Тенденція протиставлення класичного і некласичного типів праворозу- міння (стилів правового мислення) все виразніше простежується і в теорії права [3-8]. Причому в юриспруденції на відміну від філософії і, можливо, інших соціогуманітарних наук (з ситуацією в яких я не настільки добре знайома) виокремлення цих напрямів (типів, стилів) є результатом не само- рефлексії юридичної науки (осмислення підсумків власного розвитку за останні 100 років), а прагнення здійснити її модернізацію за рахунок "виходу" до суміжних галузей знання - передусім філософського, де "у другій половині XX ст. відбувалися фундаментальні зміни", які "можуть (і повинні) стати основою трансформації юридичної науки" [8, 12].
Юристи, які працюють у цьому напрямі, своєю метою бачать "адаптацію сучасної соціально-філософської думки, насамперед, методологічних здобутків, стосовно до теорії права" [8, 12]. Спробуємо наслідувати їхню логіку і подивитися, до чого веде запозичення юриспруденцією методологічних підходів філософії постмодерну.
Сьогодні все більше теоретиків права говорять про необхідність докорінного перегляду методологічних основ юридичної науки. Вони виходять з того, що наукове знання як явище, що історично розвивається, нині перебуває на принципово новому етапі, якому притаманні своє бачення досліджуваної реальності, методи пізнання, способи обґрунтування і викладення його результатів. Все це в узагальненому вигляді прийнято називати переходом від класичної наукової раціональності до некласичної. У сучасних умовах методологія наукового дослідження зазнає фундаментальні зміни, що в межах кожної окремої науки приводить до зміни парадигми або, щонайменше, до формування двох напрямів - класичного і некласично- го (посткласичного, постнекласично- го тощо). Ці назви і загалом дихотомія напрямів наукового знання умов- -2 -
ні і покликані продемонструвати принципову відмінність "старого" і "нового" (сформованого в соціокуль- турній ситуації постмодерну) методологічних підходів у сучасній науці.Безумовно, через невеликий обсяг статті зможемо зупинитися лише на деяких найбільш затребуваних методологічних установках некласичної філософії.
Вважається, що саме у межах некла- сичної раціональності соціогуманітар- не знання набуває власну методологію, відмінну від методології природничих наук [9, 388-389; 10, 49; 11, 520-521]. Причини цього не очевидні, адже протиставлення класичної та некласичної раціональності первісно було обґрунтовано у зв'язку з розвитком фізики [12, 388]. Суспільні науки багато в чому сприйняли зміну гносеологічних підходів, що відбулася, насамперед, в інтерпретації суб'єкт-об'єктних відносин (ролі суб'єкта і дослідницьких засобів, якими він володіє, в конституюванні досліджуваного об'єкта) [10, 47-48]1. Але річ навіть не в тім. Набагато цікавіше питання про те, в чому ж вбачається специфіка методології соціальних наук. Наведемо кілька репрезентативних характеристик.
На думку Г.-Г. Гадамера, при пізнанні соціально-історичного світу ідеалом має бути розуміння "явища у його одноразовій і історичній конкретності"; мета ж полягає не у фіксації та розширенні загальних знань "для більш глибокого розуміння загальних законів розвитку людей, народів і держав, але, навпаки, у розумінні того, якими є ця людина, цей народ, ця держава, яким було становлення, інакше кажучи - як вийшло так, що вони стали такими" [13, 45-46]. "Є науки, метою яких є не встановлення природних законів і навіть взагалі не утворення загальних понять; це історичні науки у широкому сенсі цього слова. Вони хочуть розкривати дійсність, яка ніколи не буває загальною, але завжди індивідуальною, з позиції її індивідуальності; і оскільки йдеться про останню, природничо-наукове поняття виявляється безсилим, оскільки його значення ґрунтується саме на виключенні ним всього індивідуального як несуттєвого", - вказував Г. Ріккерт [14, 74].
Таким чином, соціогуманітарна методологія вимагає "враховувати унікальність і різноманіття, аж до нескінченності, суспільного життя і культур різних епох" [15, 94]. Очевидно, що право, яке інтерпретується у межах такої методології, має неминуче втрачати свою специфіку формального і абстрактного регулятора, а саме правове регулювання позбавляється будь- якого сенсу, оскільки його принцип і мета - правова визначеність - повинна бути принесена в жертву унікальності суспільної практики. Некритичне засвоєння юриспруденцією такої методології суспільних наук під приводом того, що право - це соціальне явище (теза сама по собі абсолютно безперечна), унеможливлює виокремлення права з усієї їх сукупності.
Для посткласичної філософії нетипові будь-які дихотомії та опозиції. Протиставлення класичної й некла- сичної раціональності - данина класичної традиції. Некласичні філософи воліють висловлюватись від імені філософії загалом [1, 13-14]. Ймовірно, звідси постає прагнення прихильників посткласичного стилю у теорії права до синтезу позитивістського і непози- тивістського типів розуміння у межах некласичної раціональності. Так,
А. Поляков вважає, що проблему їхнього протистояння можна вирішити "з позицій посткласичної науки", обґрунтувавши таку собі "третю теорію" у межах нової гносеології та онтології, яка знімає суперечності між при-родним і позитивним правом, "прими- рюючи" їх між собою" [16, 10]. При цьому інтегральні концепції права, на його думку, являють собою "явище характерне саме для посткласичної правової думки" [17, 469]. Необхідною ознакою інтегральної концепції визнається більш широка онтологія права (у порівнянні з його класичними інтерпретаціями) [18, 96]. Однак наслідком розширення онтологічних горизонтів права є втрата ним (і окремими його інтерпретаціями) своєї differentiaspecifica.
