• право на життя, виживання і вільний розвиток;
• право на ім'я і набуття громадянства;
• право знати своїх батьків і користуватися батьківською турботою;
• право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками;
• право на об'єднання з сім'єю, яка перебуває в іншій державі;
• право залишати будь-яку країну і повертатися в свою країну;
• право на захист у випадку незаконного переміщення і повернення із-за кордону;
• право вільно висловлювати свої думки з усіх питань;
• свобода думки, совісті, релігії;
• свобода асоціацій і мирного зібрання;
• право на повну інформацію, яка сприяє благополуччю дитини;
• право на користування послугами системи охорони здоров'я;
• право користуватися благами соціального забезпечення;
• право на освіту;
• право на відпочинок і розваги;
• право на захист від економічної експлуатації;
• право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень;
• право на гуманне ставлення, на захист від незаконного і свавільного позбавлення волі.

Конвенція проголошує також принцип рівної відповідальності обох батьків і законних опікунів за виховання дітей; встановлено обов'язок держави турбуватися, поважати і забезпечувати усі права дитини. Конституція України закріплює рівність дітей в правах незалежно від походження, а також від того, народженні вони у шлюбі чи поза шлюбом. Законом переслідується будь-яке насилля над дитиною і її експлуатація (ст. 52).

У попередньому параграфі ми досліджували класифікацію основних прав та свобод людини, що закріплені у Конституції нашої держави. Саме виходячи із згаданих вище різновидів прав, аналізу змісту Конституції,  ми і будемо розглядати права неповнолітніх, як окремої категорії суб'єктів права, що діють в Україні.

Так, до особистих (їх іноді в літературі ще називають фізичні -П.М. Рабінович, В.О. Котюк та ін., громадянські - О.Ф.Скакун, В.Ф.Погорілко) прав неповнолітніх, як вже зазначалося у попередньому підрозділі, слід віднести: право на життя, на першочерговість захисту і допомоги, здорове зростання, право на особисту свободу та недоторканість, неприпустимість таких кримінальних покарань, як смертна кара, довічне тюремне ув'язнення тощо.

         Право на життя є найголовнішим невід'ємним правом кожної людини. Воно є першоосновою, яка дозволяє людині володіти всіма іншими правами та свободами. Це право передбачене міжнародно-правовими актами з прав людини і вперше в Україні знайшло своє закріплення в Конституції 1996 року, ст. 27 якої передбачає, що кожна людина має невід'ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. Конституційний обов'язок захищати життя людини покладений насамперед на державу. Держава забезпечує право на життя різними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби зі злочинністю тощо [103, с. 129]. Зокрема, Кримінальним кодексом України [113, с.43-51] визначені злочини проти життя і здоров'я людини, за які передбачені різні покарання, за найтяжчі з яких вироком суду призначається позбавлення волі, а у виняткових випадках - довічне ув'язнення ( п.2 ч.2 ст. 115 ).

На думку деяких вчених, визнання вбивства неповнолітнього умисним вбивством за обставин, які обтяжують відповідальність, враховуючи санкцію, встановлену цією статтею, дозволить, з одного боку, призначити покарання, яке відповідає тяжкості скоєного, а з другого, - буде суворою пересторогою тим, хто захоче посягнути на його життя. Так, у Франції, навмисне вбивство неповнолітнього до 15 років карається довічним позбавленням волі; Кримінальний кодекс Росії у ст. 105 як на обставину, що обтяжує відповідальність, вказує на умисне вбивство особи, що знаходилася у безпорадному стані, включаючи до їх переліку неповнолітніх [88, с. 61-62].

У деяких розвинутих країнах, зокрема, у США, є тенденція поширити правовий захист життя та здоров'я навіть на ще ненароджену дитину. Так, у справі Сміта нью-йоркський суд визнав, що жінка, яка вживала наркотики під час вагітності і народила наркотично залежну дитину, скоїла злочин проти здоров'я дитини [110, с. 180-186].

Життя та здоров'я дитини потребує охорони та захисту ще до його народження, оскільки саме недбале ставлення матері, медичного персоналу або інших осіб до ще ненародженого може призвести до його смерті. В національному кримінальному законодавстві обтяжуючою обставиною відповідальності за вбивство є стан вагітності потерпілої [113, ст.115 ч.2].

Як вище зазначалося, стаття 1 Конвенції про права дитини передбачає, що дитиною є особа до 18 років. Отже, країни, що ратифікували Конвенцію, повинні встановити посилений кримінальний захист життя осіб до 18 років.

Особливістю права на життя дитини є захист державою не лише самої дитини, а й його матері, адже саме мати у період вагітності є джерелом життя та здоров'я для ще ненародженої дитини. Так, ч. 5 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права містить положення, відповідно до якого смертний вирок не виконується щодо вагітних жінок.

Слід звернути увагу на такий злочин, як доведення неповнолітнього до самогубства. Особливістю цього є те, що, як справедливо зазначив О.Ігнатов, "неповнолітні в силу нестійкості психіки, не сформованості характеру легко впадають в переживання, не завжди здатні критично осмислити ситуацію, яка створилася, і тому легше піддаються різким коливанням настрою та імпульсивним діям. Жорстокість, несправедливість, знущання з боку близьких осіб може штовхнути неповнолітніх на шлях самогубства" [78, с. 17-18]. Дійсно, чимало випадків самогубства неповнолітніх викликані саме ставленням до них оточуючих: негаразди у сім'ї, моральний тиск у школі та ін.

Гарантування права на життя неповнолітнім виявляється не лише у законодавчому закріпленні засобів захисту їх життя від незаконних посягань, а й захисту їх життя у випадку скоєння неповнолітнім тяжкого злочину.

Ще до недавнього часу, коли у кримінальному законодавстві України застосовувалася смертна кара, особливістю даного права стосовно неповнолітніх було те, що не допускалося засудження до смертної кари осіб, які не досягли на момент вчинення злочину вісімнадцятирічного віку. Як тоді, так і зараз, строк позбавлення волі неповнолітніх не може перевищувати десяти років, за виключенням вчинення неповнолітньою особою особливо тяжкого злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя людини -15 років [113, ст.102, ч.1]. З цього приводу ст. 37.Конвенції про права дитини зазначає, що "Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років".

Ці норми є досить гуманними і справедливими у відношенні неповнолітніх, адже застосування щодо них довічного ув'язнення позбавить їх права на нормальне життя та розвиток. Конвенція про права дитини, зокрема, на одному рівні виділяє право дитини на виживання та здоровий розвиток.

         Так, ст. 6 Конвенції проголошує, що держава повинна забезпечувати в максимально можливій мірі виживання та здоровий розвиток дитини.

В даному випадку використання слова "виживання" є специфічною рисою, що відрізняє право на життя людини від права на життя дитини.

В п. 2 ст. 24 Конвенції ООН "Про права дитини" говориться, що "Держави-учасниці …вживають необхідних засобів для зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності". Проблема виживання неповнолітніх на сьогодні набуває гострої актуальності у зв'язку з тим, що внаслідок різкого скорочення підтримки державою більшості соціальних програм в Україні продовжує діяти ряд демографічних факторів, що негативно впливають на соціальний розвиток неповнолітніх та жінок, продовжується депопуляція населення, що супроводжується низькою народжуваністю та високою смертністю. Демографічна криза набирає все більших обертів, і чи не найбільша смертність спостерігається серед дітей.

Дитяче населення в Україні становить приблизно 11 млн. осіб. Народжуваність катастрофічно падає, кожна сота дитина має вроджені аномалії, збільшується кількість розумово відсталих дітей, надзвичайно висока смертність серед дітей першого року життя [40, с. 44].

В Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року в преамбулі зазначається, що дитина потребує спеціальної охорони і турботи як до, так і після народження. А ст. 4 даної Декларації проголошує, що спеціальний догляд та охорона повинні бути забезпечені як дитині так і її матері, включаючи до пологовий так і післяпологовий догляд.

Так, життя і здоров'я є тісно взаємопов'язаними, оскільки загрозу життю дитини становить не лише факт злочинного посягання, а, в першу чергу, фізичний її стан.

Дані положення, на наш погляд, є складовими елементами права дитини на життя. Адже дитина, будучи ще ненародженою, однак вже живою людською істотою, а в окремих випадках - навіть суб'єктом права (наприклад, у випадку спадкування, коли ще не народжена дитина вже є спадкоємцем після смерті одного з батьків), потребує збереження її життя шляхом належного медичного нагляду за вагітною матір'ю, належного її харчування тощо.

Стаття 6 Закону України "Про охорону дитинства" [67, с. 142] містить положення, що "кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живо народженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я". Держава гарантує дитині право на охорону здоров'я шляхом проведення таких заходів, як зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності, забезпечення надання медичної допомоги всім дітям, боротьби з хворобами і недоїданням, надання матерям належних послуг з охорони здоров'я у допологовий і післяпологовий періоди тощо.

Отже, особливістю права дитини на життя є те, що вона його отримує, будучи ще не народженою, тобто, на нашу думку, зміст цього права складає, перш за все, право бути народженою і жити. В той час, як зміст цього ж права дорослої людини складає, передусім, право непосягання на її життя зі сторони будь-кого, навіть держави.

Однією з особливих рис захисту життя неповнолітніх в системі правового статусу особи є заборона участі неповнолітніх у воєнних діях і збройних конфліктах. Війна є носієм великої смертності людей, особливо тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях. Тому є неприпустимим втягнення неповнолітніх в "епіцентр смерті" як з метою захисту їх життя, так і з метою захисту їх психіки від споглядання насильства та смерті. Так, ст. 30 Закону України "Про охорону дитинства" містить наступне положення: "Участь дітей у воєнних діях і збройних  конфліктах, створення дитячих воєнізованих організацій та формувань, пропаганда серед дітей війни і насильства забороняється". Слід звернути увагу на те, що елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні є обов'язки, серед яких - обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65 Конституції України), який передбачає, що кожний громадянин України зобов'язаний захищати Україну від посягань, проходження військової служби тощо. Отже, якщо для повнолітніх осіб дане положення є основним обов'язком, то неповнолітні не лише звільняються від нього, а й є захищеними від проходження військової служби та участі у воєнних діях у віці до 18 років.

Таким чином, зміст права дитини на життя складають наступні складові: