У доповіді Головного штабу Управління оперативної інформації за 2001 рік приводилася оцінка роботи слідчих підрозділів. Відповідно до неї слідчими підрозділами МВС України здійснюється ряд заходів, спрямованих на поліпшення якості попереднього слідства. Так, у 2000 році забезпечено розслідування понад 217 тисяч злочинів. Для порівняння: у 1991 році - 89,7 тисячі, до того ж питома вага кримінальних справ, за якими завершено слідство, у 2001 році складає 48,9 % усіх справ, що знаходилися у впровадженні, а в 1991 році цей показник складає 29,4 %, у 1996 - 41,8 %. Тобто за 10 років питома вага завершених справ збільшилася на 18 %. У результаті більш відповідального відношення до результатів розслідування, слідчими органів внутрішніх справ у 1999 році спрямовано в суди понад 196,8 тисяч кримінальних справ (у 1991 році - 76,6 тисячі) [23, с.12].

Однак, даний статистичний матеріал дає підставу і для певного занепокоєння, тому що тільки половина кримінальних справ, що знаходяться у впровадженні була розслідувана. Потрібно також відзначити, що серед нерозкритих злочинів переважають посягання на власність: крадіжки, грабежі, розбої і т.п. Тільки за 2001 р. в Україні їхня кількість за зазначеними видами склала відповідно 72617, 7240, 598 правопорушень. Не оптимістичні поки що дані і про кількість нерозкритих убивств, тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтувань. За 2001 р. їх залишилося відповідно 406, 1084, 99. Зважаючи на тенденцій розвитку злочинності, результати заходів, спрямованих на поліпшення якості попереднього слідства, без належного руху вперед можуть перетворитися в повну поразку. Крім цього, існує ряд злободенних і невирішених проблем, що істотно позначаються на якості слідчої діяльності.

Фактори, що впливають на розкриття злочинів, досить численні і різнобічні. Учені-криміналісти, що розглядали цю проблему, розподіляють причини, які впливають на розкриття злочинів, на дві значні групи. Так В.П. Бахін в одну з них виділяє фактори, що ускладнюють пізнання події і встановлення злочинця, а в іншу — помилки, що допущені при розслідуванні органами дізнання і слідства [24, с. 392]. В.П. Лавров вказує на наявність: 1) об'єктивних обставин, що ускладнюють розслідування, ускладнюють встановлення винних осіб, і 2) недоліків і помилок, допущених в процесі дізнання, слідства та в ході оперативно-розшукових заходів [25, с. 5]. А.Р. Ратинів поділяє їх на: 1) об'єктивні, що пов'язані з особливостями конкретного злочину, і 2) суб'єктивні, що є наслідком недоліків проведеного розслідування [26, с. 461].

З урахуванням міркувань названих вчених, в першу групу можна включити наступні фактори: втрата слідів внаслідок зовнішнього впливу (погодних умов, пожежі, і т.п.); знищення слідів зацікавленими особами; наявність у особи злочинця злочинного досвіду, що дозволяє кваліфіковано підготувати, вчинити і приховати злочин; відсутність свідків; несвоєчасне виявлення факту злочину і т.п. Аналіз зазначених обставин свідчить про те, що для першої групи факторів вплив на їхнє формування та існування здійснювати досить складно, а в деяких випадках - неможливо. Подібне не можна сказати про другу групу факторів, вплив на яку винятково залежить від якості підготовки і практичної діяльності правоохоронних органів.

В число факторів зазначеної другої групи варто віднести: кількісний брак кадрів, що мають проводити розслідування злочинів; відсутність необхідних для розслідування матеріально-технічних засобів; незнання слідчими теоретичних положень, що дозволяють виконувати задачі розслідування; відсутність або недостатність розвитку навичок і умінь слідчої діяльності; невідповідність якостей особистості, що проводить розслідування, з якостями, які для цього необхідні.

Кількісний брак кадрів, покликаних проводити розслідування злочинів, приводить до перевантажень, до погіршення якості професійної діяльності. У сукупності з потребою одночасного проведення великого обсягу слідчих дій, взаємодії з оперативно-розшуковими заходами і експертними дослідженнями для встановлення обставин кримінальних справ, під тиском різноманітних проявів протидії злочинності, з появою нових недосліджених видів злочинів і т.п., навантаження на слідчих МВС України, за експертними оцінками, більш ніж у 3,5 рази перевищують обґрунтовані норми [27, с.131].

Проблема кількісного браку кадрів поглиблюється плинністю кадрів слідчих апаратів. За даними проведених досліджень у СРСР близько 1/5 слідчих не витримували ритму і навантаження роботи в слідчому апараті [28, с.112]. Положення не покращилося і сьогодні. За даними МВС України, у середньому, щорічно службу залишають 1200 - 1300 слідчих (при їх загальній чисельності - 9500) [27, с.131]. Вузи МВС України покликані відновити кількісний баланс слідчих і щорічно готують, у середньому, 1100 слідчих. Однак ця постійна ротація кадрів створює подальшу проблему - у більшості практичних органів зруйноване нормальне співвідношення трьох основних вікових категорій працівників: старших (від 45 років), середніх (30-40 років) і молодших (до 30 років). Необхідна норма порушується убік переваги молодшої вікової групи за рахунок зменшення середнього віку та у ряді випадків повної відсутності слідчих старшого віку, що повинні виступати сторожами і розповсюджувачами позитивного досвіду [29, с.141].

