Отже, слід зробити висновок, що, з одного боку, це положення свідчить про одночасне волевиявлення на прийняття спадщини (подання заяви до суду) і необхідність доведення відповідного права на спадкування, а з іншого, - про запровадження нової підстави для спадкування. Безумовно, така особа офіційно отримує статус спадкоємця лише з моменту набрання судовим рішенням законної сили, хоча таке право особи визначено в законі. Отож не тільки із зазначенням у законі або заповіті виникає право спадкування, а й із встановленням відповідного права в рішенні суду.

Так, особа, яка утримувала спадкодавця і належить до наступних черг, повинна отримати юридичний статус, і відповідне поняття має увійти до юридичної лексики. Крім того, у законі чітко повинен бути зазначений строк надання опікування, матеріального забезпечення, іншої допомоги. Так, у ст. 1259 ЦК визначається термін "протягом тривалого часу", але така невизначеність строку не може мати практичного застосування у судовій і нотаріальній практиці без відповідної конкретизації, оскільки буде одразу приводити до спірних правових ситуацій. На наш погляд, цей термін має узгоджуватись із часом, за який відшкодовуються витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, а саме строк визначено так - не більше як за три роки (ст. 1232 ЦК). Отже, доцільно в тому випадку, коли утримання надавалось такою особою (наприклад, далеким родичем), понад три роки прирівнювати її в правах до спадкоємців тієї черги, яка закликається до спадкування. Тобто надання допомоги, що не може бути відшкодована у визначених законом межах, має призводити до статусу спадкоємця. Така конкретизація спадкових правовідносин дасть можливість суду встановлювати статус спадкоємця і пов'яже визначені законодавством строки в логічну послідовність. При цьому доцільно, на наш погляд, називати такого громадянина утримувачем спадкодавця, оскільки необхідно відокремити це поняття від близького за назвою, а саме - утриманців спадкодавця.

Отож новела, передбачена у ч. 2 ст. 1259 ЦК досить логічна та гуманна за своїм змістом, оскільки за ЦК 1963 р. не було передбачено правового зв'язку між утриманням спадкодавця та спадкуванням особою, яка надавала йому утримання.

Крім того, в порядку окремого провадження передбачено розгляд судом деяких категорій справ у тому випадку, коли потенційний спадкоємець не може довести юридичних обставин, що визначають його право на отримання спадщини (див. проект № 2).

Отже, з позицій конкретизації термінології цивільного та нотаріального процесів пропонується відокремити поняття "потенційний спадкоємець" , під яким пропонується розуміти особу, право якої на спадкування визначено законом або заповітом, але яка ще не довела свого права на отримання спадщини і не виявила свого бажання її отримати.

А спадкоємцем (фактичним) слід вважати ту особу, яка має доведене у встановленому порядку право на отримання спадщини і виявила передбаченим законом способом бажання отримати спадщину (вступила в управління або володіння спадковим майном або подала заяву про бажання прийняти спадщину). В останньому скороченому визначенні автор має на увазі, що таке право повинне бути доведене нотаріусу або суду в разі виникнення спірності в питаннях наявності прав на спадкування, яке базується на законі або заповіті.

При цьому однією із умов, що визначає право на придбання спадщини, є прийняття спадщини. Дії, що свідчать про прийняття спадщини, в основному регламентовані в ЦК України. Однак наведений у ЦК перелік цих дій не є вичерпним, оскільки п. 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачається, що спадкоємці за законом, які позбавлені можливості подати документи, що підтверджують наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом, вони можуть за письмовою згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину і подали докази родинних, шлюбних чи інших відносин із спадкодавцем, бути включені до свідоцтва про право на спадщину. Тобто в законодавстві про нотаріатпередбачається суттєва умова для виявлення права на спадкування.

Отож з позицій нотаріального процесу при викладенні наступного матеріалу має цікавити не тільки і не стільки саме поняття "спадкоємець", скільки правовий статус особи потенційного спадкоємця та визначена законом конкретна процедура переходу особи із одного правового статусу до іншого.

Зрозуміло, що після отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець стає повноправним власником майна, до якого може бути застосовано термін "спадкоємець" лише в тому випадку, коли постане питання про шлях набуття майна. Наприклад, якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину протягом одного року від настання строку вимоги, що передбачається ст. 1281 ЦК (див. проект № 3).

Щодо видів спадкування, передбачених ЦК, то, на наш погляд, вони визначені як в юридичній літературі, так і в законодавстві неадекватно їх змісту. Так, у ст.1217 ЦК передбачається, що існують два види спадкування: за заповітом і за законом. Однак, аналізуючи ст. 1241 ЦК, яка належить до глави "Спадкування за заповітом" і регламентує право на обов'язкову частку у спадщині, слід відмітити певну перевагу закону над змістом заповіту. Так, за ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Тобто можна

констатувати, що право на обов'язкову частку за своїм значенням більш вагоме, ніж право на спадщину за заповітом, настає незалежно від волі спадкодавця і має суттєві переваги перед спадкуванням за заповітом.

