутність знання замикається на суб'єкті. Істина замикається в кругу діяльності суб'єкта, вона - оцінка деяких ментальних станів людської діяльності, встановити яку можна лише за допомогою особливих ментальних процедур. За І. Кантом істина являє собою узгодженість знань із законами розумово-розсудочної діяльності, тобто істина як узгодженість, когерентність.
Об'єктивістсько-реалістська та суб'єк ти вістсько-конструктивістська моделі осмислення світу належать до класичної гносеологічної традиції. Однак можна вирізнити власне некла- сичну гносеологічну модель - символічну. Ця модель враховує вплив на пізнавальний процес культури, її філософська основа - "філософія мови" у самому широкому сенсі. Сутність культури складає створення смислів і знакова система, "текст". Таким чином, у цій гносеологічній моделі пізнання - це смислове, духовно-енергійне осягнення сутності, явлене символами (або виражене у мові), знання - це символічна (= мовна, словесна) реальність, що являє в смислових образах сутність того, що пізнається, а істина - набуває онтологічного значення і виражається у справжності, що виражається у буттєвості, реальності символів.
"Метою пізнання в першій моделі є пояснення сутності того, що пізнається, другої - опис того, як вона нам являється, то для третьої - розуміння.
Пізнання як розуміння виводить гносеологію в тематичне поле герменевтики; в контакті з герменевтикою розробляється один із некласичних напрямів сучасної теорії пізнання" [8, 276]. Таким чином, у цій моделі ми виходимо на герменевтичній підхід до розуміння пізнання загалом і осмислення правової реальності зокрема, який відображає власне некласичний підхід до праворозуміння.