Сучасні системи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності мають складне історичне, економічне, політичне, соціальне коріння і впливають майже на всі сфери життєдіяльності суспільства. В арсеналі держав є міцні економічні й адміністративно-правові, тарифні та нетарифні інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності, які застосовуються ними для вирішення завдань зовнішньої та внутрішньої політики, комплексного вирішення економічних, соціальних, екологічний завдань.

Важливе місце в системі регулювання зовнішньоекономічної діяльності займають нетарифні методи обмеження зовнішньої торгівлі. Нетарифні обмеження є комплексом заходів, які запроваджуються щодо імпорту та експорту товарів. До цього комплексу належать заходи, спрямовані на реалізацію фінансової, технічної, адміністративної, кредитної та торговельної політики; торговельні бар'єри, в тому числі заходи з забезпечення захисту здоров'я людей та тварин, охорони рослинного світу, використання яких створює перешкоди для зовнішньої торгівлі товарами та послугами. Класифікаційні схеми, що отримали визнання, сьогодні налічують понад 800 конкретних видів нетарифних обмежень (схеми СОТ, МБРР, ЮНКТАД, МТП).

В іноземній науковій літературі засоби нетарифного характеру, що обмежують міжнародну торгівлю, найчастіше називають "нетарифними заходами" (nichttarifare Maвnahmen) або "нетарифними бар'єрами" (non-tariff barriers), а також "обмеженнями" (non-tariff restraints, auвertariflichen Beschrankungen), "викривленнями" (non-tariff distorsions), "перешкодами" (non-tariff obstacles). У вітчизняній науковій та спеціальній літературі, присвяченій дослідженню проблем удосконалення зовнішньоторговельного регулювання, їх називають "нетарифними бар'єрами" або "нетарифними обмеженнями".

У зв'язку з вищевикладеним слід зазначити, що існують також різні підходи до тлумачення як самих ознак, що утворюють поняття заходів нетарифного характеру, так і до формулювання визначення цього поняття. Наприклад, Дж. Уолтер визначає нетарифні бар'єри у світовій торгівлі як "усі приватні та урядові засоби та заходи, за винятком митного тарифу, які сприяють обмеженню розмірів, деформації структури та напрямів світових потоків товарів та послуг" [15]. Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) відносить нетарифні обмеження до "усіх видів регуляцій, дій або інших процедур, що застосовуються урядами, та можуть обмежувально вплинути на міжнародну торгівлю"[16; Р. 7]. ГАТТ характеризує нетарифні обмеження як "будь-які дії, крім тарифів, що перешкоджають вільному обігу (потоку) міжнародної торгівлі" [17].

В останнє десятиліття нетарифні обмеження особливо активно використовуються багатьма країнами, в тому числі різними за рівнем свого економічного розвитку. На початок 80-х років ХХ ст. у базі даних ЮНКТАД було зареєстровано понад 21000 випадків (див. Додаток В) застосування нетарифних обмежень як країнами, що розвиваються, так і розвиненими країнами [18; Р. 7]. За даними ГАТТ, у другій половині 80-х років ХХ ст. нетарифні обмеження охоплювали близько 18% світової торгівлі. А за даним Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), ця частка сягала 27% у даний період, а розвинені країни використовували нетарифні обмеження до 17% імпорту. В тому числі частка імпорту сільськогосподарських товарів, що підпадала під вплив нетарифних обмежень, становила 44%, чорних металів - 50%, текстильних виробів - 25%, засобів транспортування - 30%. Країни, що розвиваються, більш інтенсивно застосовували нетарифні обмеження, які охопили понад 40% усього їх імпорту, в тому числі більше 50% імпорту продовольчих товарів, близько 37% імпорту готових промислових товарів [19; С. 106] (див. Додатки Д, Е, Ж, З).

Такий обсяг використання в міжнародній торговельній практиці нетарифних обмежень зумовив необхідність створення відповідних баз даних, що сприяли б вирішенню завдань систематизації та класифікації нетарифних обмежень. Така робота проводилася на офіційному рівні міжнародними економічними організаціями (ГАТТ, МБРР, ЮНКТАД, Міжнародною торговою палатою). В результаті цього було узагальнено міжнародний досвід застосування нетарифних обмежень, визначено основні тенденції та перспективі використання цих заходів, значно збагачено наукові знання.

Проблема полягає, по-перше, у тому, що в національних арсеналах заходів державного регулювання економіки нетарифні обмеження займають дуже важливе місце та виконують значні господарські, соціальні й навіть політичні функції, щоб від них можна було відмовитися в короткі терміни, а по-друге, значна їх частина - так звані добровільні експортні обмеження - застосовуються поза рамками СОТ - або в односторонньому порядку, або на основі двосторонніх домовленостей. До слова, саме в цій останній формі обмежено експорт деяких українських товарів, передусім до країн ЄС, певних видів металопродукції та текстильних виробів. В результаті Уругвайського раунду торговельних переговорів прийнято рішення поставити під контроль ГАТТ/СОТ і цю категорію обмежень, але поки це ще тільки наміри.

