З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України, наша держава збагатилася надзвичайно важливим політико-правовим документом, заклавши серйозні основи для розвитку і зміцнення демократичної, правової соціальної держави, в якій людина, її честь, право на працю і гідний рівень життя, її здоров'я, недоторканість і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями.

Характер будь-якої держави взагалі багато в чому визначається правовим статусом особи в державі. Складні зв'язки, що виникають між державою і індивідом, і взаємовідносини між людьми фіксуються державою в юридичній формі - в формі прав, свобод і обов'язків, утворюючих правовий статус людини і громадянина. Це одна з найважливіших політико - юридичних категорій, яка тісно пов'язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності.

Правовий статус людини і громадянина, може бути визначений як система прав і обов'язків, законодавчо закріплених державою в конституціях та інших юридично - правових актах. Права і обов'язки -основний похідний елемент права. Можна погодитись з Г.В.Мальцевим, що нічого більш важливого в структурі права по суті не існує." Система прав і обов'язків - серцевина, центр правової сфери, і тут знаходиться ключ до вирішення основних юридичних проблем". Правове положення людини як сукупності встановлених державою прав, свобод і обов'язків не є чимсь постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно - економічна формація характеризується відповідною своєрідністю в юридичному закріпленні свободи особи, але і, як правило, кожна окремо взята держава цю проблему вирішує по - своєму. При цьому при зміні однієї суспільно - економічної формації іншою відбувається суттєвий прогрес як у поглядах на права особи, так і на сукупність реальних прав і свобод, що надаються конкретним типам осіб і в першу чергу представникам пригноблених верств суспільства. В буржуазному суспільстві вперше в історії людства була сформульована і грунтовно розвинута думка про те, що кожна людина незалежно від свого соціального походження і положення в суспільстві є носієм природніх і рівних прав, що не можуть бути у неї відчужені державою чи якимсь іншим способом.

Першим, хто здійснив спробу відродити теорію природніх прав стосовно до інтересів буржуазії,  був голландський юрист Г.Гроцій. В праці " О праве войны и мира" він обгрунтовував існування двох видів прав - природнього і волевстановленого - і стверджував, що джерелом права є сама людина. Дотримання права  є ціллю організації і діяльності держави.

В правах і обов'язках не тільки фіксуються зразки, стандарти поведінки,  котрі держава вважає обов'язковими, корисними, доцільними для життєдіяльності соціальної системи, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.

Одна з визначальних рис правового положення особи в Україні полягає в його максимально повній відповідності Загальній декларації прав людини ООН. Конституція України, прийнята в 1996 р., значно розширила правовий статус громадян, збагативши його важливими правами і гарантіями, здатними забезпечити реальну свободу особи в сучасному суспільстві, захистити від свавілля державних органів і посадових осіб.

Найбільш суттєво демократичні зміни правового статусу виражаються в наступному:

• в закріпленні політичних прав і свобод, що дозволяють громадянину активно впливати на діяльність державних органів всіх рівнів;
•  підсиленні правових гарантій прав особи на життя, свободу і особисту недоторканість;
• встановленням права на  судовий захист прав і свобод, закріплених законодавством України;
• зняття заборон і обмежень в праві громадянина мати в приватній власності землю, знаряддя і засоби виробництва, займатися підприємницькою діяльністю;

В юридичній літературі існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Так, на думку деяких вчених, зокрема, Волинки К.Г., Вітрука Н.В., Лазарєва В.В. та інших, правовий статус особи - це сукупність певних повноважень (прав, свобод), закріплених в конституції та інших законах, що реалізуються у відносинах між особою та державою і суспільством. Правові норми конституції та законів визначають суб'єктів цих відносин а також їх права і обов'язки. Найсуттєвіші права і обов'язки особи, їх гарантії закріплюються в Основному законі - Конституції, через це ці права і обов'язки є конституційними. Від того, яким є перелік цих прав і обов'язків за своєю суттю та розвинутістю, яким чином гарантуються права і свободи і наскільки реальними є ці гарантії, залежить характер конституції та держави в цілому [28, с.4; 22, с.33-35].

Серед дослідників права існують погляди на користь ототожнення правового статусу особи з поняттям статусу суб'єкта права, оскільки під суб'єктом права доцільно розуміти абстрактну особу, передбачену правовими нормами, яка наділена визначеним обсягом абстрактних прав і обов'язків [217, с. 6].

Якщо звернутися до аналізу поняття "статус суб'єкта права", то латинське слово status означає становище, положення. Відповідно під статусом суб'єкта права розуміють його правове становище, що характеризується комплексом (системою) юридичних прав і обов'язків [218, с. 10].

В юридичній літературі нерідко допускається змішування понять "правовий статус" і "правове положення", і навіть "правосуб'єктність". Так, на думку деяких авторів, поняття "правовий статус" і "правове положення" є синонімами, тому намагання використати ці терміни відмінні за змістом і значенням є недоцільним, не дивлячись на те, що громадянин може виступати в різноманітних якостях і існує необхідність термінологічного відображення цих особливостей [150, с. 136].

