Рівність конституційних прав і свобод людини і громадянина означає, що ці права і свободи визнаються за всіма людьми рівною мірою. Це рівні можливості усіх людей користуватися наданими їм правами, свободами і захищати їх від посягань. Не допускається дискримінація у користуванні правами і свободами за будь-якими ознаками, що можуть залежати від природних особливостей людини та її соціального статусу.

Наприклад, в ст. 1 Загальної декларації прав людини зазначено, що "усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах". Постає питання: народжуються рівними, а що відбувається далі? У зв'язку з цим можна розрізняти юридичну і фактичну рівність (рівність в умовах існування), надаючи перевагу юридичному трактуванню (рівність перед законом) у розумінні забезпечення стартових можливостей.

Наступним конституційним принципом реалізації прав і свобод особи є їх гарантованість. Це найважливіший чинник реального забезпечення прав і свобод особи, що здійснюється за допомогою специфічних засобів - гарантій, що надають всім елементам правового статусу особи реального змісту, завдяки яким стає можливим безперешкодне здійснення права і свобод, їх охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень [27, с. 30-31].

Як загальна підстава реалізації правового статусу особи (її прав і свобод) цей принцип закріплено у цілому ряді статей Конституції України. Зокрема, у частині 2 статті 3 Конституції зазначено, що права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з частиною 3 статті 10 Основного Закону гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та мов національних меншин. Статтею 14 Конституції гарантується право власності на землю. Про гарантування державою певних прав і свобод згадується також і у інших статтях (15, 22, 25, З0, 31, 33, 34, 43, 46). У деяких з них зазначаються способи гарантування реалізації прав і свобод особи (статті 14, 22,24).

Суб'єктом, на якого, перш за все, покладається обов'язок гарантування, забезпечення реалізації прав і свобод, є держава. Такий висновок випливає зі змісту статей 3, 15, 30, 34, 46 та деяких інших статей Конституції. Таке гарантування здійснюється через всю систему державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод стало запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини.

Проте, треба визнати, що система державних органів, покликаних забезпечити гарантії прав і свобод людини, діє ще не досить ефективно. Про це свідчать факти порушень прав людини. Цим порушенням сприяють відсутність необхідних юридичних механізмів та економічних умов для реалізації деяких конституційних положень щодо прав і свобод людини, бюрократизм державного апарату, низький професійний рівень окремих його працівників та деякі інші фактори [149, с. 41].

Важливим принципом гарантування здійснення прав і свобод людини є закріплена у Конституції їх невід'ємність. У статті 21 Конституції встановлено, що права і свободи людини є невід'ємними і непорушними. Конституцією встановлено, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Так, принцип невід'ємності містить у собі дві складові - невідчужуваність і непорушність.

Невідчужуваність прав і свобод людини - це їх внутрішня, іманентна притаманність людині, їх невід'ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає у тому, що можливості людини, які відображаються в її правах і свободах, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти [179, с. 21].

Непорушність прав людини - це неможливість зменшення тих можливостей людини, які відображені тими чи іншими правами. Вони не можуть бути скасовані волею законодавця чи порушені в процесі реалізації Конституції та прийнятих у відповідності з нею законів [94, с. 71].

Отож, ми погоджуємося з думкою про те, що основні права і свободи людини і громадянина, які закріплені в Конституції України - це невід'ємні права і свободи, що належать йому від народження (або в силу громадянства), що захищаються державою і складають серцевину правового статусу особи [39, с.114]. Слід розрізняти поняття "права людини" та "права громадянина", адже в теорії держави і права "людина" і "громадянин" не є поняттями тотожними, тому і права даних категорій осіб не можуть бути однаковими.

Л.С. Явич, наприклад, взагалі не розрізняв поняття "права людини" та "права громадянина", а давав визначення лише останньому поняттю, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей [216, с. 64].

 Ми не можемо погодитися з таким визначенням даного поняття. Права людини мають природну основу і є невід'ємними для кожного індивіда. І, як вище зазначалося, вони позанаціональні та позатериторіальні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, та виступають об'єктом міжнародно-правового захисту і регулювання. В разі ж закріплення прав людини в законодавчих актах конкретної держави вони стають і правами громадянина даної держави.

Цікава думка з цього приводу М.Антонович: "Викликає подив, коли ці поняття використовуються у сполученні "права людини" і "права громадянина", так, ніби громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що поняття "права людини" та "права громадянина" не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а, отже, не користується деякими правами, які надаються тільки громадянам певної держави" [6, с. 23].

На наш погляд розмежування даних понять цілком доцільне, оскільки, хоча кожен громадянин є людиною, однак, не кожна людина є громадянином. Зокрема, в Україні законодавчо закріплено статус осіб без громадянства ( ст. 26 Конституції України).

В юридичній літературі права людини розглядаються як її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення матеріальних та духовних потреб, яка гарантована законом і закріплена в якості міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх людей [187, с.186]. Також це певні можливості людини, які необхідні для її існування в конкретно-історичних умовах і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей [177, с. 7].

Громадянин - це людина, яка законом визнається юридично належною відповідній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина - в конституції певної держави [187, с. 189]. Виходячи з даного визначення, права громадянина є складовою прав людини, що отримали своє конституційне закріплення.

Якщо права людини існують незалежно від визнання їх державою, належать людині від народження як природні, невід'ємні права, то права громадянина мають територіальну залежність, тобто передбачають наявність громадянства, закріплюються у законодавстві і знаходяться під захистом тієї держави, громадянином якої є дана особа.

Права громадянина обов'язково повинні закріплюватись в конституціях і інших законодавчих актах, а держава має декларувати і забезпечувати їх захист. Як зазначає О.Ф.Скакун, громадянство - основний канал, через який відбувається здійснення прав людини, а здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави [187, с. 190].

У науковій юридичній літературі існує декілька точок зору і на питання класифікації прав людини, яка здійснюється за різними критеріями.

Конституційні приписи норм різних країн щодо прав, свободи обов'язків людини і громадянина можна поділити на: 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які грунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні або солідарні права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права і свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк тощо).

За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших - тільки певних груп громадян (жінок, дітей) [102, с. 214].

За характером потреб людини, які забезпечуються правами, П.М.Рабінович пропонує поділяти права людини на фізичні (життєві), особисті, культурні (гуманітарні), економічні та політичні. П.М.Рабінович справедливо, на наш погляд, наголошує на тому, що не виділяються як окрема група соціальні права, адже "всі права є соціальними як за змістом, так і за способом їх здійснення, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством" [178, с. 19].

Зазначена класифікація прав та свобод людини для їх носія передбачає розподіл їх на основні (безумовно необхідні для його нормального існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними).

За характером і способом здійснення права людини можна розподілити на активні (свобода "для", тобто для вчинення певних дій) і пасивні (свобода "від", тобто від втручання, перешкоджання з боку інших суб'єктів у процесі використання прав) [180, с. 12].

Класифікуючи права людини за суб'єктом слід виділити колективні та індивідуальні права. Між індивідуальними та колективними правами існує взаємозв'язок, в основі якого повинен бути принцип: здійснення колективних прав не може обмежувати права та свободи індивіда [170, с. 140].

Хоча метою прав людини є захист та розвиток людини (індивіда), більшість з цих прав здійснюється окремими людьми, але існують такі права людини, якими частіше користуються саме групи людей. Наприклад, свобода зборів та організацій, свобода формування профспілок та вступу до них. Колективний елемент можна прослідити в тому випадку, коли права людини пов'язані з правом членів етнічної та культурної меншості на збереження ними своєї мови та культури.

Найяскравіший приклад колективного права людей - це право на самовизначення, яке, як вважається, скоріше мають народи, ніж окремі люди, а також право на мітинг.

За часом виникнення в юридичній літературі розрізняють (М.Антонович, О.Ф.Скакун) - права першого, другого та третього покоління. До прав першого покоління належать невідчужувані особисті (громадянські) та політичні права. Це право громадян на свободу думки, совісті і релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особистості та ін. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і класифікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, що регулюються цими правами.

Правами другого покоління є соціально-економічні та культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та ін.) Друге покоління ще називають системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої форм діяльності держави по їх забезпеченню.