Безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців по округах створює небезпеку маніпулювання голосами за допомогою тенденційного формування виборчих округів. Така практика перекручування волі виборців одержала назву "джеримендеринг". Для наочності розглянемо таку ситуацію. Скажімо, маємо три виборчі округи по 100 000 виборців у кожному. У них балотуються кандидати від партій А, Б і В. Ставиться мета: послабити партію А і зміцнити партію Б за її рахунок. Для цього створюється виборчий округ 1, де партія А має незаперечну перевагу. Вибори в окрузі 1 дають такі результати: кандидат партії А одержує 90 000 голосів, кандидат партії Б - 2 000 голосів, кандидат партії В - 8 000 голосів. В округах 2 і 3 перемагає кандидат від партії Б, який набирає в них по 34 000 голосів, а кандидати від партій А і В - по 33 000 голосів відповідно. У результаті партія А, зібравши в трьох округах 156 000 голосів, одержує одне місце в парламенті, партія Б, зібравши 70 000 голосів, але перемігши у двох виборчих округах з трьох, одержує два місця в представницькому органі, а партія В, зібравши 74 000 голосів, але не здобувши переконливої перемоги в жодному з трьох округів, не матиме ні одного місця в парламенті. Таким чином, мажоритарна виборча система уможливлює ситуацію, коли значне число виборців залишається без свого фактичного представника в законодавчому органі, а партія, яка завоювала голосів менше, ніж конкурент, одержує значну частину місць у парламенті.

В Україні мажоритарна виборча система застосовується на президентських виборах, а також виборах депутатів сільських і селищних рад та виборах сільських, селищних і міських голів.

Мажоритарна система виборів має кілька різновидів. Найпростішим з них є система простої більшості голосів. Відповідно до цієї системи кандидат, який здобув більшість голосів, і стає переможцем, незалежно від того, який відсоток склали виборці, що за нього проголосували. Подібна система практикується в 1/3 країн, включаючи США, Індію, Сполучене Королівство і більшість колишніх британських домініонів, політична система яких після здобуття незалежності склалася за Вестмінстерською моделлю організації влади.

Країни, де існує подібна система, навіть не намагаються зрівняти кількість одержаних голосів і депутатських місць у парламенті. Відповідно в державах з двопартійною системою, наприклад у Великій Британії, партія, що програла, отримує дуже мало мандатів, непропорційно до завойованих нею голосів. Було, щоправда, два випадки, коли партія, яка здобула там найбільшу кількість голосів, одержала менше місць в парламенті, ніж партія, що йшла за нею. В країнах, де існує велика кількість незначних партій, заснованих на регіональному рівні, і одна національна фракція, що користується широкою підтримкою, влада постійно знаходиться в руках останньої, незважаючи на те, що на виборах її частка голосів є незначною відносно загальної їх кількості. В країнах, де існує кілька впливових місцевих етнічних фракцій, система простої більшості може давати цим незначним партіям значні переваги. Це характерно для Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. На Філіппінах, де система простої більшості використовується як на парламентських, так і на президентських виборах, у 1992 р. здобув перемогу кандидат на президентський пост, який набрав тільки 23% голосів. Так само було і в Панамі в 1994 р., де президентом став кандидат, який одержав підтримку лише 1/3 виборців.

Привабливими рисами цієї системи є можливість сформувати єдиний і сильний уряд, а також реальність існування прямого зв'язку між виборцями та народними обранцями. Хоча в деяких країнах, зокрема у Новій Зеландії, від цієї системи відмовилися з причини несправедливості по відношенню до незначних партій і спільнот, волевиявлення яких на практиці втрачається.

Ще одним різновидом мажоритарної виборчої системи є так зване альтернативне голосування. Система альтернативного голосування також не може гарантувати відповідності одержаних партією голосів і місць в парламенті для її членів та дійсно призводить, часом, до приголомшливих результатів. Однак це одна з найбільш справедливих систем голосування.

Від кожного виборчого округу має бути висунутий один депутат; виборець обирає кандидата і ставить цифру "1" навпроти його прізвища в бюлетені. При бажанні виборець ставить цифру "2" навпроти прізвища кандидата, якого він би обрав в другу чергу і та ін., але це не обов'язково. Потім підраховуються голоси, відмічені цифрою "1", і будь-який кандидат, що набрав понад 50% голосів, автоматично стає переможцем. Якщо жоден з кандидатів не набрав понад 50% голосів, то його кандидатура виключається, і із тих бюлетенів, де навпроти його прізвища стоїть цифра "1", обираються прізвища з цифрою "2", і ці голоси також поширюються серед кандидатів, які залишилися. Цей процес продовжується доти, доки хоча б один із кандидатів не досягне результату "50%+1голос".

Головним недоліком системи альтернативного голосування є те, що воно побудоване на компромісах і може призвести до неперед- бачуваних наслідків; іноді переможцем виявляється той кандидат, за якого спершу проголосувала найменша кількість людей. Сьогодні лише Австралія використовує таку виборчу систему. Вперше вона була уведена в 1919 р. Вона справила незначний вплив на партійну систему, яка являла собою міцний двопартійний конгломерат, а індекс її пропорційності (87%) мало відрізняється від індексів, зареєстрованих в країнах із системою простої більшості. Однак на загальних виборах, що відбулися в 1998 р., вийшло так, що екстремістська партія, що здобула підтримку 8% голосів виборців, не одержала жодного місця у парламенті.

