Закон України "Про охорону дитинства" передбачає право на зайняття підприємницькою діяльністю неповнолітніх, які досягли 16-річного віку, їх право бути членами колективного сільськогосподарського підприємства та членами сільського (фермерського) господарства в порядку, встановленому законом. Відповідно до ч. 1, п. 3 статті 32 нового Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), неповнолітні у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років мають право бути засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. Також ст. 50 ЦК передбачає право на здійснення підприємницької діяльності фізичною особою з повною цивільною дієздатністю, а ст. 35 ЦК регламентує можливість надання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла шістнадцятирічного віку і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, або яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. Таким чином, в Україні неповнолітні у віці шістнадцяти років можуть за наявності зазначених вище підстав і за письмовою згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки і піклування можуть бути зареєстровані як підприємці.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами публічної (суспільної) власності передбачено ст. 41 Конституції України. Це стосується, насамперед, користування природних ресурсів та об'єктів загальнодержавної власності: водні ресурси, рослинний світ, місця загального відпочинку, заклади освіти, охорони здоров'я тощо. Водночас у ряді випадків це право передбачає користування окремими об'єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна. На наш погляд, сюди можна віднести право неповнолітньої особи користуватися наданим житловим приміщенням з державного житлового фонду нарівні з усіма повнолітніми членами сім'ї. Дане положення міститься в ст. 64 Житлового кодексу України, в якій проголошується, що "членами сім'ї наймача є дружина наймача, його діти та рідні. Всі члени сім'ї користуються нарівні з наймачем правами і обов'язками, які витікають із договору найму житлового приміщення", та ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства", де також зазначається, що "Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем". Дане право можна також віднести і до категорії соціальних прав. Взагалі-то, як зазначалося у попередньому підрозділі, П.М.Рабінович не виділяє в окрему категорію прав людини - соціальні права, і це має своє логічне обгрунтування, адже "всі права є соціальними як за змістом, так і за способом їх здійснення, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством" [178, с. 19].

Наступне право, що складає категорію економічних прав неповнолітніх, це право на соціальний захист (ст. 46 Конституції), що включає право на соціальне забезпечення їх у разі втрати повної, часткової чи тимчасової працездатності, втрати годувальника та в інших передбачених законом випадках. Зокрема, дане право реалізується через втілення в життя положень таких законів України, як Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 06.12.1991 р, "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21.12.1992 р, "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16.11.2000 р, Указ Президента "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних сімей" [56; 58; 70] та ін.

Наступне право неповнолітніх, яке ми відносимо до категорії їх економічних прав, це право на працю. Дане право передбачене ст. 43 Конституції України. Це право включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає.

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про охорону дитинства", вік, з якого допускається прийняття неповнолітніх на роботу, становить 16 років. Неповнолітні, що досягли 15-річного віку, можуть прийматися на роботу, що не завдає шкоди їх здоров'ю і навчанню, за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює. Кодекс законів про працю містить положення про особливості праці неповнолітніх, серед яких, наприклад, заборона працювати у нічний час (ст. 54) та ін. Саме ці аспекти і є тією особливістю, що відрізняє реалізацію права на працю неповнолітніх від реалізації цього ж права дорослими громадянами. Огородження дитини від "трудового насильства" знайшло своє відображення в ст. 32 Конвенції про права дитини, яка регламентує "право дитини на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров'я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку".

Окрім цього, ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [139] визначає, що соціальна та економічна експлуатація дітей та підлітків має бути карана за законом.

Однак, низький рівень матеріально-економічного забезпечення сімей стає однією з причин поширення дитячої нерегламентованої зайнятості. Серед сфер діяльності, що зорієнтовані на нелегальне наймання неповнолітніх, можна виділити такі: продаж газет, миття машин, перенесення вантажів, допомога батькам у торгівлі тощо.

Державна статистика не має даних про використання дитячої праці у недержавних секторах економіки, домашніх і сільських господарствах. Проте достатньо вийти на вулицю, відвідати стаціонарні або стихійні ринки і перед очима відразу постане картина праці дітей. Той факт, що за останнє десятиріччя кількість працюючих неповнолітніх зросла в нашій країні у десятки разів, ні у кого не викликає сумніву.

