Слід зазначити, що в сучасній зарубіжній юридичній літературі розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держави. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на формальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге - державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підходу, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове значення при визначенні критеріїв правової державності [208, с. 111].

Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея панування (верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Ця ідея була сформульована в кінці XIX ст. відомим британським конституціоналістом А. Дайсі. Він сприймав ідею панування права як його верховенство, протиставлене адміністративній сваволі. При цьому А.Дайсі підкреслював, що існування дискреційних повноважень органів державної влади та посадових осіб вже само по собі означає створення умов для свавілля. З іншого боку, у верховенстві права він вбачав рівність перед нормами права або рівну підлеглість усіх одним і тим самим судом, яка становить "нормальне" право.

Більшість послідовників А.Дайсі протиставляють ідею верховенства права адміністративній сваволі і наголошують, що державна влада, насамперед органи виконавчої влади, повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватися йому. Водночас вважають при цьому за найважливіше запобігти перетворенню дискреційних повноважень органів державної влади на свавільні, а також забезпечити захист людини від зловживання такими повноваженнями. Деякі дослідники-правознавці припускають, що саме таке сприйняття ідеї верховенства права та її тлумачення в Україні було б найбільш продуктивним з огляду на потреби нашої конституційної практики у сфері прав людини. До того ж воно відповідало б змістові усієї Конституції в цілому та її статті, де відповідна ідея зафіксована [111, с. 30-32]. Зокрема, ідея верховенства права знайшла своє відображення в ст. 8 Конституції України: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права". Це свідчить про прихильність України до загальновизнаних світових цінностей. Втілення цієї концепції в Українській Конституції пов'язано з визнанням на конституційному рівні таких загальновизнаних чинників права, як право на життя, на повагу до гідності людини, на невтручання в особисте та сімейне життя, на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації. Відтепер законодавчо закріплено принципово нові права, що десятиліттями відкидались державою та суспільством через існування ідеологічних засад [86, с. 61].

Сучасна наука, аналізуючи ідеї природно-правової доктрини і юридичні документи, в яких вона знайшла своє відображення, цілком справедливо сформулювала ті витоки, що склали сучасний правовий статус людини, характер держави, її взаємовідносини з людиною.

Так, на думку деяких вчених-правознавців, такими витоками є:

а) головне для людини - свобода, що є умовою її існування. У сфері свободи людина обрала свій власний життєвий шлях, реалізує свої інтереси і потреби. Свобода перетворює людину у громадянина, визначаючи нові принципи його взаємодії з державою;

б) свобода невіддільна від рівності. Свобода і рівність - необхідні умови наявності у всіх людей - без яких-небудь винятків і вилучень - невід'ємних і невідчужуваних прав;

в) права людини - це та система умов, благ і можливостей (матеріальних і духовних), що є необхідними для нормальної життєдіяльності людини, розвитку її індивідуальних властивостей, вільного вибору і самовизначення, реалізації громадянських інтересів;

г) прагнення до особистої автономії, свободи самовизначення у сфері громадянського суспільства визначило цілі держави та межі її діяльності. Ціллю держави визначається "спільне благо", захист прав і свобод людини і громадянина від будь-яких протиправних посягань з будь-якого боку, у тому числі і з боку самої держави [38, с. 7-8].

Як ми бачимо, вирішальний вплив на встановлення прав людини зробила побудована на ліберальній концепції природно-правова доктрина, яка встановила пріоритет прав людини, нові параметри взаємовідносин між індивідом та владою. В затвердженні прав та свобод людини відіграло важливу роль їх ідеологічне, доктринальне обгрунтування - вчення про природні права людини, які не залежать від розсуду та свавілля державної влади, а мета останньої - забезпечення прав, визначених природою. Сьогодні законодавчо закріплене правове положення людини своєю основою має саме природно-правову концепцію, яка обумовила в якості первинних принципів свободу та невід'ємність, невідчужуваність прав людини, які належать їй від народження. Визначаються орієнтири у взаємовідносинах держави і людини - свобода, рівність, верховенство права, універсальність прав людини, взаємність відповідальності.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи права та свободи людини. Однак на сьогодні тлумачення самого поняття "права" залишається неоднозначним.

В українській юридичній науці "права" найчастіше визначаються як "певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей" [178, с. 16].

Перше систематичне мовне тлумачення слова "право" було здійснене В.Н.Хохфельдом (1879 - 1918). Він стверджував, що слово right (право) використовується як родове поняття і означає будь-який вид юридичної переваги, а саме, claim (вимога, претензія), privilege (привілей), power (здатність, можливість) чи immuniti (пільга). У найвужчому значенні, згідно з Хохфельдом, термін right (право) співвідноситься з терміном duty (обов'язок), і найближчим синонімом його є claim (вимога, претензія) [221, с. 71].