Близькою до альтернативного голосування є система перебалотування. Якщо в першому турі жоден з кандидатів не набирає 50% голосів, то далі проводиться другий тур, але з числа учасників виключається кандидат, що отримав найменшу підтримку. Правила, що визначають право на участь у перебалотуванні, значно варіюються. У Франції, де подібна система використовується на виборах в Національну асамблею, кандидати, що здобули підтримку принаймні 12,5% виборців, мають право взяти участь у перебалотуванні. І той кандидат, який у другому турі отримує більшість голосів, оголошується переможцем. У Франції під час президентських виборів у перебалотуванні можуть взяти участь лише два кандидати з більшою кількістю голосів. Ця умова є га
 

 
рантом того, що президент обирається більшістю голосів і користується підтримкою населення.

В цілому для досягнення більшої пропорційності система перебалотування працює гірше, аніж альтернативне голосування і навіть система простої більшості, її індекс пропорційності складає 81% (за результатами виборів до французького парламенту). До того ж вона є дорожчою для держбюджету. Однак ця система використовується для того, щоб створити більш упорядковану і цілеспрямовану партійну систему. До парламенту не повинні входити кілька партій, що є суперниками між собою, які то входять до коаліції, то виходять з її складу і щораз відмовляються брати участь у перебалотуванні; партії, що набирали меншу кількість голосів, також погоджувалися зняти висунуті ними кандидатури з другого туру, а перший тур вони ефективно використовували для розподілу голосів не на користь своїх суперників.

Сьогодні система перебалотування використовується у 25 країнах, зокрема в Болгарії, Кіпрі та Еквадорі. У порівнянні із системою простої більшості, і перебалотування і альтернативне голосування більшою мірою сприяють формуванню союзів між дрібними і значними партіями і просто між малочисельними партіями. Т акі альянси збільшують їх шанс на успіх. Система більшості голосів спрямована на те, щоб ефективний уряд завжди повертався до влади; домінуюче місце у ньому зазвичай займає одна партія. Основним завданням пропорційних виборчих систем є, навпаки, створення такого уряду, партійний, соціальний і етнічний склад якого відображав би реальну ситуацію в країні і максимально задовольняв бажання виборців.

Пропорційна виборча система вимагає розподілу депутатських мандатів між політичними партіями (виборчими блоками партій) пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах відповідного виборчого округу. За цією системою кандидати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків і виборці голосують фактично не за окремих кандидатів, а за виборчий список тієї чи іншої партії (виборчого блоку партій) в цілому. Особливістю цієї системи є те, що вона, як правило, передбачає встановлення відсоткового бар'єру, подолання якого є обов'язковим для партії (виборчого блоку партій), що набуває права на участь у розподілі депутатських мандатів. В Україні такий бар'єр на сьогодні складає три відсотки.

Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одержання яких гарантує партії одне депутатське місце. Кількість депутатських місць дорівнює числу отриманих партією квот: Ц (квота) = Х (всі подані по округу голоси)^ (кількість депутатів, які вибираються від округу).

Існує три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (Іспанія, Португалія, Ізраїль); напівтверді - у цьому випадку мандат обов'язково одержує той кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала, здійснюється залежно від кількості голосів, що одержав відповідний кандидат (Італія, Австрія, Швейцарія); вільні - розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій (переваг), відданих безпосередньо виборцями, відповідно до їх політичних уподобань, незалежно від порядкового номера в партійному списку того чи іншого кандидата (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди).

Таким чином, пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної, краще враховує відповідність між кількістю голосів виборців і кількістю одержаних певною політичною силою мандатів, і виборець тут голосує, як правило, за конкретні політичні платформи, а не за позицію окремих політиків.

Однак пропорційна система має і свої вади. Зокрема:

1.  відносно менша стабільність уряду. Відсутність домінуючої політичної партії робить неминучим появу коаліцій, політичні програми яких страждають своєю еклектичністю і невизначеністю, тому що створюються на основі компромісів і узгодження політичних позицій з різними цільовими настановами. Оскільки такі компроміси неміцні, то й дії урядів часто відзначаються непослідовністю і суперечливістю;
2.  безпосередня залежність висування депутатів від позицій партійного апарату, яка може, керуючись своїми вузькогрупови- ми інтересами, включати в партійні списки будь-кого, навіть тих, хто взагалі невідомий широкому загалу громадськості. Для того щоб перебороти надмірне дроблення складу парламенту, обмежити можливість проникнення до нього представників вкрай радикальних або малочисельних позасистемних партій, багато країн використовують загороджувальні бар'єри чи застереження, що встановлюють необхідний для одержання депутатських мандатів мінімум голосів. У випадку, якщо партія не долає цей бар'єр, вона не одержує ні одного мандата, а віддані їй голоси виборців розподіляються між партіями, що спромоглися подолати цей бар'єр.

В Україні пропорційна система застосовується на парламентських виборах, а також виборах депутатів міських, районних, районних у містах, обласних рад та депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Система пропорційного представництва функціонує в чотирьох основних варіантах.