В той же час поняття "правове положення особи" іноді вживається як в широкому розумінні, включаючи в себе поняття "правовий статус іноземця" і "правовий статус апатріда", так і у вузькому - для характеристики становища конкретної особи в даний момент [157, с. 34].

На нашу думку, правовий статус при будь-якому його розумінні має передбачати стабільне правове становище суб'єкта права, яке, як справедливо зазначає А.Ю.Якимов, розглядається як сукупність прав і обов'язків особи, які постійно змінюються, та обумовлені вступом особи в ті чи інші правовідносини. [217, с. 7].

Правовий статус, природа прав і обов'язків як ключові поняття правової науки притягують  пильну увагу юристів. Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. В структуру правового статусу включається різний набір елементів.

Деякі дослідники поряд з системою прав і обов'язків пропонують включити до правового статусу громадянство, загальну правоздатність, гарантії прав [100, с.21-26], законні інтереси [23, с.29], юридичну відповідальність [117, с.115].

Автор даного дослідження дотримується думки, що усі згадані елементи є або ж передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна дієздатність), або ж другорядними елементами (наприклад, юридична відповідальність, що є похідною від обов'язків). Ми не погоджуємося з думкою, що висловлюється в численних працях по теорії держави і про те, що навряд чи необхідно виділяти в якості самостійного елементу правового статусу законні інтереси, тобто інтереси, які прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов'язках . Інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення у законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес - категорія позаправова, або доправова і відповідно втілюється не лише в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особистості - одна з найважливіших функцій правової системи в цілому. Так, виходячи з вище викладеного, ми можемо зазначити, що зміст правового статусу особи складають:

а) її права і свободи - тобто можливості діяти певним чином для задоволення своїх потреб;

б) обов'язки і відповідальність за їх невиконання чи порушення;

в) гарантії забезпечення прав і свобод людини, мова про які буде йти в подальших підрозділах даного дисертаційного дослідження.

Проголошення в розділі 2 Конституції України прав, свобод та обов'язків людини і громадянина є фактором визнання державою загальнолюдських цінностей як основи державотворення.

 Підтвердженням тому є також і приписи в преамбулі Основного Закону і його першому розділі. Так, у преамбулі прийняття Конституції пов'язується з необхідністю "забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя".

У Конституції закладено насамперед нову, принципово відмінну від Конституції колишнього Радянського Союзу 1977 року і, відповідно, Конституції УРСР 1978 року, концепцію прав людини. Як зазначає професор М.І.Козюбра, "Конституція рішуче відходить від так званого патерналістського розуміння її прав, згідно з яким свої права людина отримує від держави. Як підтверджує світовий та й наш власний досвід, таке розуміння природи прав людини (прикрите нерідко зовні респектабельною фразеологією) — це те "теоретичне підґрунтя", на якому тримались і намагаються триматися нині всі тоталітарні режими з їх синдромом державної непогрішності та монополією на все і вся, включаючи права людини" [92, с. 3].

З зазначеної концепції випливають також інші надзвичайно важливі положення Основного Закону: про невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21), про те, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані ( ст. 22), про їх рівність для всіх громадян (ст. 24). Це означає, що держава не може позбавити людей їх іманентних властивостей, які б мотиви вона при цьому не висувала. Щонайбільше, державі дозволяється обмежити певні прав для окремих людей чи їх об'єднань і лише з метою забезпечення національної безпеки, запобігання злочинам, охорони здоров'я, захисту прав інших людей та за наявності умов, визначених Конституцією і законами. Будь-які обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками не допускаються (ст. 24).

Отже, втілюється в життя нова концепція взаємовідносин української держави і особи з пріоритетом останньої.

У визначенні правового статусу особи мають значення не тільки закріплений за людиною фактичний обсяг прав і свобод, а й ті засади, принципи, на основі яких здійснюється користування цими правами і свободами - це їх рівність, невід'ємність, природність, гарантованість. Це є відповідним підгрунтям, основою здійснення будь-яких правових реформ у державі, не лише в сфері забезпечення прав і свобод людини, тому не слід плутати ці засади з елементами правового статусу і не слід також їх відносити до його змісту.

Окрім цих засад, що виділяються в юридичній літературі, деякі дослідники справедливо відносять також принцип гуманізму, який випливає з людської гідності (у об'єктивно-антропному її розумінні) як відображення самоцінності людини - унікальної родової біосоціальної істоти, а тому є системоутворюючою засадою [47, с. 7].

Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи та обов'язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані.

Аналіз норм Конституції України дозволяє виділити відповідні принципи правового статусу особи, що визначають конституційну концепцію прав і свобод людини.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина реалізуються на засадах рівності. Це - головний принцип, який характеризує правовий статус особи і закріплений у статті 24 Конституції: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом".