Партійні списки. Система партійних списків близька до самої ідеї пропорційного представництва, вона розроблена таким чином, що дозволяє повертатися до влади тим депутатам, які виражають дуже широкий спектр суспільних світоглядів. Від кожного виборчого округу, переважно регіонального, а іноді, як у випадку із Нідерландами та Ізраїлем, і національного масштабу, висувається кілька кандидатів. На першому етапі реалізації цієї досить складної системи виборів кожна політична партія, що має намір взяти участь у виборчих перегонах, має подати списки своїх кандидатів. У цьому списку прізвища кандидатів розміщуються не в довільному порядку, а в порядку від більш значущого до менш значущого, і такий порядок формується самою партією. У більшості випадків виборці голосують по суті за саму партію та її лідера, а місця в парламенті розподіляються потім пропорційно до загальної кількості одержаних голосів, і більшість мандатів одержують, як правило, ті люди, яких виборець не знає.

Як і система альтернативного голосування, система партійних списків не може гарантувати абсолютного пропорційного представництва. Партійні списки існують в кількох варіантах: наприклад, в Ізраїлі та Іспанії виборцям пропонуються "закриті списки", тобто вони не можуть голосувати за окремих кандидатів, а лише за партію. Подібний варіант піддається критиці в більшості країн, оскільки він не дає можливості голосувати за окрему людину і передає надто багато влади до рук самої партії. Однак інші версії партійних списків дозволяють виборцям вказати свої уподобання не лише у зв'язку із партією, але й з індивідуальними її представниками. Прикладами їм можуть слугувати "гнучкі списки", що застосовуються в Бельгії, "відкриті списки", що використовуються в Фінляндії, і найбільш ліберальні "вільні списки", що мають місце в Люксембурзі та Швейцарії, що дозволяють виборцям віддати свої переваги кандидатам, які навіть не вказуються у списках.

У системі партійних списків обговорюється мінімальний рівень (у відсотковому відношенні), якого мають досягти партії, аби здобути представництво в парламенті. Якби ця система не була обумовлена певним обмеженням, то в кінцевому результаті будь-яка, навіть най- дрібніша партія мала би можливість одержати хоча б одне місце в представницькому органі, і він би перетворився у строкате зібрання. Цей мінімальний поріг варіюється дуже значною мірою в залежності від характеру правової системи держави. У Данії, наприклад, 2%, в Болгарії та Швеції - 4%, Чехії, Угорщині, Німеччині, Словаччині - 5%, Туреччині - 10%, Шрі-Ланці - 12,5% тощо. Сьогодні близько 60 країн застосовують систему партійних списків. Для подальшого розподілу місць використовуються різноманітні пропорційні підсистеми: "вища середня величина" (в Бельгії, Нідерландах, Португалії, Іспанії), система Сент-Лак (Данія), що дає переваги дрібним партіям, квота Хаґенбаха-Бішофа (Греція), за якою число голосів поділяється на число місць плюс один тощо.

В цілому партійні списки створюють сприятливі умови для створення багатопартійного коаліційного уряду. Однак в деяких країнах існує значна пропорційна невідповідність. Наприклад, у Параґваї відбуваються вибори за партійними списками, поданими національними партіями, однак партії, яка здобувала більшість голосів виборців, автоматично передавалося 2/3 депутатських мандатів, тобто конституційна більшість. Подібний підхід можна вважати непропорційним представництвом. Воно також має місце в Ґібралтарі, де партією- переможницею оголошується та, яка одержала більшість голосів, навіть якщо її перевага склала всього один голос.

Позитивним боком системи партійних списків є те, що при достроковому припиненні повноважень окремих депутатів парламенту немає потреби в проведенні довиборів (проміжних виборів), оскільки на їх місця автоматично приходять кандидати, які були наступними за черговістю в партійних списках, з якими партії йшли на вибори.

Система додаткового членства. В системі додаткового членства також використовуються партійні списки, але виборець тут віддає два голоси одразу: один - за окремого кандидата, і другий - за партію в цілому. Таким чином, половина уряду обирається на основі системи простої більшості, як, наприклад, в Албанії, Грузії і Угорщині, а друга половина - на основі пропорційного представництва. Партійні списки, відтак, застосовуються задля уникнення будь-якої несправедливості, що можлива при системі простої більшості.

Головною перевагою системи додаткового членства є те, що голосування відбувається в одномандатних виборчих округах, тобто зберігається безпосередній зв'язок між кандидатом і електоратом. Водночас досягається високий рівень пропорційності.

Система додаткового членства проявляється в чистому вигляді на виборах до бундестаґу Німеччини. Партійні списки складаються тут на загальнодержавному рівні, і для того, щоби пройти до другого туру, партіям треба або заручитися підтримкою 5% виборців, або посісти місця в трьох одномандатних виборчих округах. Якщо партія здобуває перемогу у більшій кількості виборчих округів, ніж вона має на те право, спираючись на її відсоткову частку національного голосу, їй дозволяється зберегти за собою ці місця, і розміри парламенту відповідно збільшуються.

Різні варіанти системи додаткового членства застосовуються в близько 25 країнах. У більшості з них система додаткового членства не є повністю пропорційною системою, оскільки вона піддається впливу додаткового національного списку.

