1.  зниження межі складання покарань при сукупності вироків і сукупності зло­чинів;
2.  спрощення умов призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено за­коном;
3.  обмеження призначення певного виду покарання за колом осіб або за розміром для певного кола осіб;
4.  розширення кола підстав звільнення від покарання;
5.  спрощення умов звільнення від покарання за вже існуючими підставами;
6.  скорочення строків судимості.

Під законами, що іншим чином поліпшують становище особи, слід розуміти за­кони, які змінюють на користь особи такі визначені в КК наслідки вчинення злочину (або суспільно небезпечного діяння, що не є злочином), які не пов’ язані з криміналь­ною відповідальністю. Зокрема, це закони, які:

1.  скасовують можливість застосування або звужують обсяг так званої «спеціаль­ної конфіскації майна»;
2.  скасовують, скорочують строки чи іншим чином змінюють на користь особи примусові заходи виховного характеру;
3.  змінюють на користь особи положення про примусові заходи медичного харак­теру чи примусове лікування.

1.  Частина 2 ст. 5 КК за своїм змістом протилежна ч. 1 цієї ж статті. Відповідно до

ч.  2 даної статті і на підставі ч. 1 ст. 58 Конституції України всі інші закони про кри­мінальну відповідальність, крім тих, що усувають злочинність діяння, пом’якшують кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшують становище особи, не мають зворотної дії в часі.

1.  Іноді проблема зворотної дії закону про кримінальну відповідальність усклад­нюється тим, що він частково пом’якшує кримінальну відповідальність, а частково її посилює (ч. 3 ст. 5 КК). Така ситуація може мати місце, наприклад, у випадках, коли в новому законі:

1.  одночасно збільшується максимальна і знижується мінімальна межа покарання;
2.  одночасно знижується максимальна і збільшується мінімальна межа покарання;
3.  посилюється основне покарання і пом’якшується додаткове або навпаки;
4.  посилюється покарання, але зменшується строк судимості та ін.

У подібних випадках зворотну дію мають тільки ті положення закону про кримі­нальну відповідальність, що її пом’якшують, і не мають такої зворотної дії всі інші положення. Наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, за КК 1960 р. каралося позбавленням волі на строк від п’яти до дванад­цяти років (ч. 3 ст. 101), а відповідно до КК 2001 р. воно карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років (ч. 2 ст. 121). На підставі ч. 3 ст. 5 новий КК має зворотну дію тільки в частині зниження верхньої межі покарання. Таким чином, осо­бі, яка вчинила даний злочин до 1 вересня 2001 р., може бути призначене покарання в межах від п’яти до десяти років позбавлення волі.

1.  Частиною 4 ст. 5 КК вирішується питання зворотної дії так званого «проміж­ного закону» про кримінальну відповідальність, тобто закону, який набув чинності після вчинення злочину, але втратив її до моменту винесення вироку (постанови) по справі, однак був більш м’яким, ніж закон часу вчинення злочину і закон часу вине­сення вироку (постанови) по справі. Відповідно до цієї частини такий закон має зворотну дію, тобто злочинність, караність та інші кримінально-правові наслідки діяння, вчиненого до набуття ним чинності, визначаються саме на підставі цього закону, а не закону часу вчинення злочину чи прийнятого пізніше закону, який від­новлює злочинність діяння, посилює його караність чи іншим чином погіршує становище особи, яка вчинила злочин. Наприклад, ст. 199 КК України 1960 р. було передбачено кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділян­ки та самовільне будівництво. З моменту набуття чинності КК 2001 р. кримінальна відповідальність за такі дії була скасована, аж поки 4 лютого 2007 р. набула чиннос­ті ст. 197[3] КК, якою була відновлена кримінальна відповідальність за ці дії. Відпо­відно до ч. 4 ст. 5 КК до осіб, які вчинили самовільне зайняття земельної ділянки чи самовільне будівництво до 1 вересня 2001 р., підлягає застосуванню КК України 2001 р. у редакції, що була чинною з 1 вересня 2001 р. до 3 лютого 2007 р., тобто за якою скасовувалася злочинність таких діянь, і ці особи не повинні підлягати кримі­нальній відповідальності.