І. Честнов вважає, що "немає і не може бути жорсткого протиставлення" лібертарного праворозуміння та соціолого-діалектичного підходу Л. Спиридонова, феноменолого- комунікативного - А. Полякова і діалого-антропологічного праворозуміння, яке розвиває він сам. Право, на його думку, - "це міра свободи, що закріплюється в нормі права, заснована на визнанні її населенням (її легітимності), відтворювана конкретними діями індивідів і така, що забезпечує нормальне функціонування (якщо можливо - й розвиток) соціуму" [8, 574]. Однак при цьому він застерігає, що, по-перше, характеристика права як міри свободи формально рівних індивідів може бути застосована лише до сучасного права [8, 566]. По-друге, оскільки суспільство первинне стосовно свободи (адже не може бути свободи поза суспільством), то "свобода підпорядкована функціонуванню соціального цілого" [8, 567]. По-третє, свобода включає як формальну, так і реальну можливість вибору [8, 564]. І, нарешті, він стверджує, що "будь-яка норма, в принципі, визначає межі зовнішньої свободи і дає можливість вибору одного варіанта поведінки як мінімум із двох, а тому є... правовою. Це стосується і норм, що традиційно трактуються як моральні, релігійні, а також тих, які приймаються тоталітарними режимами... Вибір поведінки має місце в умовах рабства - як мінімум підкоритися або померти" [8, 563-564].Переосмислена з позицій некласич- ної раціональності лібертарна концепція права постає перекрученою до невпізнанності. У своєму автентичному варіанті лібертарна концепція стверджує формальну рівність як рівність у свободі як інваріантну, сутнісну характеристику права, що відрізняє його від інших соціальних регуляторів (у тому числі моралі, релігії, публічно- владних встановлень тоталітарних режимів), і що знаходить прояв на всіх історичних етапах його розвитку, хоча і має соціокультурно зумовлену варіативність позитивації. Причому свобода трактується як якість природно притаманна людині; вона є атрибутом і ресурсом людини, а не суспільства. Свобода самоцінна і не розглядається як засіб для досягнення якихось інших цілей, у тому числі й розвитку суспільства. Не суспільство допускає свободу тією мірою, якою це необхідно для його успішного функціонування, фіксуючи її у нормах, що виходять від нього, а навпаки, саме суспільство організується таким чином, щоб забезпечити максимально можливу міру індивідуальної свободи. Критерій необхідного в суспільстві обмеження індивідуальної свободи є об'єктивним і визначається не інтересами соціального цілого, а рівноцінністю (формальною рівністю) домагань щодо свободи всіх членів суспільства: кожна людина вільна тією мірою (доти), поки прояви її свободи не перешкоджають реалізації іншими людьми їх свободи, і свобода будь-якої людини може бути обмежена лише тією мірою, якою це необхідно для захисту свободи інших осіб. Гарантована правова свобода зводиться до свободи волі, яка розуміється суто формально - як відсутність зовнішнього примусу, можливість вчиняти дії, зумовлені своєю, а не чужою волею, тобто можливість діяти відповідно до власних намірів (або намірів, що відчуваються як власні) без обмежень або примушувань, які виходять ззовні. Це формальна свобода вибору варіанта поведінки за відсутності зовнішнього примусу без будь-яких гарантій досягнення поставлених цілей і надання для цього необхідних ресурсів. При цьому, однак, доступність вибору між "підпорядкуванням і смертю" не інтерпретується як гарантована правом міра свободи, оскільки цей вибір, який, безумовно, є проявом власної волі, навряд чи може вважатися здійсненим без зовнішнього примусу.