Система єдиного голосу. Система єдиного голосу в багатьох аспектах є кращим методом, що гарантує пропорційне представництво і зменшує шанси втрати голосів, що є характерним для систем простої більшості та перебалотування. Британське виборне реформістське суспільство віддає перевагу саме цій системі. За її умовами в кожному виборчому окрузі обирається кілька кандидатів (в середньому три). Складаються бюлетені із списками кандидатів, прізвища яких розташовані в алфавітному порядку, і виборці мають поставити навпроти прізвищ бали відповідно до своїх переваг, від одного і нижче. Потім усі голоси підраховуються і вираховується виборча квота, іншими словами, мінімальна кількість голосів, необхідна для того, аби бути обраним.

Вирахування ведуться таким чином: загальна кількість голосів поділяється на число місць у парламенті плюс один. Це відношення і є виборча квота. Таким чином, у тримандатному виборчому окрузі із загальною кількістю голосів виборців, що складає, припустимо, 120 000, виборча квота складатиме: 120 000/(3+1)+1=30 001. І
 

 
будь-який кандидат, що матиме 30 001 голос і більше балів з позначкою "1", буде автоматично обраний.

Наприклад, 12 кандидатів можуть претендувати на три місця, і виборча квота тільки одного з них більша за 30 001, можливо, він набрав зайву 1 000 голосів. Тоді підраховуються всі "другі" бали із бюлетенів тих виборців, які віддали свої "перші" бали кандидату-переможцю, і робиться відсотковий перерахунок серед кандидатів, які залишилися. Зайва 1 000 голосів розподіляється потім на цій відсотковій основі. Якщо подібний перерозподіл дає ще якому-небудь кандидату квоту у 30 001 голос, то він обирається, і процес продовжується до тих пір, поки усі "треті" місця не заповняться. Якщо надлишок "других" балів повністю вичерпано, а кандидати на місця ще не обрані, то з виборчих перегонів вибувають кандидати, які набрали мінімальну кількість голосів, а з тих бюлетенів, де вони стояли на першому місці, беруться "другі" бали і перерозподіляються серед кандидатів, що залишилися, на пропорційній основі.

Необхідною умовою для функціонування системи єдиного голосу є наявність численних виборчих округів. У цілому система єдиного голосу робить великий акцент на особистості, оскільки теоретично вона дає право громадянам обирати не лише партії, а й окремих кандидатів, що представляють одну й ту саму партію.

Система єдиного голосу застосовується на парламентських виборах в Ірландії, на Мальті, Австралії, а також на президентських виборах у Шрі-Ланці.

Система обмеженого голосування. Система обмеженого голосування, як один із варіантів пропорційного представництва, використовується у Ліхтенштейні, Сан-Маріно, Японії, Іспанії та ще в кількох країнах. За цією системою створюються численні виборчі округи, в кожному з яких обирається по 3-5 депутатів, але населення має право лише на один голос, що не передається. Ті 3-5 кандидатів, які одержують більшу кількість голосів в кожному виборчому окрузі, здобувають перемогу за системою простої більшості голосів.

Використання численних виборчих округів означає, що дрібні партії, що виставляють по одному кандидату в кожному виборчому окрузі, можуть отримати лише відносно невелику частку місць і голосів, близько 15-30%, залежно від розмірів виборчого округу і загальної кількості голосів виборців. У цьому аспекті система обмеженого голосування є лише напівпропорційною. Система обмеженого голосування часто піддавалася критиці і обвинуваченням у сприянні розвитку корупційної політики. Подібна система веде до укладення нелегальних угод між лідерами основних парламентських партій для того, щоб усі місця у виборчих округах гарантовано перейшли під контроль цих партій.

Як бачимо, кожен з варіантів пропорційного представництва має свої недоліки. Раціональною виборчою системою в цьому плані можна назвати хіба що вибори до Національної ради Швейцарії. Висунення кандидатів здійснюється політичними партіями. Кожна партія висуває таку кількість кандидатів, яка не перевищує числа депутатських місць від даного округу. У бюлетені для голосування подаються списки кандидатів від кожної партії. Виборець повинен проголосувати за ту кількість кандидатів, яка відповідає числу мандатів у даному окрузі. При цьому він має право голосувати за кандидатів різних партій, проголосувати два рази за одного і того ж кандидата, щоб забезпечити йому перемогу. У таких багатомандатних округах розподіл місць відбувається за спеціальною системою, відповідно до якої кількість голосів для обрання одного депутата визначається шляхом ділення дійсних голосів виборців на число мандатів округу плюс один (це називається "виборчим метром"). Щоб визначити, скільки мандатів округу отримала кожна партія, число поданих за партію голосів ділиться на "виборчий метр". Партія, яка набрала кількість голосів, меншу від цього "виборчого метра", не одержує жодного мандата. За партійним списком мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів. Така система створює певні переваги для великих і потужних партій, члени яких, потрапляючи до парламенту, можуть утворити парламентську більшість, що матиме реальну можливість реалізовувати свою власну партійну програму.

Змішана виборча система передбачає, що частина депутатів обирається за мажоритарним принципом, інша - за пропорційним. В Україні змішана система виборів не застосовується.

В останні десятиліття деякі організації і політичні сили використовують консенсусну систему виборів. Вона має позитивну спрямованість, оскільки орієнтована не на критику супротивника, а на знаходження найприйнятнішої для всіх кандидатів виборчої платформи. Практично це виражається в тому, що виборець голосує не за один, а за всіх (обов'язково більш як за двох) кандидатів і ранжирує їхній список у порядку їхніх переваг. Наприклад, якщо на посаду президента претендують 5 кандидатів, то виборець визначає місце кожного з них. За перше місце дається 5 балів, за друге - 4, за третє - 3, за четверте - 2, за п'яте - 1 бал. Після голосування одержані бали підсумовуються, і за їхньою кількістю визначається переможець.