Така градація потрібна для подальшого викладення матеріалу, а саме для тих випадків, коли, наприклад, розглядатиметься спадкування авторського права спадкодавця або його право вимоги до іншої особи, спадкування землі іноземними громадянами тощо.

Тому, в основному погоджуючись з новими положеннями Цивільного кодексу, вважається доцільним конкретизувати також положення про успадкування обов'язків спадкодавця. Тобто, за загальним правилом, в тому разі, коли борги спадкодавця не перевищують вартості спадкового майна, вони успадковуються разом з правами спадкодавця. Додатково слід відзначити, що спадкоємці можуть за власною ініціативою відшкодувати борги спадкодавця, які перевищують розмір спадщини. Але в такому випадку за основу треба брати загальне правило, що це є правом, а не обов'язком спадкоємців. Змішування цих положень призведе до негативної практики, коли батьки відповідатимуть за боргами дітей, а діти - за боргами батьків, що суперечитиме вимогам Сімейного кодексу.

      Однак положення про право спадкоємців відповідати за боргами спадкодавця є можливість довести тим аргументом, що це не заборонено законом, а також тим, що це буває доцільним для спадкоємців, коли збереження доброго імені спадкодавця та діяльності окремої приватної фірми може бути справою честі родини, а також коли борг спадкодавця зумовлений витратами на родину або коли такий випадок випливає чи прямо передбачений шлюбним договором (контрактом) тощо.

        Крім того, сучасний нотаріальний процес має певні особливості, а саме: державний нотаріус після відкриття спадщини збирає відомості про майно спадкодавця і одночасно до нього мають звертатись кредитори спадкодавця, які надаватимуть відомості про його борги, але нотаріус не має обов'язку і повноважень щодо повідомлення спадкоємців про реальний розмір спадщини і боргів спадкодавця. Тобто спадкоємцю пропонується прийняти спадщину або відмовитись від неї. Хоча, на наш погляд, доцільно лише на кінцевій стадії нотаріального процесу перед видачею свідоцтва про право на спадщину остаточно ставити перед спадкоємцями питання про прийняття спадщини, обтяженої боргом, або про відмову від неї. Тому внесення до законодавства загального визначення поняття спадщини, в якому встановлюється положення про спадкування боргів без одночасного обґрунтування питання про їх розмір недоцільне, оскільки прийняття спадщини належить до прав спадкоємців, а не до їх обов'язків.

На обґрунтування цієї концепції можна додати, що спадкування не може визнаватися процесом переходу лише боргів спадкодавця, оскільки це знов суперечитиме ст.1282 ЦК. Це твердження можна довести також тим, що свідоцтво про право на спадщину не може видаватися лише на борги спадкодавця, а борг може відшкодовуватися за ініціативою спадкоємців (родини померлого) поза зобов'язаннями, визначеними спадковим законодавством. Навіть у разі зазначення в шлюбному договорі (контракті) положення про те, що кожний із подружжя бере на себе зобов'язання щодо відшкодування боргів, зобов'язання за якими має лише один із подружжя, ці борги важко назвати спадщиною. Фактично в запропонованому випадку продовжуються цивільні та сімейні правовідносини і має застосовуватися інше поняття - добровільне виконання обов'язків іншої особи, а не спадкування.

Отже, загальне поняття "спадщина" включає майнові та деякі особисті немайнові права спадкодавця та його обов'язки, які не можуть перевищувати розміру його прав.

Потребує уточнення й поняття "спадкодавець", оскільки воно в юридичній літературі пов'язується лише з переходом майна. Так, спадкодавцем визначають громадянина, майно якого після його смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Однак при визначенні поняття "спадкодавець" доцільно виходити із логічного зв'язку із терміном "спадкування", отже, спадкодавцем (незважаючи на вид спадкування) слід вважати фізичну особу, після смерті якої залишилася спадщина. Таке визначення дасть можливість пов'язати його з поняттям, що має місце у Цивільному кодексі, - "відумерлість спадщини", а не тільки з переходом спадщини до спадкоємців. Тим більше це положення не відповідає сучасному законодавству, за яким відказоодержувач відокремлений від спадкоємців. Тобто у цьому випадку нас цікавлять лише два факти -смерть громадянина і одночасно факт наявності у нього майна (спадкового). І лише при подальшому розвитку спадкового процесу від відкриття спадщини до її прийняття, поняття "спадкодавець" буде пов'язуватись із його волевиявленням у заповіті, наявністю умов у ньому, а також існуванням спадкоємців. Отже, поняття "спадкодавець" пов'язане з іншими поняттями і насамперед із поняттям "спадкоємці".

Говорячи про поняття "спадкоємці" неможливо не помітити, що у більшості авторів воно цілком пов'язане з вищенаведеними визначеннями і випливає з них, але, на наш погляд, воно також має свої особливості. Так, ЦК передбачається п'ять черг спадкоємців за законом, а також можливість переходу спадщини після визнання її відумерлою у власність

 
Спадкування ж державою або конкретними державними органами можливе лише в одному випадку - коли спадкодавець зазначив їх спадкоємцями у заповіті. Тобто некоректним слід вважати встановлення державою себе або окремих державних органів спадкоємцями у тому випадку, коли спадщину не було прийнято вчасно. Це положення за часів Радянської влади зумовлювало особливий інтерес держави у вирішенні конкретних спадкових справ, узгоджувалось із марксистсько-ленінською доктриною щодо негативної дії спадкових правовідносин на рівність прав громадян. Наприклад, коли спадкоємцями було пропущено строк прийняття спадщини, на об'єктивність суду могла впливати партійна належність судді, великий розмір спадщини тощо.