Цікаво також проаналізувати загальні умови роботи слідчих підрозділів. 84% працівників слідчих підрозділів указують на незадоволеність професією з різних причин [30, с.113].  Кримінологи відзначають, що правоохоронна система України працює зараз не тільки в умовах надзвичайних перевантажень, інтенсивного відтоку кваліфікованих кадрів, труднощів у співробітництві з громадськістю, а також в обстановці активної протидії з боку організованої злочинності у взаємодії з корупцією, аж до законодавчого рівня. "В великій кількості стали з'являтися соціально-необґрунтовані, але вигідні для певних угруповань нормативні акти..."[31, с.44]. Це пов'язано, у тому числі, і з безпосередньою діяльністю правоохоронних органів по розслідуванню злочинів. Складно пояснити непрофесіоналізмом, некомпетентністю законодавців той факт, що права та обов'язки правоохоронних органів в одержанні і використанні інформації з обмеженим доступом (наприклад, інформації про кредитно-банківські операції), а також про відповідних власників такої інформації у діючих нормативних актах розглядаються ізольовано [32, с.18]. Подібна ізольованість законодавства створює додаткові і зовсім необґрунтовані труднощі для ефективного розслідування досить широкого кола злочинів (і, насамперед, - в економічній сфері). Суперечливість діючого законодавства і відсутність узагальненої слідчої і судової практики відзначають близько 70% опитаних слідчих [32, с.12].

"На загальний стан корумпованості в державі негативно впливають суттєві прогалини вітчизняного антикорупційного, податкового і бюджетного законодавства, низька правова культура населення, невідпрацьована, а подекуди та відсутня, система підбору, підготовки кадрів, належного контролю за їх діяльністю (підкреслено мною. - О.О.)" [33, с. 51]. Це дозволяє організованим злочинним групам активно протидіяти розслідуванню вчинених ними злочинів.

Діапазон методів протидії розслідуванню в злочинців досить широкий. Вплив на практичних працівників може бути як безпосереднім (прямим, відкритим), як наприклад, пряма загроза життю і здоров'ю, пропозиція матеріальної винагороди і т.п., так і опосередкованим (схованим, замаскованим), наприклад, надання помилкових свідчень, вплив на учасників кримінального судочинства, безпідставне вилучення кримінальної справи, безпідставне направлення на іншу ділянку роботи і т.д. Так, слідчі відзначили факти протидії в 60,7 % випадках, а слідчі, що розслідують кредитно-банківські злочини вказали, що в 80% випадках систематично зустрічають протидію [7, с.89]. Крім того, 78,3% слідчих абсолютно впевнені, що протидія істотно впливає на результати слідства і судового рішення [32, с.14]. Слід зазначити, що на тлі масовості цього явища - основним джерелом поінформованості про форми і методи протидії і способи їх нейтралізації всі практичні працівники вказують особистий досвід, а також досвід колег по службі. Це свідчить про відсутність відповідних теоретичних розробок і рекомендацій з подолання протидії, відсутності підготовки працівників до ефективної протидії даному явищу, недостатність формування імунітету на подібні дії злочинців у стінах навчальних закладів.

Викликає занепокоєння не тільки вищевказаний аспект недостатньої підготовленості слідчих. Аналіз поінформованості слідчих про нові засоби, методики, експертизи, що дозволяють одержувати і використовувати об'єктивну інформацію, свідчить, що цей рівень недостатній. Так, середній рівень поінформованості слідчих про криміналістичні рекомендації, що розроблені і опубліковані за останні роки, складає 46 %, наслідком чого є незадовільне використання даних сучасних розробок [34, с.51].

Варто підкреслити, що в комплексному і досконалому вигляді системи інформування про сучасні наукові розробки у сфері правоохоронної діяльності на даний час не існує. Досить вказати, що  спеціальні органи, які б функціонально відповідали за забезпечення надходження такої інформації практичним працівникам, відсутні. Прийнята в 1996 р. концепція розвитку єдиної системи інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ залишається обмеженої, оскільки спрямована на розвиток і підвищення ефективності використання лише оперативно-розшукової, оперативно-довідкової, архівної і статистичної інформації [35].

Стан інформаційного забезпечення в даний час оцінюється таким чином: 60,7 % опитаних працівників органів внутрішніх справ визнають його незадовільним; 41 % - указують, що система інформування про можливості науки і техніки не відповідає потребам слідчої практики, а 40,6 % вважають, що активна система інформування про можливості науки та експертної практики взагалі відсутня. До цього називаються конкретні недоліки системи інформування, такі як нерегулярність інформування, неконкретність і неповнота інформації, складність використання джерел та ін.[36, с.26].

Недостатня поінформованість слідчих про досягнення науки і техніки (дану причину вказують 52,4 % опитаних) гальмує використання важливих наукових рекомендацій. Характерно, що це стосується не тільки тих методик і експертиз, потреба в яких виникає порівняно рідко або застосування яких пов'язано зі значними організаційними складностями, але і тих, використання яких досить просте, і не пов'язано з особливими організаційно-технічними труднощами [37, с. 27].

Істотний розрив між науковими рекомендаціями і можливостями їхньої практичної реалізації поглиблюється тим, що досить часто складається ситуація, коли різні наукові джерела інформують слідчих про новинки, можливості різних експертиз, про нові способи виявлення і дослідження слідів і т.п., але спроби слідчих використати ці методики ускладнюються тим, що, наприклад, запропонована методика експертизи ще не освоєна експертними установами, щодо іншої не вирішується все коло визначених питань, для проведення третьої відсутні необхідні засоби і матеріали. Це викликає в слідчих недовіру і до конкретних криміналістичних рекомендацій, якими вони не змогли скористатися, і до науки взагалі.