Першочерговою умовою дотримання прав є виконання обов'язків.

Так, свого часу, Гуго Гроцій досліджував цю проблематику з позиції природного права, крізь призму ідей і вимог правової справедливості, які повинні панувати у відношеннях між індивідами, народами і державами. Він виявив, що характер взаємозв'язку особистості і держави обумовлений суспільним договором (угодою людей) [38, с. 9].

Г.Гроцій, обгрунтовуючи первинність природного права, заклав підвалини гарантій прав і свобод людини. Природне право вимагає від людини виконання принципу "дотримання договорів" як необхідності існування між людьми належного порядку взаємних обов'язків. "У будь-якому випадку необхідним є обов'язок, оскільки поради та будь-які інші настанови, що не мають зобов'язальної сили, не заслуговують назви закону або права" [37, с. 48]. Так, обов'язковість внутрішньодержавного права, а також, відповідно до деяких інших сформульованих Г.Гроцієм ідей, дотримання права, рівною мірою всіма суб'єктами правовідносин, слугує гарантією прав і свобод людини.

Ідею існування обов'язку як гарантії забезпечення прав і свобод людини висував англійський філософ Томас Гоббс. Він неодноразово підкреслював, що дотримання і повага природних законів може бути гарантовано лише державним законом і примусовою владою держави. Гоббс визнавав, що у стосунках між людьми існує взаємна рівність прав, свобод і обов'язків і сила держави підтримує цю рівновагу.

Аналогічні ідеї ми знаходимо у працях французького мислителя епохи просвітництва Жан-Жака Руссо. Характеризуючи взаємозв'язок держави та окремої волі громадян, Руссо зазначає, що обов'язок та вигода рівною мірою зобов'язують обидві сторони взаємно допомагати один одному. Стан використання людиною своїх прав без відповідного виконання громадських обов'язків, характеризується Руссо як такий, що приводить до руйнації політичного організму. Звідси і виникає необхідність примусового моменту у взаємовідносинах між державою і громадянином [38, с. 41]. Отже, Руссо також визначає обов'язок як гарантію існування прав і свобод людини, спираючись на те, що права, свободи та обов'язки не можуть існувати окремо один від одного, неможливо, щоб одна особа мала лише права, а інша - лише обов'язки. "Так, щоб суспільна угода не стала пустою формальністю, вона мовчазно включає в себе таке зобов'язання, яке одне лише може дати силу іншим зобов'язанням: якщо будь-хто відмовиться покорятися спільній волі, то він буде до цього примушений усім Організмом…" [183, с. 163].

Щодо єдності прав і обов'язків, їх співвідношення, слід згадати вислів німецького філософа Імануїла Канта: "Вчиняй зовні так, щоб вільний прояв твого свавілля був сумісним з свободою кожного, відповідно до спільного закону" [85, с. 270]. З цього, на нашу думку, слідує, що кожний індивід наділений свободою вибору поведінки, яка, однак, не повинна порушувати волі іншої особи і не суперечити встановленим державою правовим приписам, тобто, має бути урівноважене співвідношення правової заборони і свободи людини.

Отже, сформульовані мислителями ідеї щодо взаємозв'язку права і обов'язку проливають світло на взаємовідносини людини і держави, людини і суспільства, суспільства і держави та людей між собою, які, будучи наділеними певними правами, в свою чергу, повинні бути гарантами цих прав щодо інших учасників правовідносин шляхом дотримання відповідних заборон, тобто несення тягаря обов'язку та відповідальності.

В Декларації про права людини і конвенціях сформульовані, перш за все, права індивідів, а також обов'язки держави і суспільства. Однак, як зауважують деякі дослідники, майже не згадуються обов'язки громадян у відношенні держави. Лише в ст. 29 Загальної декларації прав людини говориться, що "людина має обов'язки перед суспільством, лише в якому можливий вільний і повний розвиток особистості". Однак це положення губиться в загальній масі прав, конвенції ж перетворюються лише у збірник прав людини без визначення або акцентування її обов'язків [20, с. 45].

Дійсно, сьогодні держави неабиякої уваги надають правовій регламентації прав людини та гарантіям їх захисту, у зв'язку з чим регламентація обов'язків майже не помітна. Однак ми не погоджуємося з зазначеною вище позицією в частині закріплення в міжнародних документах поряд з правами також обов'язків людини, оскільки: по-перше, сама назва документів говорить про те, що в них міститься перелік саме прав; по-друге, ці документи покликані забезпечити захист прав людини в першу чергу саме від зловживань з боку держави, а інколи і суспільства; по-третє, саме юридичний обов'язок є гарантом використання прав, і ці обов'язки мають встановлюватися на національному рівні.

Так, декілька років тому серед молоді США було проведено опитування суспільної думки, наскільки молодь обізнана про свої права та обов'язки. В результаті виявилося, що практично усі опитані непогано проінформовані щодо своїх прав, але досить мало знають про свої обов'язки [220, с. 36].

Використання і здійснення прав і свобод людини є невід'ємним від виконання нею обов'язків. Як справедливо зазначає професор О.Ф.Скакун, "навіть громадяни розвинутих демократій часто неправильно розуміють цю рівність і нерідко користуються правами, ігноруючи обов'язки. Саме для того, щоб закріпити свої права громадяни в демократичному суспільстві приймають на себе обов'язки і виконують свої обов'язки" [187, с. 199].

