Соціальні та економічні труднощі, які супроводжують наше суспільство протягом останнього десятиліття, призвели до появи на вулицях українських міст численної армії безпритульних, нікому не потрібних неповнолітніх. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім'ї. Про те, наскільки поглибився негативний морально-емоційний клімат в сім'ї, свідчить хоча б втеча неповнолітніх з дому, число яких за останні три роки зросло в 3,5 рази. Офіційна статистика дає цифру в межах 10 тис., оперативні дані - понад 35 тис. У 2003 р. під час рейду по м. Києву було виявлено понад 1500 покинутих, нікому не потрібних неповнолітніх, які жили у підвалах та на горищах. Юні втікачі поповнюють ряди наркоманів, токсикоманів, ВІЛ-інфікованих, стають здобиччю кримінальних елементів [153, с. 16].

Вітчизняне законодавство передбачає чисельні і досить обгрунтовані заходи захисту неповнолітніх від жорстокості батьків. Такі заходи передбачаються нормами адміністративного, сімейного чи кримінального законодавства. Але, як свідчить практика застосування таких норм, діють вони поки що недостатньо ефективно.

За офіційними даними нині в Україні налічується близько 100 тис. дітей, які залишились без піклування батьків. Тільки 7% з них - круглі сироти [174, с. 6-9]. Вже звичними стали випадки, коли батьки, обтяжені вихованням своїх дітей, виганяють їх з дому, підкидають новонароджених до притулків або ж просто залишають на вулиці. Зростає кількість випадків батьківської жорстокості, заподіяння дітям тілесних ушкоджень, зґвалтувань, вбивств, загибелі дітей через недбалість батьків [140, с. 48-49].

Опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава (стаття 52 Конституції України). Безпосереднє ведення справ по влаштуванню дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, покладається на органи опіки та піклування місцевої державної адміністрації. Державна система опіки над дітьми-сиротами структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.

Починаючи з 1995 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках дитини та в будинках-інтернатах, збільшилася в 1,7 рази. Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах-інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,5 рази. Більше половини з вихованців інтернатів не є сиротами, вони мають біологічних батьків, не позбавлених батьківських прав. Певна частина цих батьків потенційно могла б виховувати дітей у сім'ях, якщо мала б належну соціальну підтримку. Якщо система соціальної допомоги не буде удосконалена, все більше батьків з часом віддаватимуть дітей до інтернатів [174, с.6-9]

Причини виходу неповнолітніх із сім'ї різноманітні за своїм характером та проявами. Їх можна розподілити за такими чинниками (здебільшого вони проявляються в комплексі і взаємозв'язки між ними мають причинно-наслідковий характер):

Соціально-економічні:

Зумовлені тим, що майже половина вихованців притулків для неповнолітніх (понад 15 тис.) - вихідці з малозабезпечених, неповних сімей, понад 12 тис.  - функціонально неспроможних сімей. Збільшується кількість бездоглядних неповнолітніх із сільської місцевості - майже 44 % загальної кількості (дані 2003 року).

         Морально-етичні:

Обумовлюються наступними чинниками: а) асоціальний спосіб життя одного або обох батьків, різноманітні види залежності (алкоголізм, наркоманія тощо); б) примушення неповнолітніх до жебрацтва, в деяких випадках, використання неповнолітніх для участі в кримінальній діяльності, проституції, з боку дорослих членів родини; в) злочинні діяння батьків, внаслідок чого вони опиняються в місцях позбавлення волі; г) різноманітні форми насильства над неповнолітніх (фізичне, психологічне або сексуальне).

         Психолого-педагогічні:

Це суб'єктивні чинники інституціалізації неповнолітніх, які є результатом: а) раннього або позашлюбного материнства; б) дисфункційності сім'ї (неповна, новоутворена, багатодітна, сім'я інвалідів); в) нездорової емоційної атмосфери в сім'ї, конфліктності її членів.

Наявність таких сумних чинників свідчить про існуючу у нашій державі загрозу нормальному розвиткові неповнолітніх (як фізичному, так і психічному). Саме тому, держава, визначаючи основні шляхи захисту неповнолітніх  в Україні, паралельно має дбати про нормальний рівень життя людини взагалі. І коли цього буде досягнуто, саме собою почне корінним чином змінюватися становище неповнолітніх у сім'ї, та державі в цілому.

Отже, права неповнолітніх є складовою частиною загального комплексу прав людини, який становить правовий статус будь-якої фізичної особи. Права неповнолітніх - це комплекс прав і свобод, який характеризує правовий статус неповнолітніх з урахуванням особливостей розвитку людини до досягнення нею віку повноліття. Аналіз прав і свобод

неповнолітніх, проведений в даному параграфі дозволяє зробити наступні висновки :

1.Українське законодавство щодо охорони прав дітей дозволяє зробити висновок про відповідність правого закріплення або його максимальне наближення до такої відповідності міжнародним нормам та стандартам, закріпленим Конвенцією ООН по правам дитини, Всесвітньою декларацією про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей.

2.Доцільним є створення закладів, основним завданням діяльності яких був би захист прав неповнолітніх від посягань з боку державних установ, сімей.

3. Соціальна політика держави за останні тринадцять років не призвела до суттєвого покращання стану неповнолітніх в Україні і характеризується значним розривом між політико - правовими деклараціями і реальними політико - економічними можливостями по їх реалізації.

4. Бажано створити єдину систему моніторингу ефективності державних програм та моніторингу додержання чинного законодавства в сфері охорони прав неповнолітніх.

         5. Важливо, щоб Державний комітет у справах сім'ї та молоді набув повноважень щодо контролю, реагування на порушення прав неповнолітніх, ведення статистики, а захист прав та інтересів неповнолітніх був прямо вказаний як основна мета діяльності цього органу.

6. Існуючі або нові державні програми не передбачають адекватного додаткового фінансування. Система моніторингу ефективності цих програм могла б призвести до покращання соціального захисту неповнолітніх за рахунок зростання їх ефективності.