Некласичну філософію характеризує неприйняття схоластики і як наслідок цього "бунт проти понять" [1, 20-28]. З огляду на це вона надає перевагу "поетичній (позапоняттє- вій) мові філософствування" і демонструє "неприйняття опорних категорій класичної метафізики" [1, 28]. У юридичній науці ця тенденція виразилася у відмові від традиційної термінології і прагненні викладати свої теоретичні побудови мовою, запозиченою у більш просунутих у некласичному напрямку філософських концепцій1. Така тактика призводить до видимості осучаснення (що досягається виключно термінологічно) традиційних юридичних конструкцій або до "забалакування", яке перешкоджає акцентуванню того юридично значущого, що автор намагається привнести у досліджувану проблематику. У теорії права, як зазначає О. Тимошина, набули особливої популярності терміни синергетики: "визначення права (суспільства або держави - не настільки важливо) як такої, що розвивається нелінійно самоорганізовуваної системи, що проходить крізь точки біфуркації,останнім часом стало простим способом досягнення наукової новизни" [2, 58].
Запозичують з некласичної філософії юристи й номіналістичний метод визначення понять, який прийшов на зміну есенціалістському або реалістичному (аристотелівському). "Аристотель, - писав К. Поппер, - розглядав термін, що підлягає визначенню, як ім'я сутності речі, а визначальну формулу як опис цієї сутності. І він наполягав на тому, що визначальна формула повинна давати вичерпний опис сутності, або істотних ознак розглянутої речі" [26, 210-211]. Сучасний, власне науковий, номіналістичний підхід прямо протилежний есенціалістському: "У той час як есен- ціалістська інтерпретація читає визначення "нормальним" способом, тобто зліва направо, ми можемо сказати, що визначення - оскільки воно нормально використовується в сучасній науці, слід читати у зворотному напрямку - справа наліво. Сучасна наука починає з визначальної формули і шукає для неї коротке позначення. Тому науковий погляд на визначення "цуценя - це молодий пес" припускає, що це визначення являє собою відповідь на запитання "як ми будемо називати молодого пса?", а зовсім не відповідь на запитання "що таке цуценя?". У сучасній науці використовуються тільки номіналіст- ські визначення, тобто вводяться скорочені позначення або символи для того, щоб скоротити довгий текст" [26, 213-214].
Безумовно, називати "молодого пса" можна як завгодно - цуценям, недособакою, аброкадабром. Але, видається, науці слід займатися не тим, як називати молодого пса (з цього виходить і сам К. Поппер, кажучи, що "визначення не відіграють помітної ролі в науці" [26, 214]), так само як і не тим, кого слід називати цуценям - це проблеми однопорядкові (у цьому випадку від читання зліва направо або справа наліво зміст речення не змінюватиметься). Наука - це не вчення про назви. Завданням науки (як би це старомодно не звучало) - є виявлення сутності (якщо прихильникам некла- сичної раціональності дуже не подобається це слово, скажемо специфіки) "молодого пса" і його відмінності від пса старого і молодого песця або лисиці, тобто формування поняття молодого пса, для якого згодом слід добрати адекватну назву. Назва ця, повторюю, може бути будь-якою, але було б добре, щоб вона не збігалася з назвою старого пса і молодого песця або лисиці, оскільки інакше доведеться постійно наголошувати, про якого ж "цуценя" йдеться. Проблема "що таке цуценя?" виникає саме через довільність і нестійкість назв, камуфлюючи проблему "що таке молодий пес?". Стосовно права мова йде про специфіку сутніс- но відмінних соціальних регуляторів, названих цим словом. Зрештою, проблема, справді, не в тому, який із них називати правом, а в тому, щоб усвідомлювати специфіку їх регулятивного впливу та наслідків, які він породжує для соціуму1.
Саме на вирішення таких проблем і має бути спрямована методологія сучасної юридичної науки. Видається, що методологічний проект постмодерну це не забезпечує. Б. Мелкевік, критикуючи постмодерністську філософію права, зокрема, вказує, що заперечення об'єктивності правових принципів, цінностей і норм веде до апології свавілля, до змішуванняправа з фактичним примусом; постмо- що дозволяють вести дискурс про дернізм руйнує систему координат, право [27, 26З].
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Гаспарян Д. Э. Введение в неклассическую философию. - М., 2011. - З98 с.