Б. Мелкевік називає таке безмежне розширення смислових меж поняття "право" "новим наративом про право". "Новий наратив про право", на його думку, "може зміцнити віру в те, що й інші слова, концепції, поняття тощо містять можливість називатися "правом". Дійсно, чому б не змусити вірити в те, що "сталий розвиток", "справедлива торгівля", "допомога в цілях розвитку", "ринкова справедливість" тощо завдяки магії "нового наративу про право" вже стали "правом"?" [19, 48]. Сьогодні "імідж "права" як того, що відповідає всьому, що відбувається в суспільстві, настільки спокусливий, що кожен вірить в цю ідею і намагається зачепитися за неї" [19, 52]. У рамках такого дискурсу стверджується, що "фактичність, позитивація, культура тощо створюють "право". Це веде до нових дефініцій з боку "нового нарати- ву про право", який стверджує, що звичаї, загальноприйняті (або аберова- ні) культурні цінності, практики, думки про "справедливість" також слід розуміти як "право"" [19, 54]. Така "нісенітниця", за висловом професора Б. Мелкевіка, приводить до того, що "нам доведеться опустити руки і заборонити всі критичні думки, що стали зайвими у світі, який розмовляє мовою "нового наративу про право"" [19, 54]. Дійсно, чи можна говорити про порушення принципів конституціоналізму в межах тієї чи іншої системи правління, якщо "конституціоналізм існує скрізь, де є людська спільнота, - і у аборигенів Австралії, і в стародавньому Китаї, і в сучасній Європі" [20, 148-149].
Некласична філософія права закликає "звільнитися від фундування, під чим мається на увазі "будь-яке розмірковування про право, яке так чи інакше задіює якесь посилання (явне або таке, що мається на увазі) на "підставу", "фундамент", "обґрунтування", "апріорі", "принцип", "юридичне правило" та ін.; посилання, мета якого - наповнити право сенсом, обґрунтувати його" [21, 538]. Стверджується, що "право не має жодної основи, що марно таку основу будувати і що сьогодні все це не має ніякого сенсу" [21, 543].
Принцип релятивізму, з якого виходить постмодерністська юриспруденція, припускає антиуніверсалізм та історичний і соціокультурний контек- стуалізм права. "Антиуніверсалізм - це відмова від претензій юридичної науки на пошук остаточних відповідей на питання про сутність права. Немає єдиного права (сутності права) для всіх часів і народів". Контекстуалізм права - це його обумовленість історією, культурою (цивілізацією), сприйняттям суспільства (елітою і населенням) [8, 74]. Таке бачення права дозволяє підвести під це поняття дуже широке коло соціальних явищ. Поняття права, по суті, зводиться до того, що це сукупність реально діючих (втілених у відносинах між людьми) правил поведінки, обов'язкових з огляду на ті чи інші підстави (легітимовані суспільством).
Некласичні інтерпретації права прагнуть до перегляду "всіх принципів і категорій класичної юридичної науки" [22, 36], що і дозволяє їм інтегрувати (увібрати в себе) елементи різних трактувань права, позбавивши їх при цьому смислу, який закладено в них первісно.
Зокрема, вони не відмовляються від такої "найважливішої категорії класичної юриспруденції, насамперед, теорії природного права", як справедливість, і розглядають її як принцип права [22, 36]. Однак вони вважають, що справедливість потребує кардинального переосмислення в новому соціокультурному контексті постінду- стріального, інформаційного, мульти- культурного суспільства, коли навіть "така знакова подія, як руйнування веж-близнюків у Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. одними сприймалася як найтяжча трагедія, а іншими (жителями європейських держав, які отримують соціальні допомоги) - як торжество справедливості" [22, 37]. Результатом такого переосмислення справедливості є її розуміння як свавілля, що отримало соціальне утвердження, як узвичаювання інновацій. "Зміст справедливості сьогодні - у ситуації пост- класики, - заявляє І. Честнов, - це соціальні уявлення про справедливе, що формуються в ході політики як боротьби за право номінації (кваліфікації і класифікації) подій і ситуацій. Інакше кажучи, справедливість - це механізм конструювання соціального уявлення про справедливе. Такий механізм, на думку П. Бурдьє, припускає "первісне свавілля"1, яке за допомогою процесу соціальної амнезії через деякий час подаватиметься як "природний хід речей"" [22, 45]. Уявлення про справедливість "формується у процесі боротьби за нав'язування власного "бачення і роблення світу". Справедливість - це боротьба соціальних груп за монополізацію дискурсу справедливості, офіційної номінації справедливості. У результаті формується панівне у цьому соціумі (нині - у певній соціокультурній групі) соціальне уявлення про справедливе і легітимне. Саме легітимність становить зміст справедливості сьогодні" [22, 47].
Не чуже некласичним концепціям права і звернення до ідеї свободи. Так,