Україна, як і будь-яка інша демократична держава, дбає про інтереси неповнолітніх. Задля цього виявляються певні чинники, які створюють загрозу життю і нормальному розвиткові неповнолітніх у сучасних умовах, визначаються шляхи їх подолання. Не меншою проблемою є захист прав неповнолітніх. Маються на увазі не лише специфічні права неповнолітніх, а й порушення невід'ємних прав людини, які основою, головним стрижнем у регламентації основних прав та свобод усіх категорій людей: неповнолітніх, жінок, громадян, осіб без громадянства та ін.

Однак специфічність проблеми полягає у тому, що неповнолітні - це особлива категорія людей, які мають здатність рости і дорослішати. При цьому вони повинні мати умови для повного та всебічного розвитку їх особистості. Забезпечення цих умов має бути своєчасним і не може чекати кращих часів [17, с.16]. Що представляє собою загальноюридичне поняття неповнолітній ?

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років [186], тобто це дитина яка не досягла віку, з яким закон пов'язує її повну цивільну дієздатність - можливість реалізовувати в повному обсязі передбачені Конституцією України і іншими законами суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки.

 Термін неповнолітній характерний для національних законодавств, тому не рідко можна зустріти синоніми цього терміну: дитина, підліток, частково дієздатний і т.і. Це потрібно мати на увазі, для того не сприймати як ті, що не відносяться до неповнолітніх, національні закони чи міжнародно - правові акти. Наприклад, самий універсальний документ про захист дитини - "Конвенція ООН  по правам ребенка"1989 р. роз'яснює, що під дитиною розумується неповнолітній у віці до 18 років. Тим самим Конвенція 1989 р. розповсюджується на всю вікову групу неповнолітніх, а не лише на дітей, як це можна було передбачити, виходячи з її назви. Включивши в закони поняття неповнолітній, законодавці держав і всього міжнародного співтовариства встановили юридичну різницю між неповноліттям і повноліттям, створив тим самим автономну демографічну групу людей - носіїв специфічних прав і обов'язків [134, с. 11-12] .

Однією з перешкод на шляху побудови здорового демократичного суспільства є різноманітні порушення прав підростаючого покоління. У наш час, коли в Україні закладаються правові основи глибоких соціально-економічних перетворень, проблема неповнолітніх набуває особливого змісту. Серед жертв злочинів неповнолітні мають найменші можливості захисту своїх прав, недоторканності і, безсумнівно, володіють підвищеною віктимністю. Коли суспільство не бачить підвищеної потреби у захисті неповнолітніх і не забезпечує його, майбутнє стає небезпечним. Сьогодні назріла необхідність у більш повному й об'єктивному інформуванні громадськості та й самих неповнолітніх про права неповнолітніх на захист. Визнання й забезпечення прав неповнолітніх не порушує авторитету батьків і не зменшує обов'язків неповнолітніх по відношенню до сім'ї й суспільства.

В Конвенції про права дитини, прийнятій ООН 20 листопада 1989 p., проголошено, що "людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, що гарантує в майбутньому розвиток повноцінних громадян".

 Дитина - це маленька людина, що має певні потреби, але не має достатніх сил, розуму й досвіду, щоб захистити себе [19, с. 94].

Проблема забезпечення прав дітей має своє історичне коріння. У первісному суспільстві до дитини ставилися двояко - з одного боку, вбивство дитини не вважалося злочином, з іншого -діти були економічно вигідними. Мати багато дітей, особливо синів, слугувало гарантією міцності соціальних позицій сім'ї. З розвитком суспільства, з переходом до осілого способу життя та більш надійної продуктивної бази общини, вбивство дитини практикується головним чином за "якісними" показниками - вбивали тих, кого вважали фізично або морально неповноцінними [26, с. 10-11].

Ще давньогрецький мислитель Арістотель вважав цілком справедливим закон, який забороняв годувати дітей-калік. Отже, діти розглядалися як нижча істота, яка прирівнювалася певним чином до власності батьків.

Діти не були включені в офіційну систему суспільства і не були суб'єктом права в повному розумінні цього слова. Відповідно до "Соборного уложения" 1649 р. в Росії неповнолітні не мали права скаржитися на батьків. Убивство сина або дочки каралось усього лише річним тюремним ув'язненням, а після відбуття покарання - церковним покаянням, тоді як неповнолітніх, що зазіхають на життя батьків, закон нещадно карав стратою [182, с. 436]. Ця нерівність була скасована лише Петром I у 1716 р.

