До даного переліку можна віднести право на освіту, яке регламентоване ст. 53 Конституції України, Законом України "Про освіту" [66, с. 451] та деякими іншими нормативними актами. Це право також містить відповідні складові, тому ми його розглянемо окремо.

Право на освіту є одним з найважливіших соціально-економічних, культурних прав особи. Ст. 19 Закону України "Про охорону дитинства" регламентує право кожної дитини на освіту. Дане право включає:

а) безплатна обов'язкова початкова освіта;

б) право на безкоштовну і доступну професійно-технічну і повну загальну середню освіту;

в) право на вищу освіту в державних, комунальних і приватних вузах;

г) право на вибір навчального закладу і навчання рідною мовою;

д) право на вибір способу і місця освіти;

е) право на надання державних стипендій і пільг.

Однак, при реалізації права навчання рідною мовою можуть виникати певні складнощі. Так, виходячи із Закону України "Про мови" і ч. 2 ст. 53 Конституції України, загальний суб'єкт повинен отримувати загальну повну освіту державною мовою і в рамках програми, передбаченої Міністерством освіти [8, с. 213]. В даному випадку діти з числа національних меншин можуть зазнати проблем з отриманням освіти і до того ж, не буде в повній мірі реалізовано положення ст. 29 Конвенції про права дитини, яка визначає основні напрямки освіти дитини.

Так, відповідно до положень даної статті, освіта неповнолітніх має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини;

б) виховання поваги до прав людини та основних свобод;

в) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни;

г) виховання поваги до навколишньої природи;

д) правова освіта батьків;

е) підготовку до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами.

Правова освіта батьків є особливим елементом правової освіти неповнолітніх. Це важлива умова правового самовиховання і виховання неповнолітніх, вона повинна стати складовою всієї системи педагогічного всеобучу батьків.

Враховуючи, що у більшості випадків батьки не є професійними педагогами, про цілеспрямовану виховну роботу з неповнолітніми можна говорити лише умовно.

Нині педагогічний всеобуч вимагає науково-методичного оновлення, і направлений він повинен бути на: педагогізацію виховної ситуації у сім'ї; демократизацію особистості неповнолітніх; гуманізацію відносин між батьками та батьками і дітьми; формування у батьків інтересу до виховання неповнолітніх; допомогу школи сім'ї у пошуку і виборі найбільш раціональних засобів і прийомів виховання; залучення батьків до активного співробітництва з учнями [147, с. 47].

Таким чином, перелік культурних прав неповнолітніх складають:

1. право на вільний розвиток своєї особистості;
2. право на свободу об'єднання у громадські організації (участь у культурному і творчому житті);
3. право на освіту.

Отже, право неповнолітніх на освіту включає не лише загальні його стандарти, притаманні усім особам, такі як право на вищу освіту, вибір місця і способу освіти та інше, а й ті культурні, духовні засади, на яких зростає молоде покоління, і яким воно буде, наскільки з неповнолітніх сформується свідома людина, переважно залежить від рівня її освіти та правового виховання у сім'ї.

Щодо місця прав неповнолітніх в категорії основних політичних прав людини, то ми схильні до наступної думки: Оскільки, як ми з'ясували у попередньому підрозділі, права людини - це її певні можливості, то неповнолітні не можуть бути наділені політичними правами - вони не можуть до виповнення ними вісімнадцяти років брати участь у виборах, а також не можуть бути обраними до органів державної влади, об'єднуватися в політичні партії тощо. Хоча в деяких випадках захист прав дитини і носить політичний характер, наприклад, положення ст. 10 Закону України "Про біженців" [54, с. 250] щодо неповнолітніх, які розлучені з сім'єю та ін. Дане положення ми відносимо не до політичних прав неповнолітніх, а до гарантій захисту їх особистих (фізичних) прав.

Таким чином, ми розглянули основні групи прав неповнолітніх, які в окремих випадках характеризуються певними особливостями по відношенню до загальних прав людини та громадянина, що закріплені Конституцією. Однак, вони також можуть бути і загальними, якщо їх розглядати не в системі основних прав і свобод людини, а ізольовано, лише як права і свободи неповнолітніх в Україні. У цьому разі ці групи прав будуть загальними по відношенню до правового статусу певних категорій неповнолітніх, таких як інваліди, сироти, біженці та ін. Закон України "Про захист дитинства" окремим розділом "Дитина в несприятливих умовах та екстремальних ситуаціях" регулює правову та соціальну захищеність таких неповнолітніх .

