Кожен неповнолітній мріє щонайскоріше стати дорослим, і часто, випереджуючи свій вік, намагається оволодіти звичками (нерідко негативними) дорослої людини. Держава, з метою запобігання розбещення неповнолітніх та їх деморалізації, повинна на законодавчому рівні подбати про захист неповнолітніх від отримання інформації, що негативно впливає на формування кола його інтересів, напрямку духовного та культурного розвитку тощо. Автор вважає, що законодавство про інформацію та рекламу має обмежити поширення та рекламування певної продукції (спиртні напої, тютюнові вироби, журнали порнографічного характеру, відеокасети аналогічного змісту тощо) відповідними, конкретно визначеними місцями, куди не буде вільного доступу для неповнолітніх. Тобто, має бути закріпленим та реально діяти право неповнолітніх на захист від негативної інформації.

У зв'язку з тим, переважно якого роду, неповнолітній сприймає інформацію, формується його світогляд, мислення, а отже його думка, яку він висловлює. Не часто неповнолітні розуміють, що їх вільне висловлення думки, це не лише висловлення своїх бажань або незадоволень щодо процедури навчання, стосунків у сім'ї тощо. Це їх право особисто звернутися до відповідних органів, підприємств та установ за захистом своїх прав або за допомогою в їх реалізації. Однак неповнолітній, навіть усвідомлюючи це, частіше за все, не знає, куди саме і до кого він має звертатися. Часто неповнолітні, що зазнають жорстокого поводження з боку батьків, гадають, що це їх законне право таким чином виховувати і не уявляють, що хтось інший, крім батьків, може їх захистити.

Така необізнаність не мала б місця у випадку приділення більшої уваги правовому вихованню у школах. Зокрема, виходячи із змісту курсу "Основи правознавства", що викладається у школах лише у 9 класах, та у 10-11 спецкласах юридичних гімназій, ліцеїв стає очевидним,  що його

викладання не має на меті роз'яснити неповнолітнім особам, перш за все, гарантовані державою їхні особисті права.

Неповнолітні здебільшого не знають про свої права та не дбають про їх забезпечення. У зв'язку з цим Представництво ЮНІСЕФ в Україні в жовтні 1997 р. - січні 1998 р. надало підтримку в проведенні Міністерством освіти, Міністерством у справах сім'ї і молоді, Міністерством юстиції, Міністерством внутрішніх справ спільно з Інститутом держави і права НАН України, громадською організацією "Міжнародна ліга прав дітей та молоді" та Всеукраїнським комітетом захисту прав дітей конкурсу "Мої права" на кращий витвір з метою підвищення рівня інформованості неповнолітніх про власні права, гарантовані положенням Конвенції про права дитини і законами України. Для визначення ефективності конкурсу в школах Києва та Одеси провели анкетування школярів старших класів та вчителів. Перед початком конкурсу в усі школи України було надіслано тексти Конвенції про права неповнолітніх. Соціологічне дослідження показало, що обізнаність неповнолітніх щодо своїх прав до і після проведення конкурсу істотно змінилося на краще. Усе це свідчить про необхідність регулярного проведення таких заходів з метою ознайомлення неповнолітніх з їх правами [44, с. 11].

Як наголошувалося на науково-практичній конференції "Правові аспекти захисту дітей в Україні: національне законодавство та міжнародні угоди", "в Україні нема інституції, яка б об'єднувала всі інтереси дитини. Тому має бути створено державний орган, який займався б питаннями захисту материнства і дитинства" [160, с. 34]. Так, в деяких країнах (Австрія, Данія, Швеція та ін.) існує посада омбудсмена з прав дитини [84, с. 14-19].

Отже, в залежності від того, наскільки неповнолітні орієнтуються в своїх правах, формується їх правосвідомість, що є складовою світогляду.

У будь-якому світогляді неодмінною його складовою частиною є вірування. Предметом цих вірувань можуть бути найрізноманітніші явища - як матеріальні, так і ідеологічні, як реальні, так і уявні, як колишні, так і сучасні або й майбутні. Тому свободу віросповідання можна інтерпретувати як можливість самостійного вільного вибору об'єкта вірувань та їх відповідного змісту. Досить поширеним різновидом свободи віросповідання є сповідання віри у того чи іншого бога, тобто сповідання певної релігії, або ж, навпаки, сповідання віри у відсутність бога [179, с. 34-35].