На думку Й.Віг, " відсутність визначення основних обов'язків людини на тому ж рівні, що і прав людини, призводить до переваги в сторону вимог негайного здійснення лише прав"[20, с. 47].

Такий підхід суб'єктів права до розуміння прав та обов'язків може призвести до скоєння правопорушень, злочинів, інших порушень прав та свобод людини. Особливо низький рівень свідомості обов'язку перебуває в прямому зв'язку з порушенням норми.

Обов'язок особи - це юридично визначена і юридично гарантована вимога до поведінки індивіда. Вони, як і права, є необхідним засобом, за допомогою якого здійснюється правовий вплив на суспільні відносини [12, с. 71].

Так само, як і права, обов'язки людини як громадянина держави можна поділити на конституційні обов'язки і на обов'язки, що виникають на основі норм чинного законодавства. Крім того, за характером виконання розрізняють позитивні обов'язки і негативні обов'язки (правові заборони) [12, с. 71]. В першому випадку мається на увазі виконання обов'язку, який полягає у здійсненні певних позитивних дій, направлених на забезпечення суб'єктивного права уповноваженого суб'єкта. В іншому - виконання обов'язку, який полягає в утриманні від скоєння таких дій, що можуть бути перешкодою для здійснення існуючого права.

Взагалі, в юридичній літературі поняття "обов'язок" визначається по-різному.

Обов'язки -це конкретна (нормована) форма виразу відповідальності. Вони являють собою зафіксовану в законодавчому порядку міру необхідної поведінки особи.

Ні право, ні обов'язок не існують один без одного. Реально користуватися будь-яким правом можна лише у тому випадку, якщо воно поважається іншими [130, с. 2-3].

С.І.Ожегов розуміє під поняттям обов'язку визначене коло дій, що покладене на будь-кого і є безумовним для виконання [188, с. 378].

З приводу даного визначення, зауважимо, що обов'язок має не лише активну сторону - виконання, але й пасивну - утримання від вчинення протиправних дій.

В теорії права поняття обов'язку (на відміну від обов'язків морального порядку, обов'язків-звичаїв) розглядається як "юридичний обов'язок" - визначена та гарантована законом міра необхідного (корисного), яка виражає обов'язковість певної поведінки особи, яка обумовлена потребами існування і розвитку інших осіб (соціальних груп, націй) з метою задоволення їх особистих інтересів [142, с. 47; 187, с. 198; 3, с. 68].

Отже, з огляду на вище викладені підходи, ми пропонуємо охарактеризувати юридичний обов'язок як такий, що:

а) визначає міру необхідної поведінки індивіда у формі утримання (пасивна поведінка) чи виконання ( активна поведінка );

б) обумовлений потребами існування і розвитку суб'єктів права;

в) є способом (гарантом) забезпечення прав особистості;

г) має конкретну форму виразу правової відповідальності.

Юридичний обов'язок, будучи похідним від права, має відповідну структуру, яка кореспондує структурі суб'єктивного права і містить у собі чотири елементи: 1) необхідність здійснити певні дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги уповноваженої особи; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право [194, с. 525].

Тобто, дана структура юридичного обов'язку визначає його як гарант здійснення прав. Зауважимо, що гарантом є також міра відповідальності, що встановлюється за недотримання обов'язків. Саме тому, на наш погляд, категорії "обов'язок" та "відповідальність" є взаємопов'язаними і нерозривними, і вони потребують цілісного дослідження.

Підходячи безпосередньо до розгляду питання обов'язків неповнолітніх осіб, необхідно зупинитися на тому, що ж є критерієм розмежування, відмінності загальних обов'язків людини взагалі та осіб, що не досягли повноліття зокрема, яка ступінь їх участі в правових відносинах.

Як відомо, суб'єкт правовідносин - це такий суб'єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов'язків [51, с. 338]. У попередньому підрозділи ми розглянули можливість набуття неповнолітніми певних прав, переважно це стосується віку неповнолітніх, який пов'язаний з наявністю у них правосуб'єктності - можливості й здатності неповнолітніх бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності.

Правоздатність визнається однаковою мірою за усіма громадянами незалежно від віку, стану здоров'я та інших факторів. Відповідно до ст. 25 нового Цивільного кодексу України, вона виникає у момент народження фізичної особи. Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття цих прав людиною [13, с. 46].

Правоздатність - це неодмінний і постійний громадянський стан особи, передумова її правового статусу. Правоздатність існує там, де взагалі є правове регулювання. Неможливо визнати кого-небудь неправоздатним. Будь-який громадянин, в тому числі і неповнолітній, впевнений, що він є  правоздатним, тобто носієм відповідних прав і свобод [195, с. 486-487].

Зміст правоздатності складають права та обов'язки, які можуть належати суб'єкту права.

Дієздатність - це здатність суб'єкта правовідносин своїми особистими діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права [195, с. 488]. Дієздатність залежить від віку і психічного стану особи, в той час, як правоздатність не залежить від зазначених обставин. Якщо правоздатність належить громадянину протягом усього життя, то дієздатність - лише з певного віку. Так, відповідно до ст. 31 ЦК України, малолітні особи віком до 14 років мають часткову дієздатність. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років володіють неповною дієздатністю, вони без згоди батьків і опікунів можуть самостійно укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом та ін. (ст. 32 ЦК).