Виходячи із законодавства України, можна виділити такі групи неповнолітніх, що потребують особливої турботи з боку держави:

а) неповнолітні -сироти, неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, безпритульні неповнолітні. Ця категорія неповнолітніх, окрім загальних прав, притаманних неповнолітнім, може мати право на повне державне утримання, на усиновлення, влаштування їх у дитячі будинки, школи-інтернати безпритульних), на першочергову правову, психологічну та медичну допомогу тощо;

б) неповнолітні -інваліди та неповнолітні, з вадами розумового або фізичного розвитку. Такі неповнолітні мають право на безоплатне забезпечення засобами індивідуальної корекції, протезування. Неповнолітні -інваліди, які позбавлені батьківського піклування і які проживають у державних або комунальних дитячих закладах, після досягнення повноліття забезпечуються житлом;

в) неповнолітні, які постраждали внаслідок стихійного лиха, техногенних аварій, катастроф. Вони мають право на невідкладне відселення з небезпечної зони, компенсація за втрачене або пошкоджене майно та ін.;

г) неповнолітні, уражені ВІЛ-інфекцією, неповнолітні, хворі на інші невиліковні та тяжкі хвороби. Їх права та захист регламентуються відповідними нормативно-правовими актами в галузі охорони здоров'я.

Особлива гострота проблеми серед даної категорії неповнолітніх пов'язана з тим, що епідемія ВІЛ-інфекції в Україні розгортається на фоні постійного зростання кількості офіційно зареєстрованих споживачів наркотичних засобів. Дослідження, проведене Українським центром профілактики і боротьби зі СНІДом МОЗ України показує, що за віковими групами ВІЛ-інфіковані діти та діти, народжені від ВІЛ-позитивних матерів, розподілені таким чином: до 1 року включно 27,6%; до 2 років - 28,4%; до 3 років - 19,2%; до 4 років - 13,5%; до 5 років - 5,8%; до 6 років - 2,1%; до 7 років - 0,6%; старше 7 років - 2,8%. Крім того, офіційна статистика свідчить про щорічне зростання кількості ВІЛ-інфікованих неповнолітніх  (у віковій групі від 0 до 17 років). У період з 1995 р. по 2000 р. їх кількість збільшилася майже у 17 разів (47 - у 1995 р. та 794 -у 2000 р.) [191, с. 16-17].

д) неповнолітні -біженці. Так, у випадку, коли їх батьки не будуть знайдені, такі неповнолітні прирівнюються в правах до неповнолітніх -сиріт та неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування;

е) неповнолітні, що потребують особливих умов виховання. Це так звані "важкі" неповнолітні, неповнолітні вулиці. Ця категорія неповнолітніх є  однією з найболючих проблем у державі, бо це є проблема неповнолітніх -сиріт, безпритульних, біженців та ін.

Основні напрямки соціальної політики щодо охорони дитинства в Україні були відзначені в рамках державних програм "Довгострокова програма поліпшення положення жінок, охорони материнства та дитинства" (1992 р.), "Програма планування родини" (1995 р.) і "Діти України" (1996 та 2000 р.р.). У їх основу покладена концепція поліпшення репродуктивного здоров'я українського народу, забезпечення виживання, захисту і розвитку неповнолітніх в Україні.

Серед значної кількості державних інституцій, які здійснюють повноваження у сфері охорони дитинства є центральний орган виконавчої влади Державний комітет у справах сім'ї та молоді,  який розробляє і здійснює самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, заходи щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчинення ними правопорушень.

Правовими нормативними актами, які визначають політику держави у сфері захисту та охорони дитинства в Україні, окрім вище згаданих є наступні:

• Закон України "Про соціальну роботу з дітьми і молоддю" від 21.06.2001 р.

• Закон України "Про державну допомогу родинам з дітьми" від 22.02.2001 р.
• Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 22.03.2002 р.,  № 2334- III.

• Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства  та дітям-інвалідам" від 16.11.2000 р., № 2109- III.
• Закон України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні". від 23.03. 2000 р., № 1613-3.
• Указ Президента України від 17.10.1997 р. "Про затвердження заходів щодо поліпшення стану дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків".
•  Указ Президента України від 18.03.1998 р. "Про комплексні заходи для

профілактики безпритульності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві".

• Указ Президента України від 28.01.2001 р. "Про додаткові заходи з попередження дитячої безпритульності".
• Указ Президента від 30.11.2000 р. "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних сімей".
• Постанова Кабінету  Міністрів України "Про типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх". від 09.06.1997 р., № 565.
• Постанова Кабінету Міністрів "Положення про прийомну сім'ю". України від 26.04.2002 р. № 565.
• Розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.05.2001 р. "Про надання допомоги дітям-сиротам, інвалідам, дітям з малозабезпечених і багатодітних родин, а також тим, хто залишився без батьківської опіки".

• "Правила медичного обслуговування неповнолітніх, які тримаються в приймальниках-розподільниках для неповнолітніх". Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 13.07 1996 р. № 384 та багато інших нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей.

Не дивлячись на досить інтенсивну законодавчу роботу в галузі захисту прав неповнолітніх, економічний стан, в якому нині перебуває наша держава, суттєво гальмує процес втілення в життя приписів згаданих нормативних актів. Це призводить до такого катастрофічного явища, як демографічна криза та соціальне сирітство.

Поширення в Україні такого явища, як соціальне сирітство виявляється зростанням кількості неповнолітніх -сиріт та неповнолітніх, позбавлених батьківського піклування, що порушує базове право неповнолітніх виховуватися у сімейному оточенні (Конвенція ООН про права дитини, преамбула).