У міжнародному праві ідея захисту дітей розвивалася поступово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли до створення концепції захисту прав дітей призвели посягання дорослих на їх особисті інтереси. Почалося це зі створення інституту суспільної опіки, що було першою практичною спробою захистити права дитини. Вінцем цих дій було видання в Англії у 1908 p. Children Charter, або Habeas corpas. Даний закон набрав чинності з 1909 р. Це була спроба першої кодифікації прав неповнолітніх, що в майбутньому стала основою для більш повного законодавства. Закон установлював однакові права для всіх дітей - законно народжених і незаконно народжених, визнавав необхідність ввічливого ставлення до них. Після цього в Бельгії у 1912 р. був прийнятий Закон про захист дитинства. У 1919 р. створена Народна організація Опіки над дітьми метою якої була координація всіх дій, покликаних забезпечити реалізацію ідеї захисту прав дітей. Подібна діяльність цієї організації викликала інтерес в інших країнах, що стало початком міжнародного співробітництва в даній галузі. Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дітей, була Женевська декларація 1923 р. Уперше в історії людства було сформульовано право дитини на допомогу, виховання, захист, тобто в тих сферах життя, де раніш йшлося тільки про філантропію. Декларація спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дітей. Однак цей документ мав лише декларативний характер, і тому реальний правовий захист був можливий через створення норм національного права на основі прийняття державами міжнародних договорів [19, с. 92-93].

Першим таким документом стала Загальна декларація прав людини [50], прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. В ній були зафіксовані основи захисту прав дітей. Зокрема, ч.2 ст. 25 Загальної декларації прав людини проголошує, що "материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом". Свій розвиток ця Декларація отримала в Пактах Прав Людини. В цих актах гарантовані рівні права всім дітям і забезпечення їх основних соціальних потреб.

20 листопада 1959 р. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Декларацію прав дитини, що регулює положення дитини в сучасному суспільстві. Головна ідея цього акта "Добро — дітям", яких людство повинно забезпечити всім найкращим. Декларація складається з 10 принципів, що забезпечують права дітей. Основні з них говорять про те, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. В соціальному відношенні складені умови для здорового і нормального життя в умовах свободи й гідності. Діти повинні бути першими серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також повинні бути захищеними від усіх форм недбалого ставлення до них, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.

         20 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла та відкрила для підписання Конвенцію про права дитини [95] (резолюція А/44/736), яка 27 лютого 1991 року була ратифікована нашою державою. Основні положення Конвенції знайшли відображення у Законі України "Про охорону дитинства" від 7 березня 2001 р., який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав неповнолітніх на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

У листопаді 1985 р. були схвалені Конгресом Організації Об'єднаних Націй "Мінімальні стандартні правила щодо відправлення правосуддя у відношенні неповнолітніх", відомі як "Пекінські правила". Вони затверджені Асамблеєю і діють в усіх частинах світу [136, с. 51-85].

В Україні на конституційному рівні закріплено права дітей. Конституція, зокрема, проголошує рівність прав дітей (статті 24, 52), охорону дитинства (ст. 51), заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (ст. 52), право на життя ( ст. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (ст. 52), право на освіту (ст. 53).

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини, "дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше".

Деякі дослідники певним чином ототожнюють, поєднують права людини та права неповнолітніх, вказуючи, що для даної категорії суб'єктів значна частина основних прав людини змістовно нічим не відрізняється від прав повнолітніх осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, конкретизується [25, с. 28]. Однак, зауважимо, що неповнолітнім належать ще й інші, особливі, притаманні лише їм, можливості, зафіксовані зазначеною Конвенцією в усіх змістових різновидах прав, які, зокрема, знаходять своє відображення в Конституції України. Це фізичні, особисті, культурні, економічні, політичні та інші права.

О.Ф. Скакун також вважає, що система прав дитини є складовою прав людини, і дає визначення поняття "права дитини". Так, на її думку, "права дитини" - це можливості (свободи) дитини, необхідні для їх існування, виховання та розвитку. Численні права дитини співпадають з правами людини (право на життя, ім'я, отримання громадянства, вільне висловлювання думки та ін.) [187, с. 201].

Зокрема, Конвенція про права дитини формулює громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права неповнолітніх.

Конвенція містить серед даних категорій прав такі основні права дитини: