Отже, виходячи із загальної концепції розмежування функцій нотаріату та суду слід усвідомлювати відмінність у їх повноваженнях. Так, нотаріальні дії щодо спадкових правовідносин спрямовані лише на охорону прав усіх суб'єктів правовідносин, водночас як діяльність суду має характер захисту вже порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів. Коли йдеться про встановлення судом юридичних фактів (обставин справи), що спрямовані на визначення наявності або відсутності певних суб'єктних прав та обов'язків осіб, які виникають із спадкових правовідносин, то тут йдеться про розгляд справ позовного провадження. Коли ж матеріальні права, пов'язані зі спадкуванням, особа не може реалізувати у силу об'єктивних обставин, зокрема не може довести нотаріусу факт родинних відносин із померлим спадкодавцем, чи факт проживання однією сім'єю та ведення спільного господарства не менш як п'ять років до відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК), чи факт прийняття спадщини, місця відкриття спадщини, факт належності заповіту, оскільки у ньому допущена помилка, то при розгляді таких справ суддя не вирішує спір про право, питання про права та обов'язки суб'єктів, а йдеться лише про встановлення певних обставин, але такі обставини повинні мати юридичне значення, тобто юридичні факти, від встановлення яких судом у особи виникне, зміниться або припиниться певне суб'єктивне право. Тобто у випадку встановлення вищезазначених фактів, якщо вона доведе їх суду, суд задовольнить вимоги особи, рішення набере законної сили і лише тоді поза межами суду, тобто у нотаріуса особа може ставити питання про отримання спадщини. Такі категорії справ розглядаються судом у порядку окремого провадження.

Діяльність же адвокатів направлена на надання кваліфікованої юридичної допомоги суб'єктам спадкових відносин. З одного боку, адвокат має роз'яснити особам можливість врегулювання їх спадкових прав між собою залежно від об'єктів спадщини - добровільно, або шляхом звернення до нотаріуса, а у випадку наявності спору роз'яснити необхідність звернення до суду, при цьому допомогти скласти заяву та визначитись із вимогою, з якою треба звернутися до суду на захист порушених прав та інтересів зацікавлених осіб.

Тому, говорячи про певні юридично вагомі поняття, особливо щодо їх застосування у законодавстві, слід усвідомлювати не тільки їх важливість, а й певні межі їх змісту та характер практичного застосування. На цьому базується й подальший виклад матеріалу, в якому крім визначення понять автором пропонується їх уточнення відповідно до особливостей нотаріального та судового процесів, а також передбачається доцільним перенести окремі норми з матеріального законодавства до процесуального, що зумовлене їх характером та змістом. Тобто до Закону України "Про нотаріат" мають бути перенесені всі норми з Цивільного кодексу, які стосуються процедурних питань.

При цьому, поглиблено аналізуючи всі положення спадкового права як окремого інституту цивільного права, автори водночас зупиняються на аналізі чинного законодавства та тенденції розвитку спадкового права з можливістю одночасного узгодження цього процесу з поліпшенням якості нотаріальної процедури та законодавства про нотаріат. Тобто основна увага у цьому посібнику зосереджується на зв'язках норм матеріального та процесуального законодавства. Такий напрям дослідження надає можливість ґрунтовно аналізувати як теоретичні положення спадкового права, так і процес спадкування.

Зрозуміло, що процес спадкування не може бути "вільним" від об'єктивного критерію його досконалості - цивільного судочинства. Саме при розгляді справ у суді виявляються недосконалості сучасного законодавства та теорій спадкового права. Тобто судові справи, в яких предметом розгляду є спадкові правовідносини, - це певним чином об'єкт для прискіпливого аналізу науковців щодо досконалості відповідного законодавства або відповідності його реальним суспільним відносинам. Так, недоліки законодавства в багатьох випадках є причиною ускладнення вирішення правових ситуацій не тільки судом9, а й громадянами при реалізації власних прав. Погоджуючись з думкою А.Осетинського про загальну негативність частої зміни законодавчих норм, слід додати, що іншим щодо складності вирішення конкретних правових ситуацій є правовий нігілізм осіб, які спостерігають за розвитком законодавства і відчувають його недосконалість при охороні і захисті власних прав.

Тому процес удосконалення законодавства має відрізнятись не тільки швидкою реакцією на зміни в суспільних відносинах, а й зовнішньою та внутрішньою впорядкованістю його норм, понять, що застосовуються в окремих нормах. Крім того, законодавцем мають регламентуватись не тільки сучасні правовідносини, а й дія законодавчих норм та понять має розраховуватись на певний проміжок часу, що забезпечить їх стабільність та внутрішню гармонію розумності та доцільності законодавства.

При некоректності законодавства щодо суспільних відносин неминучим буде відторгнення органів держави від їх функціональних завдань, чого будь-яка держава допускати не повинна. Тому поряд з сучасними постійними змінами до законодавства, які стосуються окремих норм та законодавства в цілому, які розраховані на регламентування сучасних правовідносин, повинні існувати глибокі теоретичні розробки перспективних змін законодавства України на майбутнє. У цьому контексті й пропонується визначення понять спадкового права, які авторами надаються з урахуванням власної позиції та узгодженням її з перспективними змінами до законодавства, що пропонуються в юридичній літературі іншими вченими.

Так, в юридичній літературі спадкування визначається як перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб - його спадкоємців. Однак з таким визначенням погодитись неможливо, оскільки успадковується не тільки майно, а й права та обов'язки спадкодавця. Так, у ст. 1216 ЦК під спадкуванням розуміється перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Практично така сама позиція за змістом висловлюється й Т.П. Коваленко, Н.С. Глусь. Суттєвою відмінністю цих визначень від попереднього насамперед є те, що успадковуються разом із правами й обов'язки спадкодавця.

