1.  Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддан­ня до суду.
2.  Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчи­

 
нений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача перед­бачена міжнародними договорами України.

1. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальнос­ті і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1.  У статті 10 КК закріплені основні положення інституту екстрадиції. Екстра­диція - фр. extradition, від лат. ex - з, поза і tradition - видача, передача (див. : Юри­дична енциклопедія : в 6 т. /редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К. : Укр. енцикл., 1998. - С. 350).

Під екстрадицією особи, яка вчинила злочин, розуміють видачу або передачу та­кої особи однією державою (яку запитують), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (яка запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Стаття передбачає два різновиди здійснення екстрадиції: 1) видача особи, яка вчинила злочин, для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (частини 1 і 3) та 2) передача особи для відбування покарання (частини 2 та 3). Видача або передача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком.

1.  У частині 1 ст. 10 КК відповідно до статей 25 та 26 Конституції України наве­дені суттєві обмеження щодо можливості застосування інституту видачі особи. Ці обмеження стосуються громадян України та осіб без громадянства, що постійно про­живають в Україні, які вчинили злочин поза межами України. Вони не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та від­дання до суду. Водночас зазначене положення стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі зазначених осіб повноважному міжнародному суду, то вона можлива. КСУ у висновку (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 р. роз’яснив, що міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до іноземного суду, оскільки створюється за участю та згідно з державами-учасницями на основі міжнародного, а не національного права (абз. 2 п. 2.3.2 мотивувальної час­тини зазначеного висновку). Отже, використані законодавцем у ч. 1 ст. 10 КК слова «та віддання до суду» треба тлумачити обмежено, маючи на увазі випадки віддання лише до іноземного суду, що здійснює національну юрисдикцію. Треба також зазна­чити, що видача, а точніше, «передача» зазначених у ч. 1 ст. 10 КК осіб до міжнарод­ного суду можлива лише за умови приєднання України до відповідних установчих угод (конвенцій, статутів тощо) та прийняття на себе певних міжнародно-правових зобов’язань. Щодо «Римського Статуту Міжнародного кримінального суду» від 17 лип­ня 1998 р., підписаного від імені України 20 січня 2000 р., про який ідеться у висновку КСУ від 11 липня 2001 р., то на цей час приєднання України до цього Статуту не ра­тифіковане ВРУ.

Термін «передача», що застосовується в окремих міжнародних договорах, ратифі­кованих Україною, передбачає можливість повернення в Україну її громадян, щодо яких було здійснено інтервенцію. Так, 15 листопада 2006 р. ВРУ ратифікувала своїм законом Угоду про незаконний обіг на морі, укладену на виконання ст. 17 Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин. Законом було проголошено: «Україна заявляє, що, діючи як інтервенуюча Держава, вона здійснюватиме таку інтервенцію за умови, що особи, які мають її громадянство та були передані Державі прапору згідно зі статтею 15 Угоди і там засуджені за від­повідне правопорушення, матимуть можливість бути переданими назад в Україну для відбування призначеного покарання» (ВВРУ. - 2007. - № 2. - Ст. 11).

1.  Відповідно до норм конституційного права України (ст. 26 Конституції України) не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок у порядку, встановленому законом (див. : Конституція України. На­уково-практичний коментар /редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. наук України. - 2-ге вид., переробл. і допов. - Х. : Право, 2011. - С. 185).

Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасо­вого захисту» від 8 липня 2011 р. № 3671-УІ визначені умови, за яких іноземець чи особа без громадянства не може бути висланий або примусово повернений до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека (ГУ. - 2011. - 3 серп. (№ 142)). Сутнісні обмеження щодо можливості видачі іноземців та осіб без громадянства містяться також у Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р. № 3773-УІ. У статті 31 цього Закону встановлена заборона щодо примусового повернення чи примусового видворення або видачі чи передачі інозем­ця та особи без громадянства (ВВРУ. - 2012. - № 19-20. - Ст. 179).

1.  Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і за­суджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування по­карання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така переда­ча передбачена міжнародними договорами України. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком. Підставою такої видачі служить вирок, який набрав законної сили, винесений судом держави, що запитується, щодо грома­дянина держави, що запитує, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і держава, що запитує. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства держави, що запитує, є кримінально караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена «Європейською конвенцією про видачу правопо­рушників» від 13 грудня 1957 р. (ратифікована Законом України 16 січня 1998 р.), Мінською «Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сі­мейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 р. (ратифікована Законом України 10 листопада 1994 р.) та Протоколом із застереженнями до неї від 28 червня 1997 р. (ратифіковано Законом України від 3 березня 1998 р.), «Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків» від 28 травня 1970 р. (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.). Так, згідно з ч. 2 ст. 56 Мінської конвенції видача для виконання вироку можлива лише за таке діяння, яке визначається злочином в обох державах і за вчинення якого особа, яку треба видати, була засуджена до по­збавлення волі на строк не менш одного року або до більш суворого покарання. Від­повідно до Європейської конвенції 1970 р. «санкція може виконуватися іншою До­говірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку була встановлена санкція, була б злочином у разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там» (ч. 1 ст. 4).
2. Згідно з ч. 3 ст. 10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно не про­живають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування установлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини від 27 травня 1993 р. (Укр. у між.-пр. відн. - С. 981-1019). Мінська конвенція 1993 р. та Протокол із застереженнями до неї 1997 р. передбачають видачу правопорушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і за­питуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням (ч. 2 ст. 56 Конвенції). 7 жовтня 2002 р. держави - члени СНД підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка після її ратифікації ВРУ повинна замінити застосування в Україні Мінської конвенції та Протоколу до неї (лист МЮ від 21 січня 2006 р. № 25-53/7).