Становище неповнолітніх у сфері релігійного життя закріплене в ст. 35 Конституції України, відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18), який об'єднує свободу світогляду і віросповідання. Статті 14 та 30 Конвенції про права дитини визначають свободу совісті як особисте право людини незалежно від її віку. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати свої релігійні або атеїстичні переконання [34, с. 65]. Свобода сповідувати релігію або мати переконання в окремих випадках може підлягати обмеженням.

Стаття 10 Закону України "Про охорону дитинства" передбачає захист дитини від залучення її до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій.

Частина 3 статті 14 Конвенції про права дитини проголошує, що "Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі і здоров'я населення, або захисту основних прав і свобод інших осіб". Важливим конституційним постулатом є відокремлення церкви і релігійних організацій від держави,

а школи від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

У 1997 році в Україні була забезпечена можливість здобувати релігійну освіту в створених при релігійних організаціях школах, гуртках, групах. Як зауважує В.Глущенко, законодавство зорієнтоване на те, що кожна дитина, по-перше, має право на релігійну освіту за бажанням її батьків або осіб, що їх заміщують. При цьому, як зазначено у ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", провідними є інтереси дитини [73, с. 283].

У зв'язку з вищенаведеними правами неповнолітніх, у ч. 1 ст. 14 Конвенції про права дитини зазначається, що "Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії".

Особливим правом дитини є її право з моменту народження на ім'я і набуття громадянства. Це право закріплене в ст. 7 Конвенції та ст. 7 Закону України "Про охорону дитинства". Саме ці права дитини та деякі інші (сімейні зв'язки) визначають її індивідуальність, яку держава має поважати, не допускаючи протизаконного втручання. Це право тісно пов'язане з конституційно закріпленим правом людини на свободу, правом на невтручання в особисте та сімейне життя.

Право на свободу є природним правом кожної людини, яка народжується вільною і має право вільно обирати для себе засоби і характер спілкування з середовищем, що її оточує. В аспекті прав і свобод неповнолітніх свобода відображає свободу волі людини, її здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності. Це завжди реальна можливість вибору.

Право на невтручання в особисте та сімейне життя передбачає недоторканість своєрідного середовища життя. [102, с. 274]. Конституцією закріплене положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Особливістю даного права, наданого неповнолітнім, є право неповнолітніх на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них (ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства"), яке, в свою чергу, передбачає, що діти не повинні розлучатись з сім'єю всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили (ст. 14). Тобто, держава, визнаючи сім'ю природним середовищем для всебічного розвитку дитини, її матеріального забезпечення, враховуючи прив'язаність дитини до батьків, захищає дитину від свавільного втручання в її особисте життя, в її природне середовище.

Отже, перелік особистих (фізичних) прав неповнолітніх складають:

1. право на життя ;
2. право на охорону здоров'я;
3. право на захист від усіх форм насильства;
4. право на повагу честі і гідності;
5. право на свободу слова, світогляду та віросповідання;
6. право на ім'я і набуття громадянства;
7. право на свободу, на невтручання в особисте, сімейне життя.

Наступною категорією прав в системі прав та свобод неповнолітніх є економічні права. Ці права стосуються переважно сфери економічних (майнових) суспільних відносин. Серед них можна назвати, перш за все, права, які притаманні усім особам, це право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право користуватися об'єктами суспільної власності, право на працю; особливістю даної категорії прав є право неповнолітніх на захист від економічної експлуатації.

Так, право власності в Україні закріплено ст. 41 Конституції, яка передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності, а також Законом України "Про власність". Законодавством не встановлюється вік, з якого особа може набувати майно у власність. Ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства" визначає право дитини на отримання у спадок майна її померлих батьків, навіть у випадку, коли останні були позбавлені батьківських прав.

Цивільне законодавство України в окремих випадках пов'язує порядок набуття права власності та розпорядження майном з цивільною дієздатністю особи. Так, ч. 2 ст. 32 Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 року визначає, що неповнолітні, віком від 14 до 18 років мають право вчинювати правочини, наприклад, щодо транспортних засобів або нерухомого майна за письмовою, нотаріально посвідченою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників [203, с.14]. Проте вони мають право самостійно укладати дрібні побутові угоди, а також розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності тощо. Тобто, неповнолітні мають неповну дієздатність, і законодавством таким категоріям осіб встановлюються певні обмеження щодо порядку набуття права власності та розпорядження належним їм майном.

Право на зайняття підприємницькою діяльністю передбачене ст. 42 Конституції України. У взаємозв'язку з правом приватної власності свобода підприємницької діяльності складають правову основу ринкової економіки. Підприємницька діяльність, включаючи право на її здійснення, регулюється законами України  "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р., "Про підприємництво" від 07.02.1991 р. та іншими законодавчими актами.