Причинами зазначеного явища, на думку В.Свистельникова, є: 1) зубожіння значної частини населення (прибутки середньої української родини зменшились порівняно з 1990 р. у три з половиною - п'ять разів); 2) криза, яка охопила бюджетну сферу, у тому числі освіту, зокрема скорочення фінансування шкіл, чисельності викладачів, укрупнення класів, запровадження часткової плати за навчання, згортання системи шкільного харчування, що призводить до руйнування навчального процесу; 3) переорієнтація неповнолітніх на нові цінності, формування прошарку "нових" українців, втрата твердої опори під ногами у науковців, медиків, інженерів, поява нових "пріоритетних" професій, пов'язаних з торгівельною і банківською діяльністю (це формує у неповнолітніх віру в те, що навчання не є їх головним обов'язком); 4) значне використання праці неповнолітніх у тіньовій економіці [185, с. 88].

Відсутність чіткого нормативного регулювання трудових відносин неповнолітніх, малоефективна допомога з працевлаштуванням з боку державних органів призводять до незаконного використання їх праці комерційними структурами, фермерськими господарствами та ін.

Результати вивчення Українським інститутом соціальних досліджень громадської думки щодо даної проблеми свідчать про її гостроту. На думку більшості українського загалу, повну відповідальність за вирішення соціальних проблем неповнолітніх мають нести, насамперед сім'я, держава і освітні заклади, які традиційно вирішували ті чи інші проблеми цієї демографічної групи. Таким чином, на думку респондентів, боротися з соціальними негараздами у житті неповнолітніх мають, перш за все, ці соціальні інститути. Однак, як справедливо зазначає завідувач лабораторії теорії і практики соціальної роботи Українського інституту соціальних досліджень Н.Комарова, "на сьогодні в Україні немає жодної дитячої або іншої громадської організації, яка мала б за мету протидіяти економічній експлуатації неповнолітніх та захищати права неповнолітніх на ринку праці" [93, с. 58-59].

Існування даної проблеми пов'язується, перш за все, з неможливістю переважної більшості сімей реалізувати надане державою право на достатній життєвий рівень, яке регламентоване на конституційному рівні (ст. 48), ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 27 Конвенції ООН про права дитини, та ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Поняття достатнього життєвого рівня - оціночна категорія. Законодавче втілення ця категорія отримала в Законі України "Про мінімальний споживчий бюджет" від 3 липня 1991 р. [61, с. 553]. Стаття 1 вказаного закону визначає мінімальний споживчий бюджет як набір продовольчих та непродовольчих товарів та послуг в натуральному та вартісному вираженні, які забезпечують задоволення основних фізіологічних та соціально-культурних потреб людини. Критерії, на яких має грунтуватися визначення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком - це критерії формування мінімального споживчого бюджету. Отже, саме розмір мінімального споживчого бюджету має забезпечити людині мінімально достатній життєвий рівень. Відповідно до ч. 4 ст. 4 Закону України "Про мінімальний споживчий бюджет" в умовах кризового стану економіки та спаду виробництва розмір мінімального споживчого бюджету визначається соціальною нормативною - межею малозабезпеченості [190, с. 32].

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства", відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини (фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального) лежить на батьках або особі, що їх замінює. Однак, перш ніж покладати на батьків відповідальність, слід привести в дію конституційне право людини на достатній життєвий рівень, і у тому б випадку, вона мала б змогу забезпечити втілення цього права для своєї дитини.

Право на достатній життєвий рівень, на наш погляд, не можна категорично відносити до тієї чи до іншої категорії прав, оскільки, як видно, воно пронизує усі сфери життя і розвитку дитини. Тому ми надаємо йому певної автономності і залишаємо поза визначеними категоріями прав.

Отже, економічні права неповнолітніх складають:

1. право на власність;
2. право на зайняття підприємницькою діяльністю;
3. право на працю;
4. право на користування об'єктами публічної (суспільної) власності;
5. право соціального забезпечення.

Наступну групу прав складають культурні права неповнолітніх. Категорія конституційно закріплених культурних прав людини передбачає право (в тому числі і дитини) на освіту (ст. 53), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші права і свободи, що стосуються свободи поглядів і переконань, світогляду, користування інформацією тощо. Ми зупинимося на розгляді деяких особливостей даної категорії прав, які притаманні неповнолітнім.

Стаття 31 Конвенції про права дитини визначає, що "держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку". Виходячи також із змісту ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 20 Закону України "Про охорону дитинства", дане право складається з наступних елементів:

а) право на безкоштовний доступ до національних духовних та історичних цінностей, досягнень світової культури;

б) користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування;

в) право на об'єднання в молодіжні та дитячі організації з метою розвитку індивідуальної та колективної творчості;

г) право на свободу творчості;

д) право на захист інтелектуальної власності;

е) право на повагу і моральне благополуччя дитини у даній сфері (що гарантується шляхом заборони пропагування у засобах масової інформації культу насильства і жорстокості, розповсюдження порнографії тощо).