Швидше за все вона являє собою незадоволення класичною парадигмою епістемології і пропонує декілька варіантів виходу за її межі. На сьогодні найбільш цікавими програмами у межах посткласики як загального напряму, на нашу думку, є постструктуралізм, дискурс-аналіз3, культурсоціологія, яка передбачає доповнення структуралізму герменевтикою [4], теорія структурації Е. Гідденса, генетичний структуралізм П. Бурдьє, постмарксизм та деякі інші.
Посткласична методологія і, відповідно, посткласична методологія правознавства, формується на основі декількох "поворотів", які кардинально трансформували соціогуманітарне знання у другій половині ХХ ст. По-перше, принципово важливу роль у цьому відіграв принцип додатково- сті4, з якого випливає відсутність єди-
У цій публікації розвиваються ідеї, висловлені автором у статті "Посткласична теорія права: контури нової парадигми" [1] , стосовно методологічного виміру права.
Посткласична (або постнекласич- на) методологія права виникає наприкінці ХХ - на початку XXI ст. як реакція на беззмістовність або відсутність позитивної програми у постмодернізмі. На жаль, на це не завжди звертають увагу, ставлячи знак дорівнює між посткласикою і постмодернізмом .
Посткласична методологія поділяє критичний настрій постмодернізму щодо фундаменталізму класичної
філософії, але при цьому не обмежу- 2
ється критикою , а пропонує позитивну програму відповіді на виклики постсучасності. Водночас не можна не визнати, що посткласична (постнекла- сична) методологія не є завершеною
1  Так, зокрема, чинить О. Стовба у рецензії на одну з наших праць [2].
2  Ціннісний плюралізм, проголошений постмодернізмом, і, як наслідок, неспівмірність типів праворозуміння, не заперечує можливості більшої (або меншої) аргументованості відповідного погляду.
3  Хоча іноді дискурс-аналіз включають у постструктуралізм. При цьому сам постструктуралізм часто розглядається як збірний науково-дослідницький напрям, що об'єднує декілька відмінних один від одного підходів: критичний дискурс-аналіз, наративну семіотику, конверсаційний аналіз, інтертекстуалізм Ю. Кристевої, семіотичну версію діалогізма та ін. Г Косиков зазначає: "Стратегічне завдання філософського постструктуралізму трояке. По-перше, воно полягає у тому, щоб звільнитися від влади абсолюту... По-друге, позбавлена онтологічного підґрунтя, світобудова перетворюються на суто феноменальний світ... По-третє, нарешті, і сама ця поверхня не має ні єдності, ні однорідності" [3, 32].
4  Спочатку цей принцип мав вузько спеціалізоване спрямування на вирішення проблеми, яка випливає з принципу невизначеності В. Гейзенберга (точність визначення координати частинки і точність визначення відповідної компоненти її імпульсу обернено пропорційні). Н. Бор не згоден ні з континуально-хвильовою позицією Е. Шредінгера, ні з корпускулярною позицією В. Гейзенберга. Для нього початковим пунктом аналізу була парадоксальна невіддільність двох аспектів, які в класичній фізиці виключали один одного
© І. Честнов, 2014 78  ного привілейованого погляду на об'єкт і залежність образу об'єкта від використаного методу його конструювання і пізнання. Звідси можна зробити висновок про пріоритет методології над онтологією права або про залежність образу правової реальності від погляду спостерігача і способів визначення - конструювання - об'єкта (правової реальності) на основі прийнятих методів. Принцип додатковості водночас постулює невичерпність вимірювань, поглядів на об'єкт, і, як наслідок, множинність типів праворо- зуміння.
По-друге, не можна не зазначити лінгвістичний "поворот", який акцентує увагу на знаково-символічному опосередкуванні всіх соціальних (і правових) явищ. Будь-яка дія, предмет, людина стають соціальними явищами лише за умови зазначення й осмислення у знаково-символічних формах. Мова (точніше, людина, що використовує мову) позначає актами номінації, класифікує, категоризує і кваліфікує соціальні ситуації, перетворюючи деякі з них - найбільш значущі - у правові. Таким чином, конструювання та відтворення правової реальності відбувається за допомогою знакових форм, найбільш важливою з яких є мова1.
Знаковість права - це один з аспектів його багатогранності, як мінімум, дуальності: взаємодоповнюваності
матеріального (реального, фактичного - за термінологією Р. Алексі [12]) та ідеального. Знаковість з погляду пост- класики передбачає пріоритет прагматики чи включення її у семантику - використання знаку дискурсивними та поведінковими (що включають дис- курсивність як психічний аспект) практиками людей - носіїв статусу суб'єктів права. Тому недостатньо постулювати наявність матеріального та ідеального аспектів у праві, необхідно показати, як вони взаємодіють, взаємодоповнюють один одного. Юридично значуща дія включає як "суб'єктивний" бік "значущість" або процес "означування" (за термінологією Ю. Кристевої) - приписування соціального значення та індивідуального смислу відповідній дії. Саме значення і смисли через мотивацію спрямовують поведінку людини, зокрема при конструюванні і реалізації права.
По-третє, важливу роль у становленні посткласичної методології відіграв антропологічний "поворот", який