Розглядаючи проблему правового статусу неповнолітніх осіб в Україні, на наш погляд, ми маємо розкрити сутність та розуміння прав людини взагалі, їх основні принципи та правове закріплення. Адже неповнолітній, це, перш за все - людина, громадянин держави, яка наділена рівністю і свободою, якій притаманні такі ж самі права, і який має право на їх гарантування. Саме зміст основних прав людини містить таку особливу категорію прав - права неповнолітніх, аналізу правового статусу останніх і буде присвячене дисертаційне дослідження. І тому, дослідивши структуру прав людини, ми на цій основі встановимо  місце прав неповнолітніх в системі основних прав людини.

Теорія і практика основних прав людини має довгу історію. Й в усіх своїх новітніх досягненнях сучасна правова наука спиралася, перш за все, на вихідні ідеї видатних мислителів минулого. Адже саме багатовіковий досвід людства надає нам цінні здобутки щодо розуміння феномену права, ідеї верховенства права, концепції правової держави тощо.

         В історії юридичної теорії та практики різних народів склалися наступні основні підходи до розв'язання проблеми прав людини, правового статусу особи [170, с. 214-223]:

         1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обгрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини, та людини і її життя як найвищої соціальної цінності. Вперше дана концепція знайшла своє відображення в Декларації незалежності США 1776 року та в Декларації прав людини і громадянина 1789 року (Франція).

Ліберальна концепція прав людини була розвинута у вченнях Г.Гроція, Дж. Локка, Ш.Монтескьє, Б.Спінози та ін. Однак при всій різноманітності підходів вона була об'єднана головним - ідеєю свободи особистості, її автономії, можливості користуватися невід'ємними правами - на життя, недоторканість особистої сфери, власність, самовизначення.

Таким чином, основні положення сучасної ліберальної концепції зводяться до наступного:

         а) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав - головне призначення держави;

         б) свобода полягає у можливості людини робити все, що не шкодить іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи - рівність можливостей для всіх;

         в) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом;

         г) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

         д) обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках і здійснюється державою з метою сприяти загальному добробуту і безпеці в демократичному суспільстві.

         2. Колективістська концепція заснована на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, об'єднання тощо) по відношенню до особи, а також на обмеженості прав людини суспільними інтересами. Втілення положень колективістської концепції в "соціалістичних конституціях" призводило на практиці до градації основних прав (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо) та до закріплення широкого кола обов'язків громадян перед суспільством і державою.

         3. Ісламська концепція  прав  людини пов'язана з традиційним мусульманським правом. Її зміст полягає у наступному: а) обгрунтовується позбавлення жінок деяких політичних і громадянських прав; б) за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллаху, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, в свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4.Традиціоналістські концепції базуються на звичаєвому праві і їх суть зводиться до того, що людина може реалізувати свої більш-менш важливі права лише колективно і в колективі (в рамках племені чи роду) [99, с. 135].

На постулатах та ідеях свободи, рівності, індивідуалізму, пріоритету прав людини, на яких сформувалася ліберальна доктрина прав і свобод людини, грунтуються основні положення сучасної Конституції України, адже у ній вперше закріплено такі основні права людини, як право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість тощо. Розробники чинної Конституції України і, зокрема, моделі конституційно-правового статусу особи й громадянина, спиралися саме на ліберальну концепцію прав людини.

Ще з прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини, в Україні почався процес переорієнтації правової системи щодо вирішення проблеми прав людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес отримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року, яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної концепції прав людини у відповідності із визнаними світовим співтовариством стандартами в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу полягає:

по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусу особи;

по-друге, у визнанні суб'єктом прав і свобод людини і громадянина. Поняття "права людини" і "права громадянина" не є тотожними, оскільки відображають різні аспекти статусу особи. Людина як член громадянського суспільства є суб'єктом прав, що випливають із природного права. Ці права притаманні всім людям від народження, вони не обумовлені належністю до громадянства певної держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто індивіда як члена політично організованого суспільства, випливають з позитивного права, закріплюються за особою в силу її належності до громадянства певної держави;

по-третє, у визнанні суб'єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб'єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини;

по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи [109, с. 63].

Але не лише на прикладі нашої держави можна спостерігати як та чи інша концепція знаходила відображення в різних системах права.

В.С.Нерсесянц зазначає, що ступінь і характер розвинутості прав людини визначаються рівнем розвитку права у відповідному суспільстві. Права людини, на його думку, це необхідний, невід'ємний і невідворотній компонент будь-якого права як права взагалі, визначений аспект виразу сутності права як особливого типу і специфічної форми соціальної регуляції. Право без прав людини так само неможливе, як і права людини без і поза правом [148, с. 22].

З приводу цього слід зауважити, що ліберальна доктрина на ранніх стадіях свого розвитку грунтувалася на ідеях і принципах природно-правової ідеї, і з часом була представлена у юридико-позитивістських доктринах. Ліберальна концепція у своєму класичному варіанті є нерозривною від ідеї свободи, рівності та невід'ємності природних прав людини (життя, недоторканість, власність, самовизначення). Ці постулати були головними для даної доктрини, не дивлячись на розмаїття підходів.

Англійський філософ та політичний діяч Джон Локк, досліджуючи природне право, подає цілу систему теоретичних постулатів, серед яких основним є "невідчужуваність прав", сукупність яких визнається як основний закон створюваного суспільного устрою. Природний стан характеризується Дж. Локком як сукупність свободи, рівності і взаємної незалежності людей [121, с.8].

Вагомим внеском у подальшому розвитку ліберальної концепції прав людини і громадянина стали ідеї Жана-Жака Руссо, який визначив співвідношення держави та людини, обумовленість гарантій, прав і свобод через призму захисту принципу народного суверенітету. Природним станом суспільства мислитель вважає середовище загальної свободи і рівності людей. А штучно створений розподіл природно рівних людей на різні соціальні та майнові верстви, на його думку, грунтується на різниці прав, свобод та обов'язків. Суспільство за таких обставин не може створити належні умови гарантій прав і свобод людини. Руссо пропонує проект побудови державно-суспільних відносин через створення політичного організму як справжнього договору між народами і правителями. Мету такого суспільного договору Руссо вбачає у створенні "такої форми асоціації, яка захищає і огороджує усією спільною силою особистість і майно кожного із членів асоціації і завдяки якій кожний, сполучаючись з усіма, підкоряється, однак, лише самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше" [183, с. 160]. Тобто, мається на увазі визначення суверенітету особистості як особливої сфери самовизначення людини в суспільстві та державі.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов'язана також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави випливає з концепції видатного німецького філософа XVIII ст. І. Канта. Сфера свободи індивіда становила першооснову концепції І.Канта. На його думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така поведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках, коли особа порушує вимоги права. Особу, за І.Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава - це об'єднання великої кількості людей, що підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і свободі [85, с. 232]. Так, в рамках філософського обгрунтування ліберальної теорії, І.Кант визначив засади взаємодії влади держави і свободи особи.

Відповідні ідеї І.Канта про правову державу певним чином відображені сьогодні в ст. 3 Конституції України: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Нині формула "правова держава" має місце в основних законах майже усіх європейських держав, а також тих, що утворилися на теренах колишнього СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. Так стаття 18 Конституції Росії містить положення, що "Права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям" [101].