На цій підставі фактично є можливість назвати спадкування за заповітом у найбільш широкому розумінні як змішане, в якому має значення як воля заповідача, так і вимога закону про забезпечення права на обов'язкову частку. Лише в тому випадку, коли не буде осіб, які мають право на обов'язкову частку, і коли їх право заповітом не порушується, тоді буде в чистому вигляді застосовуватись спадкування за заповітом. При цьому вимога закону не поглинає права заповідача повністю, вона стосується лише половини частки, яка належала б спадкоємцю при спадкуванні за законом.

Для того, щоб розмежувати всі три існуючі види спадкування, пропонується назвати їх так: за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку. Хоча останній вид спадкування фактично також передбачений законом і його також є можливість називати спадкуванням за законом, але для того, щоб не плутати термінів, на наш погляд, доцільно його відокремити від звичного поняття "спадкування за законом" під окремою назвою "спадкування за правом на обов'язкову частку".

На підставі вищенаведеного, пропонується доповнити ст. 1217 ЦК частиною 2 такого змісту: "Спадкування за законом має місце, якщо і оскільки воно не змінено заповітом, а спадкування за заповітом здійснюється із забезпеченням права на обов'язкову частку". Або ст. 1217 ЦК доцільно викласти в такій редакції: "Спадкування здійснюється за заповітом з урахуванням права на обов'язкову частку та за законом".

Інтересним є питання про форму спадкування. Так, не обов'язково спадкування здійснюється в нотаріальному порядку, але, безсумнівно, цей процес має підпорядковуватись вимогам закону. При цьому в законі не визначено чітко випадки, коли має застосовуватись обов'язкова нотаріальна форма оформлення спадкових прав. Але для охорони прав спадкоємців при спадкуванні певних видів майна та прав слід визначати межі нотаріальної процесуальної форми, які відповідатимуть нормам різних галузей права.

У юридичній літературі існує досить багато визначень поняття "заповіт". Так, у ст. 1233 ЦК заповіт визначається як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Але, на нашу думку, це поняття слід уточнити, заповітом має визнаватись посвідчене відповідно до законодавства особисте розпорядження фізичної особи (правочин), в якому вона на випадок її смерті визначає спадкоємців, яким бажає передати належні їй майно та права, а також може зазначати умови прийняття спадщини та інші передбачені законом розпорядження (наприклад, заповідальний відказ). Автори доповнили поняття посиланням на правочин для того, щоб закріплений у ЦК термін "правочин" з'єднати і поширити його дію на заповіт.

На наш погляд, доцільним є юридичне закріплення терміна, що визначає особу, яка склала заповіт, - "заповідач" (статті 1235, 1236, 1237 ЦК), оскільки це дає можливість говорити про правовий статус такої особи і скорочує час та зусилля для його відтворення як на практиці, так і в теоретичних джерелах. Слід зазначити, що у ЦК не розкрито поняття "заповідач", а тільки у ст. 1234 ЦК йдеться про те, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Отже, пропонується до ЦК ввести поняття "заповідач", під яким розуміти дієздатну особу, яка склала заповіт у визначеному законом порядку. Цьому питанню було приділено увагу В.К. Бондаревим, який заповідачем вважає особу, що зробила розпорядження щодо свого майна на випадок своєї смерті22. Однак таке визначення не збігається за змістом з іншим поняттям, що розкривається ним і яке можна визнати як класичне, - "заповіт". Це -юридичний акт, що не має юридичного характеру при житті особи, яка його склала, та включає в себе одностороннє розпорядження фізичної особи, зроблене у встановленій законом формі про те, що має бути зроблене після її смерті і, головним чином, щодо надання її майна на користь певних осіб.

В останньому понятті доцільно виділити основні умови заповіту з позицій спадкового права. Поки що звернемо увагу на процесуальні аспекти цього поняття. Так, нотаріальна процедура встановлює обов'язок нотаріуса не поширювати відомості, які йому стали відомі під час вчинення нотаріальних проваджень (ч. 1 ст. 8 Закону України "Про нотаріат"). Звідси випливає випадок, коли складений заповіт буде мати юридичне значення при житті заповідача, а також після його смерті. Тобто в разі порушення нотаріусом вимог законодавства у заповідача виникає право на відповідний позов до нотаріуса, а після його смерті аналогічне право на позов матимуть спадкоємці. У деяких країнах світудопускається олографічна форма заповіту, коли він особисто пишеться заповідачем і не вимагається нотаріальної форми його посвідчення, але це положення не має застосування для заповітів, посвідчених громадянами України на їх території. Хоча ЦК передбачено й секретний заповіт (ст. 1249 ЦК), тобто який пишеться самим заповідачем без ознайомлення нотаріуса із його змістом (ч. 2).

Отже, одним із прав заповідача є право на захист від несанкціонованого ним поширення відомостей про існування заповіту та його зміст. Можливі випадки, коли при житті заповідача заповіт буде аналізуватись на відповідність його умов змісту закону, що також може призвести до можливих випадків порушення прав заповідача і необхідності їх захисту.

Але застосування термінів "заповідач" та "заповіт" дозволяють відокремити спадкодавця, який склав заповіт (заповідача), від такого, що не складав заповіту.