[6, 6-8]. У більш широкому контексті (ніж визначення кванта як хвилі і/або частинки) цей принцип включає й онтологічний і методологічний аспекти: "Не можна яке-небудь складне явище мікросвіту описати за допомогою однієї мови" [7, 51-52]. Можна погодитися з думкою В. Налимова, що "принцип додатковості змінює наше наукове бачення Світу - поступово воно стає все більш поліморфним. Ми готові одне і те ж явище бачити у різних ракурсах - описуючи його тепер моделями, які не конкурують одна з одною. Навіть математична статистика, традиційно спрямована на вибір кращої - істинної - моделі, готова погодитися на існування безлічі рівноправних моделей" [8, 355]. Стосовно соціальної реальності (а право - момент, сторона соціальної реальності - як неодноразово наголошував Л. Спиридонов) принцип додатковості означає контекстуальність смислу, а також домінування цілого над частиною (принцип холізму), що виявляється, наприклад, у теорії поля К. Левіна, гештальтпсихології М. Вертгеймера або системному підході (елементи системи не існують поза системним - соціальним - контекстом). У юриспруденції принцип додатковості поки що не отримав належного застосування. Побіжно він використовується одним із лідерів критичних досліджень в юриспруденції США, професором школи права університету Колорадо П. Шлагом [9; 10]. Зокрема, американський юрист порушує проблему суб'єкта права і "погляду зсередини" на право (з погляду судді). Такий погляд, на його думку, неминуче односторонній, і веде до радикального спрощення права [10, 1115]. З однієї-єдиної перспективи випливає віра в те, що існує єдино правильна онтологія права, яка не залежить від усіх суб'єктів права (за винятком суддів) [10, 1116-1117]. Принцип додатковості включає у методологію сучасної кримінології Я. Гилинський [11, 25-26].
1 Не випадково П. Бурдьє вважав критерієм або підставою, що дозволяє ідентифікувати соціальну групу і соціальний статус, офіційну номінацію світу: класифікацію, категоризацію, а також юридичну оцінку соціальних явищ і процесів. Тому соціальне життя, у цьому випадку, - це боротьба за право офіційної номінації соціального світу [5].вважає людину в усіх її проявах (насамперед як істоту соціокультурну) центром соціальності і, тим самим, правової системи. Саме людина створює правову реальність, відтворює її своїми діями і ментальною (психічною) активністю. Тому суб'єктом права емпірично завжди є людина - носій статусу фізичної або посадової особи, або колективного суб'єкта.
По-четверте, "постметафізичне мислення" (термін Ю. Габермаса) визначається прагматичним "поворотом". Суть прагматичного "повороту" стосовно юриспруденції полягає в тому, що право існує лише тоді, коли воно (його знакове вираження) діє, тобто втілюється у практиках людей - носіїв правових статусів. Дія (а отже, і буття) права - це поведінка та ментальні (психічні) активності людей, які взаємодоповнюють і взаємозумов- люють один одного як ідеальне (психічне) значення і персональний смисл доповнює практичну дію та її результат. Співвідношення свого уявлення, вираженого в очікуванні, з нормою права - знеособленим (узагальненим і соціально значущим) Іншим (його образом), яке втілюється людиною і типізованою ситуацією - і реалізація його (уявлення - очікування) в юридично значущій поведінці і є буття права.
З означених вище "поворотів" випливає антифундаменталізм і кон- струйованість права як прояви пост- класичної методології юриспруденції.
Антифундаменталізм, або антидогматизм, права - це критика самодостатності, замкнутості (навіть оперативної) системи права. Право - це момент, сторона суспільства, обумовлена взаємозв'язками з іншими соціальними явищами. Право не існує "саме по собі", "в чистому вигляді" поза або без психічних, культурних, політичних, економічних та інших явищ і процесів, а є формою останніх. Тому самостійність чи автономія права (і це стосується всіх інших соціальних явищ) завжди відносна і виокремлюється лише аналітично. Його, як і будь- яку систему, неможливо обґрунтувати "зсередини" - методами правознавства. Для цього потрібен вихід у "метасистему", наприклад, у міждисциплінарну галузь або філософію права. У зв'язку з сутнісною оспорюваністю всіх метафізичних категорій і неспів- мірністю цінностей, будь-яке обґрунтування права завжди може бути оскаржене і переглянуте з погляду дискурсу тієї соціальної групи, яка переможе у конкурентній боротьбі за право номінації соціальних явищ і процесів.
Право - стверджується посткла- сичною методологією - не даність, а соціальний конструкт, вироблений дискурсивною практикою панівної соціальної групи. Одночасно право існує в практиках людей, в яких відтворюються встановлені і закріплені в знаковій формі правила поведінки. Звідси випливає релятивізм права - його залежність від соціокультурного контексту та інших соціальних явищ і процесів, поза якими право не існує.
Викладені принципи або вихідні положення посткласичної методології потребують конкретизації при проведенні юридичних досліджень. Програма і методи (або методики) проведення конкретного юридичного дослідження у межах посткласичної методології відрізняються від традиційних досліджень й називаються "якісними" методами і "якісною" програмою.
Основна увага в такій програмі має бути спрямована на те, який смисл (задум) вкладав автор - законодавець або референтна група щодо правових звичаїв - у ту чи ту форму права, як вона (форма права) сприймається пра- возастосовувачем, доктриною і повсяк- денною правосвідомістю. Останній аспект найбільш важливий, оскільки право діє через переломлення у діях та інтерпретацію у ментальних образах широкого загалу. Від того, який образ нормативно-правового акта сформувався у середньостатистичної людини, залежить, чи буде він реально діючим актом, або залишиться "мертвонаро- дженим" текстом, що "припадає пилом на полиці". Одночасно аналіз правової реальності має включати виявлення паралельної системи нормативного регулювання, "живого права", за термінологією Є. Ерліха [13]. Лише такий аналіз у змозі пояснити, чому Японія з формального погляду є представником романо-германської правової системи, хоча фактично такою не є, оскільки питома вага норм-гірі в правопорядку явно домінує над нормативно-правовими актами. У зв'язку з цим серйозними проблемами є, з одного боку, мультикультурність сучасного суспільства, що ставить під сумнів існування єдиного образу права у представників різних соціокультурних верств населення, а з другого - конфлікт норм офіційного і "неофіційно- 1
го" права1.
Суттєву допомогу в подоланні зазначених проблем, а також у виявленні соціокультурної обумовленості права, можуть надати такі методи. По-перше, це метод включеного спостереження. На відміну від звичайного спостереження, включене спостереження передбачає аналіз досліджуваної ситуації зсередини, з погляду діючого суб'єкта. Такий аналіз принципово важливий, тому що зовнішній спостерігач практично завжди позбавлений можливості звернути увагу на ті деталі, які приховані від очей невтаємни- ченого, але є суттєвими для діючого суб'єкта або представника іншої (щодо спостерігача) культури. Для виявлення мотивації поведінки, смислу юридично значущих дій, що дозволяють пояснити і зрозуміти те, що сталося, саме й потрібна емпатія (співпереживання), тобто опис цих дій на мові суб'єкта. Особливо важлива така діяльність з експлікації неофіційних норм регулювання поведінки у малих групах, наприклад, у злочинних угрупованнях для кримінолога, у не західних суспільствах для порівняльно- правового дослідження тощо. Включене спостереження, на думку
В. Тишкова, є єдиною відмінністю антропологічного підходу до соціо- культурних явищ від, наприклад, політологічного [15, 41].
Іншим досить цікавим методом є case study - монографічний метод опису одиничного випадку (об'єкта) за можливо максимальної кількості його взаємозв'язків. Рекомендований для вивчення такого явища, яке не піддається кількісному узагальненню, але може бути евристично цінним для аналізу майже будь-якого явища, оскільки дозволяє звернути увагу на те, що залишається за межами кількісного узагальнення. Так, І. Гофман на основі бесід з дівчиною, яка народилася без носа, зробив глибокий висновок про стигматизованість усіх людей об'єктивованими ознаками (як мінімум, своїм зовнішнім виглядом), і сформулював надзвичайно важливу для кримінології теорію стигми [16].
Найбільш складною проблемою є перехід від опису одиничного випадку до теоретичних узагальнень. її вирішення можливе за допомогою використання методики "сходження до теорії", яку наприкінці 60-х років ХХ ст. запропонували Б. Глейзер іА. Страус [17]. Ця методика зводиться до аналізу події, яка досліджується, з декількох джерел із подальшим групуванням різнорідних даних в узагальнену категорію - абстрактний "теоретичний випадок". Таким чином, висувається авторська версія щодо природи цього феномену. Ця методика також надзвичайно корисна при проведенні порівняльно-правового дослідження - зіставлення принципово несхожих (контрарних) об'єктів.
До "якісних" методів належить і біографічний метод. Він являє собою висвітлення події, яка цікавить дослідника, крізь призму історії окремої особистості. При цьому джерелом біографічних даних, як правило, є особисті документи (мемуари, щоденники тощо) або матеріали інтерв'ю та бесід. Особливо важливий цей метод для виявлення мотивів юридично значущих правомірних дій або поведінки правопорушників, що, таким чином, дозволяє дати більш переконливе трактування механізму індивідуальної правомірної чи протиправної поведін- ки1. Дозволяє побачити, як сприймається соціальний інститут (наприклад, правовий інститут, державний орган) зсередини, які неформальні норми доповнюють чинні в інституті офіційні правила поведінки. За його допомогою можна набагато чіткіше, ніж за кількісними методами, вивчити внутрішній світ суб'єкта (наприклад, представника історії правових учень), а також контекст епохи.
Для аналізу звичаїв (звичайного права) становить інтерес розроблена Г. Гарфінкелем етнометодологічна програма, що дозволяє виявити рутинні, щоденні практики звичайних людей, з яких складається громадський (і правовий) порядок, зокрема і той мало усвідомлюваний зміст, який люди надають типовим ситуаціям свого життєвого світу. Для цього Г. Гарфінкель використовував провокаційні стратегії, що порушують звичний "автоматичний перебіг подій у цьому оточенні". Вдаючись до дезорганізації взаємодії, на його думку, можна дізнатися, як організовані і відтворюються структури повсякденної діяльності в звичайному порядку [19, 37-38].
Не можна лишити без уваги також методи семантичного аналізу, які активно розробляються у психолінгвістиці. Значний інтерес для проведення досліджень у юриспруденції може становити метод асоціативного експерименту. Розробивши шкалу значущих для цієї правової культури асоціацій і провівши таке дослідження, можна отримати важливі дані щодо панівних цінностей, групових і колективних установок, які зберігаються на рівні несвідомого. Аналіз фразеологізмів, які використовуються, також дозволяє виявити панівні стереотипи повсякденної свідомості2 як, наприклад, з погляду ставлення населення до конституції, нормативно-правових актів, органів державної влади, так і стосовно етнічних, соціально-групових стереотипів (сприйняття інших етносів, класів, соціальних груп) для виявлення потенційних конфліктів у суспільстві.
Психолінгвістика дає можливість дослідити інтенцію (спрямованість, телеологічну функцію) юридичного тексту. Для цього доцільно використовувати метод інтент-аналізу [21].