Однак за сучасним законодавством (статті 1281, 1282 ЦК України) відносити до спадщини загалом обов'язки спадкодавця в повному обсязі неможливо. Це пояснюється тим, що спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині, тобто фактично не всі обов'язки успадковуються. І крім того, вимоги кредиторів спадкодавця за ч. 2 ст. 1282 ЦК спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу та підлягають задоволенню раніше, ніж видається свідоцтво про право на спадщину, про що додатково свідчить положення п. 2 ч. 1 ст. 64 Закону України "Про нотаріат". Щодо цього випадку говориться, що задоволення претензій кредитора здійснюється ще до прийняття спадщини одним чи всіма спадкоємцями або до видачі державі свідоцтва про право на спадщину, в разі пропуску шестимісячного строку (ч. 2 ст. 1281 ЦК) або протягом одного року від дня настання строку вимоги кредитор спадкодавця, який не пред'явив свої вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, позбавляється права вимоги (ч. З ст. 1281 ЦК).

Положення, наведене у ч. З ст. 1281 ЦК України, свідчить не про скорочений термін позовної давності, а про безповоротну втрату права вимоги, а тому є можливість говорити про те, що на сьогодні незалежно від строку настання права вимоги кредитор має отримати борг раніше, ніж спадкоємці отримуватимуть спадщину.

     Отже, автори вважають, що відповідні зміни, внесені у ЦК про спадкування прав спадкодавця, а не тільки його майна, заслуговують на увагу. Але внесення цих змін до ЦК також зумовлює необхідність доповнення Закону України "Про нотаріат" положенням з обов'язковою вказівкою про межі обов'язків, що успадковуються.

     Потребує додаткового аналізу положення, що має місце у ст. 1270 ЦК, в якій для прийняття спадщини передбачається строк у шість місяців, а у ч. З ст. 1281 ЦК строк для пред'явлення претензії в тому разі, коли кредитор не знав і не міг знати про відкриття спадщини, - до одного року. Отже, реальним стане положення про те, що лише через рік від дня відкриття спадщини кредитор втрачає право вимоги, що перекриває строк для прийняття спадщини на шість місяців.

      Отож спадкоємці будуть відповідати за боргами спадкодавця протягом шести місяців після прийняття спадщини, тобто фактично вони успадковуватимуть разом із правами спадкодавця також його обов'язки у невизначеному розмірі, але, за загальним правилом, їх розмір має знаходитись в межах отриманої спадщини. Тобто можна прогнозувати, що одночасне існування цих положень неминуче призведе до спірних ситуацій. Наприклад, коли через одинадцять місяців та двадцять дев'ять днів після смерті спадкодавця до його спадкоємців звернеться кредитор, то в разі невідкриття спадщини постане питання про майно спадкодавця і межі відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця. В цьому разі для зняття напруженості в таких відносинах та зменшення ризику виникнення кримінальних справ доцільним є покладення обов'язку щодо обов'язкового відкриття спадщини та зобов'язання спадкоємців не здійснювати цивільних правочинів щодо відчуження майна спадкодавця протягом строку можливого звернення кредиторів. Тому запропонований порядок, на наш погляд, явно віддає переваги охороні прав кредиторів і ускладнює можливість вирішення боргових правовідносин. Тому доцільно адекватно збільшити загальний строк прийняття спадщини до одного року.

На нашу думку, спадщина складатиметься з прав спадкодавця, а також конкретного спадкового майна та обов'язків спадкодавця з урахуванням зроблених вище зауважень. Але вважаємо доцільним існування двох понять "спадкові права" та "спадкове майно", що дозволить конкретизувати в нотаріальному процесі відповідні провадження за характером і змістом. Так, за законодавством про нотаріат нотаріус може вживати заходів до охорони спадкового майна, однак проблемним залишається охорона і захист прав та інтересів спадкодавця до визначення спадкоємців. Тому саме такий термін "спадкові права", на нашу думку, дозволяє відокремити потенційні права на речі спадкодавця, які знаходяться, наприклад, у інших осіб або належність яких спадкодавцю ще необхідно довести, від конкретного спадкового майна, яке було описане нотаріусом при вжитті заходів до його охорони.

При цьому доцільним є більша конкретизація поняття "спадкові права". Так, спадкове майно також підпорядковане праву власності спадкодавця до моменту його смерті, а у подальшому - праву власності спадкоємців. Але слід визнати неможливість одночасного застосування понять "спадкові права" та "спадкове майно", оскільки перше буде ширшим за обсягом і має поглинати друге. Тут мається на увазі, що поняття "спадкування прав" має включати в себе поняття "спадкування майна", оскільки перехід речей від одного власника до іншого супроводжується переходом саме права власності. Процес переходу майна від однієї особи до іншої без відповідних прав на нього можна визнати незаконним. Саме тому, на нашу думку, законодавець у ЦК відокремив процес спадкування від визнання спадщини відумерлою. У такому випадку це положення можна тлумачити як відмирання не спадщини, а прав спадкодавця щодо цього майна і прав спадкоємців на це майно.

Тому конкретизація поняття "майно" як сукупності конкретних речей, на наш погляд, може мати право на самостійне застосування в юридичній термінології. Але в статті закону воно має застосовуватись лише в дужках як пояснення до більш широкого поняття "спадкові права".