Більшість держав сучасного світу претендують на звання демократичних і прагнуть в світлі цього підтвердити свій статус, формуючи представницьку систему виконавчої влади. Право голосу є чи не єдиним універсальним правом людини у світі в теперішні часи. З понад 200 держав світу лише в шести - Брунеї, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах і Ватикані - немає нічого, що хоча б віддалено нагадувало народно-представницькі органи управління. Власне, в перелічених країнах це, мабуть, й не потрібно. А ще в кількох десятках країн, переважно з монархічною формою правління, дуалістична система організації влади передбачає квазіпредставницьку парламентську систему. В кількох соціалістичних країнах, що ще залишилися, таких як В'єтнам, Лаос чи Китай, парламенти взагалі мають характер зібрань непредставниць- кого характеру, позаяк члени їх фактично призначаються правлячою верхівкою, адже обираються на безальтернативних виборах. У решті країн зустрічаються різноманітні типи і системи народного представництва.

В конституціях більшості країн передбачається загальне виборче право громадян, що досягли певного віку. В деяких країнах населення одержало це право відносно недавно. Наприклад, в Самоа в 1990 р.

право голосу мали лише люди, які володіли званням "матаї", тобто мали титул виборних вождів кланів. У деяких державах за конституцією освіта є обов'язковою умовою для набуття виборчого права, тоді як в Індії, Гондурасі і Мадаґаскарі, де рівень грамотності дуже низький, кожна партія повинна мати свій спеціальний символ для тих виборців, які не вміють читати. В Папуа-Новій Ґвінеї неграмотним виборцям дозволяється навіть "нашіптувати" свою думку чиновникам.

У більшості країн жінки останніми набули виборче право. В Новій Зеландії це відбулося досить давно - в 1893 р., задовго до того, як країна стала повністю незалежною державою. В 1920 р. це відбулося в США. В Швейцарії жінки здобули право голосу тільки в 1971 р., в Йорданії це мало місце в 1982 р., в Ліхтенштейні - в 1984 р. У 2003 році жінки здобули право голосу в Кувейті.

До 1994 р. ПАР залишалася єдиною країною, де значна частина населення не мала права голосу з причини расово-етнічної приналежності. Однак в деяких країнах і досі існують закони, які позбавляють певні національні меншини виборчого права. Наприклад, в Естонії обов'язковою умовою для прийняття участі у виборах 1992 р. була приналежність до естонської етнічної групи або їх нащадків, які мали громадянство країни з 1918 до 1940 р. Таке обмеження позбавило права голосу близько 40% населення, переважно російських емігрантів. У сусідній Латвії подібну роль відіграв закон про громадянство 1992 р.

Сучасне виборче право суттєво відрізняється від виборчого права періоду зародження парламентаризму. Право обирати депутатів спочатку було надане лише обмеженій кількості громадян. Так, в Англії у 1832 р. право голосу мали всього 5% дорослого населення країни. Всі мешканці графств чоловічої статі отримали право голосу лише у 1884 році, жінки ж здобули це право аж у 1928 р. У 1969 р. віковий ценз було зменшено з 21 до 18 років.

Раніше у багатьох країнах виборче право громадян обмежувалося майновим цензом, рівнем освіти, сплатою податків і тривалістю проживання у тій чи іншій місцевості. Зокрема, майновий ценз мав на меті обмеження виборчої активності незаможних громадян. У країнах Західного світу тривалий час існували обмеження, які не допускали до участі у виборах осіб найманої праці та й узагалі представників нижчих прошарків суспільства. У США до 1964 р. існував податковий ценз, а в Швеції облік виборців і досі ведуть податківці.

Законами часто встановлювався дуже високий віковий ценз - не молодше 30 і навіть 40 років. Проте з часом віковий ценз зменшувався і тепер становить від 15 (Іран, Ґвінея-Бісау) до 25 (Монголія) років у різних країнах в залежності від типу правової системи і системи законодавства. В двох третинах держав право голосу громадяни набувають з 18 років (Україна, Росія тощо), в понад 20 країнах - з 21 року (Іспанія, Туреччина, Малайзія, Синґапур) і та ін. Ценз осілості й досі зберігається у законах більшості країн до цього часу: у США він становить 1 місяць, в Австралії, Німеччині та Японії - 3 місяці, у Франції - 6 місяців, в Канаді і Фінляндії - 1 рік. Крім вимоги певного строку проживання на території відповідного виборчого округу, виборче право деяких країн встановлює і строк проживання в цій країні, необхідний для набуття можливості реалізації активного виборчого права. Такий строк у Норвегії та Ісландії становить 5 років, Австралії - півроку, Україні - 2 роки. Це обмежує електоральну активність мігрантів.

Еволюція виборчого права призвела до того, що тепер обмеження виборчих прав громадян у більшості країн обумовлюються лише кримінальним законодавством - так званим моральним цензом, який обмежує чи позбавляє виборчих прав осіб, які перебувають за вироком суду в місцях позбавлення волі, і цензом недієздатності, що обмежує виборчі права психічно хворих людей, визнаних судом недієздатними.

Можливість віддавати голос за свого представника в органах державної влади у більшості держав є правом громадян, а не обов'язком. Однак у багатьох країнах встановлене обов'язкове голосування, покликане боротися з явищем абсентеїзму[4] в суспільстві, а в Австралії, Бельгії, Люксембургу і Нідерландах передбачено навіть штрафні санкції за неучасть у виборах.

Головним регулятором виборів є виборча система, яка визначає загальні принципи організації виборів, а також способи "переведення" голосів виборців у мандати і владні посади. Головне призначення виборчої системи - забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні та ефективні органи влади. Тож виборча система - це встановлений законодавством держави порядок організації і проведення виборів до її представницьких органів та порядок формування виборних органів держави.

Сучасні демократії використовують широку палітру різноманітних виборчих систем. Всього їх нараховується близько 350, і кожна з них має власні особливості, вади і переваги. Але якою б не була виборча система, при її застосуванні неможливо абсолютно виключити небажані, а іноді й руйнівні наслідки. Тому досконалої виборчої системи не існує. Проте кожну систему виборів на практиці можна пев- ною мірою удосконалити, а її вади урівноважити іншими чинниками політичного процесу, проте для цього потрібні дієві політико-правові механізми.

Для кожної держави характерна певна виборча система. Розрізняють три основні типи (види) виборчих систем:

•  мажоритарну (альтернативну);
•  пропорційну (представницьку);
•  змішану.

 
Історично першою виникла мажоритарна виборча система,

яка базується на принципі, за якого обраними вважаються ті кандидати, які одержали передбачену законом більшість голосів виборців виборчого округу, в якому вони балотувалися; решта ж кандидатів вважаються необраними. На виборах, що проводяться за цією системою, виборці голосують безпосередньо за конкретну особу, яка є кандидатом на виборну посаду.

Мажоритарна система має кілька різновидів: відносної, абсолютної та кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості (французька модель) передбачає, що обраним вважається той кандидат, який набрав більше половини (50% + 1 голос) голосів виборців у відповідному виборчому окрузі. Така система сьогодні застосовується досить рідко, адже, як правило, вимагає проведення другого туру голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, які набирають найбільшу кількість голосів виборців у першому турі. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої обраним вважається кандидат, який одержав кількість голосів виборців більшу, ніж кожен з інших кандидатів, взятих окремо. При цій системі поріг виборчої активності, як правило, не встановлюється, тож обраним може стати кандидат, який одержав відносну більшість голосів, що належать абсолютній меншості виборців. Мажоритарна система кваліфікованої більшості (змішана модель) передбачає, що для обрання кандидату необхідно набрати більше половини голосів виборців, і більше, аніж інші кандидати (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів). У зв'язку зі складністю одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується досить рідко.

Специфічною модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Для неї характерно те, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії вибор- щиків. Кандидатів у члени колегії висувають єдиним списком комітети політичних партій з усіх 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників Конгресу США, обраних з відповідного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої політичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти та віце-президенти. Самі ж кандидати визначаються на передвиборах, так званих "прай- меріз", що передують власне виборам і проводяться кожною з політичних партій, яка прагне висунути свого єдиного кандидата безпосередньо на президентських виборах.

До числа переваг мажоритарної системи зазвичай відносять:

1.  відносно простий шлях формування уряду і його значну стабільність. Це досягається за рахунок розподілу депутатських мандатів здебільшого серед великих партій, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до створення коаліцій чи злиття (блокування) ще до початку виборів. Ця виборча система спрямована на утворення дієвої парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який був би солідарно відповідальним за свої дії і ефективно провадив у життя державну політику, визначену парламентом;
2.  формування стійких зв'язків між виборцями та депутатами. Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і, звичайно ж, депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника. Але саме тут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності такого депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостре протиріччя із загальнодержавними інтересами.

 
Мажоритарна виборча система має чимало вад. Вона багато в чому спотворює реальну картину переваг і волю виборців, не відображає реальної розстановки політичних сил в країні. При ній можлива ситуація, за якої партія, що користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, яка одержала в цілому по країні більшість голосів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Власне, головний аргумент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав і полягає у тому, що воно ігнорує меншість. Так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне представництво. Це відбувається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як саме розподілено ці голоси по округах.