З цього можна спостерігати, що термін "права" у тому значенні, яке він має в словосполученні "права людини", виходить за межі тільки певних можливостей людини, необхідних для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, як він тлумачиться у вітчизняній юридичній науці. Конкретно-історичне походження можливостей людини, що становлять її основні права, визначає неоднаковість їх конкретного обсягу й змісту в різних умовах і в різні часи існування людства.

У слов'янських мовах словом "право" позначаються поняття, які відображають принаймні два різні соціальні явища. Перше з цих явищ виникає до виникнення держави і незалежно від неї, існує у будь-якому людському суспільстві і тому становить загальносоціальний феномен. Друге ж являє собою результат власне державної діяльності і є втіленням волевиявлення держави [178, с. 15-16].

Розуміння прав людини як її конкретних можливостей, зустрічається, зокрема, у працях деяких вчених [12, 201].

Стосовно інших визначень цього поняття в сучасній юридичній літературі, то професор П.М.Рабінович зводить їх до таких основних позицій:

1) права людини - це певним чином внормована її свобода [148, с. 33, 48];

2) права людини - це певні її потреби [143, с. 8, 12] чи інтереси [207, с. 10-26];

3) права людини - це її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству [222, с. 36];

4) права людини - це особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі [135, с. 37].

Як слушно зазначає П.М.Рабінович, усі ці тлумачення (крім першого), відбивають досить суттєві, проте не онтологічні "статуси" досліджуваного феномена, і тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відбити саме онтологічну соціальну сутність прав людини [178, с. 17].

На нашу думку поняття "право" і "свобода" - це різні, хоча і взаємопов'язані поняття. Так, в тексті ст.21 і в ряді інших статей Конституції України [104] мова йде про права і свободи людини. Може виникнути питання про ознаки, що відрізняють права людини від її свобод. Необхідно зразу підкреслити. Що за своєю юридичною природою в системі гарантій права і свободи ідентичні. Вони підкреслюють забезпечувані державою соціальні можливості людини в різних сферах.[170, с.132-133]. Право діє через свободу, свобода виступає інструментом реалізації прав. Наприклад, наданим нам правом ми вільні або скористатися, або не скористатися, залежно від того, як ми спрямуємо свою свободу вибору.

Важливим поштовхом в розвитку прав людини стало ХХ ст., коли в 1942 році 26 держав-союзниць у Декларації Організації Об'єднаних Націй виразили своє тверде переконання в тому, "що повна перемога над ворогами є дуже важливою для захисту життя, свободи, незалежності та релігійної свободи, а також для забезпечення прав людини і справедливості як на власній території, так і на інших територіях "[223, с. 19]. Поняття прав людини значно збагатилося і було детально розроблене з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 року, Міжнародних пактів 1966 року та інших міжнародних актів в галузі прав людини.

У п. 3 ст. 1 Статуту ООН було проголошено, що одним із завдань Організації Об'єднаних Націй є здійснення спільної діяльності держав - членів Організації, спрямованої на те, щоб права людини дотримувалися і поважалися всіма, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Відповідно до цього положення Україна як один із засновників ООН взяла на себе зобов'язання діяти самостійно або разом з іншими державами для досягнення загальної поваги до прав людини та їх реалізації [83, с. 23].

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року [42] закріплено перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Права і свободи людини - позанаціональні і позатериторіальні. Як загально-цивілізаторська , загальнокультурна цінність, не залежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання. Україна як член міжнародного і європейського співтовариства, зокрема такої авторитетної і  впливової міжнародної  право-

захисної організації як Рада Європи, зобов'язана дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів, закріплених в таких широко відомих актах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та ін. [92, с. 3].

Спираючись на ці та інші міжнародно-правові документи, нова Конституція України закріплює цілий ряд нових прав, раніше невідомих ні Конституції Радянської України, ні українському законодавству. Серед них слід особливо відзначити право на життя (ст. 27), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), свободу пересування і вільний вибір місця проживання, та залишення території України (ст. 33), право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), та інші. Чимало  прав викликано не тільки приведенням їх у відповідність з міжнародними пактами про права людини, а й запровадженням в Україні механізмів ринкової економіки. Це такі, зокрема, права, як право приватної власності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на забезпечення у разі безробіття (ст. 46), право на страйк (ст. 44) тощо.