Тому нині заслуговує на увагу новела - ст. 1277 Цивільного кодексу України, де йдеться про порядок визнання спадщини відумерлою: спадщина визнається відумерлою судом після спливу одного року з моменту її відкриття за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, а також відмови чи неприйняття ними спадщини. На наш погляд, спонукати цей процес мають державні нотаріуси в тому випадку, коли ними вживались заходи до охорони спадкового майна і коли їм стало відомо про неприйняття спадщини, а також зацікавлені державні установи. Це пояснюється тим, що саме до державних нотаріусів подаються заяви про відмову від прийняття спадщини тощо.

     При цьому мається на увазі не формальне спонукання процесу визнання спадщини відумерлою, а як остаточний висновок щодо неможливості знайти спадкоємців і лише після вжиття всіх необхідних заходів щодо їх розшуку. Але вже на цьому етапі є можливість зробити висновок про необхідність внесення у майбутньому до Закону України "Про нотаріат" відповідного положення про обов'язок нотаріуса повідомити орган державної влади про неприйняття спадщини або щодо його звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою. Слід сказати, що інститут відумерлості спадщини не є новим, він мав місце у ЦК 1948 p., але процедура визнання спадщини здійснювалась у адміністративному, а не судовому, як це передбачено ст. 234 ЦПК, порядку. Але такий порядок визнання спадщини призводив до негативних наслідків, тобто позбавляв громадян права на їх майно, яке вони тільки з прийняттям у 2003 р. ЦК (чинності набрав у 2004 р.) намагаються повернути собі це майно від держави. Фабулу цієї справи буде розкрито далі у книзі (див. проект № 165), де йтиметься про особливості розгляду судами справ, що виникають із спадкових правовідносин.

Досить складним слід вважати поняття "спадкоємець". Так, Коваленко Т.П. зазначає, що спадкоємець - це особа, яка у випадку смерті того чи іншого громадянина набуває права одержати його спадкове майно18. З таким визначенням погодитись важко, оскільки, по-перше, особа спадкодавця має бути чітко визначена, по-друге, тут також відсутнє положення про спадкування прав спадкодавця, хоча самим автором зазначалось про спадкування також і прав спадкодавця; а по-третє, наявність (набуття) прав для здійснення спадкування є лише об'єктивною оцінкою потенційного правового стану особи в певний проміжок часу. Останнє положення можна пояснити суб'єктивним фактором, оскільки потенційно існує право особи прийняти або відмовитись від прийняття спадщини, а при реалізації останнього права вона не набуде статусу спадкоємця.

Отже, у цьому визначенні поняття "спадкоємець" пов'язується лише з існуванням права, а не з його реалізацією. Тобто потенційною можливістю отримати спадщину послідовно володіють як спадкоємці першої, так і спадкоємці другої черги, а також і інших черг, але лише за умови відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 ЦК. Однак для нотаріального процесу потребується чітке визначення спадкоємців тієї черги, яка закликається до спадкування, що можна підкреслити запропонованими у Цивільному кодексі змінами, що передбачають існування п'яти черг спадкоємців.

       Крім того, говорячи про спадкоємців у нотаріальному процесі потребуватиметься спеціальна термінологія, яка дозволить на різних етапах проваджень щодо видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна вести мову про певний статус спадкоємця. Наприклад, спадкоємець, який отримує свідоцтво про право на спадщину одночасно набуває статусу власника майна. Тому неможливо однозначно погодитись із позицією Н.С. Глусь щодо окремих обставин, з якими пов'язується статус спадкоємця, а саме щодо осіб, які закликаються до спадкоємства та прийняли спадщину. Тобто в цьому випадку констатуються два правових статуси осіб, які мають право визначити свою волю щодо прийняття спадщини і які таку волю виявили. Слід відокремлювати певні проміжки часу, коли особи не мають певних прав на спадщину і тому не є спадкоємцями. На наш погляд, доцільно визначити термін дії статусу спадкоємця, що надасть йому процесуального змісту.

Пропонується визначити статус особи, яка має право на закликання до спадкування, але не звернулась із заявою про прийняття спадщини та не довела свого права на отримання спадщини, і назвати її потенційним спадкоємцем. Тобто слід підкреслити, що вимоги спадкового права до поняття "спадкоємець" при їх застосуванні у нотаріальному процесі потребують певної конкретизації і визначення на кожному етапі спадкового процесу відповідно до особливостей нотаріальної процедури.

На підставі запропонованої концепції слід констатувати, що не повністю відповідатиме реальним обставинам процесу спадкування й інше визначення, що спадкоємцями є особи, зазначені в законі або заповіті, правонаступники спадкодавця. Тобто і у цьому випадку відсутнє положення про волевиявлення особи щодо прийняття спадщини, а також не конкретизоване загальне правило про встановлення прав нотаріусом у потенційних спадкоємців на отримання спадщини.

Досить яскравим прикладом виявлення цієї концепції в дії є запропонована у Цивільному кодексі редакція ч. 2 ст. 1259, якою передбачено можливість встановлення судом прав у особи на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалась, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (див. проект № 1).