2.  Тимошина Е. В. Теория и социология права Л. И. Петражицкого в контексте классического и постклассического правопонимания : дис. ... д-ра юрид. наук. - М., 201З. - 551 с.
3.  Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. - Харьков, 2002. - З28 с.
4.  Овчинников А. И. Правовое мышление в герменевтической парадигме. - Ростов н/Д, 2002. - 288 с.
5.  Поляков А. В. Общая теория права: проблемы интерпретации в контексте коммуникативного подхода : курс лекций. - СПб., 2004. - 864 с.
6.  Деникина З. Д. Неклассическая и постнеклассическая философия права. - М., 2010. - 2З0 с.
7.  Павлов В. И. От классического к неклассическому юридическому дискурсу: очерки общей теории и философии. - Минск, 2011. - З19 с.
8.  Честнов И. Л. Постклассическая теория права. - СПб., 2012. - 650 с.
9.  Дильтей В. Введение в науки о духе. Опыт полагания основ для изучения общества и истории // Собрание сочинений : в 6 т. - М., 2000. - Т. 1. - С. 271-709.
10.  Козловски П. Культура постмодерна: общественно-культурные последствия технического развития. - М., 1997. - 240 с.
11.  Риккерт Г. Границы естественно-научного образования понятий: логическое введение в исторические науки. - СПб., 1997. - 5З6 с.
12.  Степин В. С. Теоретическое знание: структура, историческая эволюция. - М., 2000. - 744 с.
13.  Гадамер Х.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. - М., 1988. - 704 с.
14.  Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. - М., 1998. - 41З с.
15.  Тарасов Н. Н. Методологические проблемы юридической науки. - Екатеринбург, 2001. - 264 с.
16.  Поляков А. В. Коммуникативная теория права как вариант интегрального правопонимания // Правовые идеи и институты в историко-теоретическом дискурсе. - М., 2008. - С. 8-25.
17.  Поляков А. В. Правовые учения XX в. // Козлихин И. Ю., Поляков А. В., Тимошина Е. В. История политических и правовых учений. - СПб., 2007. - 856 с.
18.  Тимошина Е. В. Как возможна теория права? Эпистемологические основания теории права в интерпретации Л. И. Петражицкого. - М., 2012. - 296 с.
19.  Мелкевик Б. Говорите на языке "нового нарратива о праве", или О том, как политкорректность "юридически" узаконивает себя // Правоведение. - 2012. - № 1. - С. З7-56.
20.  Честнов И. Л. Онтология конституционализма: диалого-антропологический подход // Философия права и конституционализм : материалы четвертых философско-правовых чтений памяти академика В. С. Нерсесянца. - М., 2010. - С. 145-159.
21.  Мелкевик Б. Философия права в потоке современности // Российский ежегодник теории права. 2008. Вып. 1. - СПб., 2009. - С. 527-545.
22.  Честнов И. Л. Концепт справедливости в постклассическом правопонимании // Правоведение. - 201З. - № 2. - С. З5-50.
23.  Бурдье П. За рационалистический историзм // Социо-Логос постмодернизма. Альманах Российско-французского центра социологических исследований Института социологии РАН. - М., 1996. - С. 9-29.
24.  Стовба А. В. Правовая ситуация как исток бытия права. - Харьков, 2006. - 176 с.
25.  Стовба А. В. О перемене сущности, или "Что есть" право в эпоху постметафизики //
Правоведение. - 2008. - № 1. - С. 157-164.
26.  Поппер К. Открытое общество и его враги. - Киев, 2005. - 800 с.
27.  Антонов М. В. Философия права Бъярна Мелкевика. Рецензия на книгу: Bjarne Melkevik.
Philosophie du Droit. Quebec: Les Presses de l'Université Laval, 2010. Val. I. 649 p. // Правоведение. -
2012. - № З. - С. 260-268.
REFERENCES
1.  Gasparyan D. E. Vvedenie v neklassicheskuyu filosofiyu [Introduction to Nonclassical Philosophy], Moscow, 2011, З98 p.