Крім того, деякі нетарифні обмеження так добре "законспіровані" й важкодоступні, що боротися з ними дуже складно. Наприклад, можуть вводитися правила внутрішньої торгівлі, що дискримінують окремі іноземні товари та висувають підвищені вимоги до технічних та супроводжувальних документів, що призводить до збільшення витрат на їх імпорт (як це робиться в Японії та країнах ЄС). Аналізуючи системи зовнішньоторговельного регулювання різних країн, можна знайти велику кількість прикладів застосування методів торговельної політики, які або прямо суперечать міжнародним нормам, що самі по собі значно розмиті, або досить сумнівні, з точки зору цих норм. Але в деяких випадках, наприклад у сфері ліцензування, митної оцінки, боротьби з демпінгом та прямим субсидуванням експорту, учасникам міжнародного обміну все ж таки вдалося домовитися про досить дієві дисциплінуючі заходи та правила [20; С. 16-19].

Визначити основний напрям усіх цих різноспрямованих процесів непросто, але багато іноземних дослідників наполягають на тому, що послаблення торговельних обмежень загалом не відбувається, змінюються лише їх форми [21; Р. 1]. Наприклад, так званими "hard-core non-tariff barriers" - тобто квотами, антидемпінговими та компенсаційними митами, узгодженими обмеженнями - на межі 90-х років ХХ ст. було покрито близько 20% імпорту промислово розвинених країн і близько 30% - країн, що розвиваються (див. Додаток К).

Оцінюючи еволюцію системи світової торгівлі, можна зробити висновок: вона стає дедалі більш регульованою на міждержавному та державному рівнях. Однак державне регулювання - не рівнозначне поняттю "протекціонізм", незважаючи на те, що є чимало методів регулювання зовнішньої торгівлі, які з позицій однієї країни вважаються протекціоністськими, а з позицій іншої - відповідають принципам вільної торгівлі.

Ухвалена та прийнята ЮНКТАД класифікація нетарифних обмежень за ознакою цільового навантаження [15; Р. 149-183] передбачає розподіл нетарифних заходів на три групи:

1. торговельно-політичні засоби, призначені для безпосереднього захисту вітчизняних виробників перед закордонною конкуренцією та для підтримки експортерів в експансії на зовнішні ринки;
2. засоби неторговельно-політичного характеру, що застосовуються в окремі періоди часу для регулювання зовнішньої торгівлі;
3. засоби, що не стосуються зовнішньої торгівлі, але застосування яких опосередковано впливає на неї.

Проте цей поділ нетарифних заходів за критерієм "мета застосування" є досить умовним, оскільки останнім часом нетарифні обмеження останньої групи нерідко набувають торговельно-політичного характеру і використовуються як інструменти, що регулюють зовнішню політику. Наприклад, стандарти та санітарно-гігієнічні норми до середини 80-х років ХХ ст. застосовувалися щодо 308 товарних груп у Японії, 242 - в Австралії, 94 - у Швеції, та 63 - у Франції. Значні відмінності в масштабах застосування цих норм очевидно передбачають, що в країнах з аналогічним рівнем життя та порівнюваними санітарними умовами й умовами у сфері охорони здоров'я аналогічні заходи застосовуються з іншою метою, ніж просто захист інтересів споживача [18; Р. 5].

За характером дії нетарифні обмеження можна поділити на прямі та приховані. Перші зазвичай регулюються торговими договорами та міжнародними угодами. Вони регламентовані нормами національних законодавств, що розроблені у відповідності до міжнародних правил, мають загальнодоступний характер (бо публікуються в офіційних виданнях), мають відповідний механізм застосування і тому характеризуються "прозорістю" (transparency) [18; Р. 12]. Під цю категорію підпадають такі заходи, як ембарго, квотування та контингентування, прикордонні збори, митні формальності та інші обмеження.

До другої групи належать заходи, зазвичай формально спрямовані не на обмеження торгівлі, а на досягнення певних економічних та соціальних завдань. Проте ці заходи опосередковано можуть впливати на доступ іноземних товарів на національний ринок або споживання цих товарів у країні. Це - внутрішні економічні заходи, вплив на ціни товарів: податки, акцизні збори, процентні ставки кредитів, субсидії національним виробникам тощо, а також заходи адміністративного характеру: технічні стандарти та норми, вимоги до упакування, маркування, інформації про продукт та його походження та ін.

Різні міжнародні організації, а також національні установи вкладають неоднаковий зміст у сукупне поняття нетарифного регулювання. Класифікація, розроблена в рамках ГАТТ/СОТ, - найбільш детальна, вона дає змогу оптимально розподілити всі наявні інструменти (див. Додаток Л).

Класифікаційна схема, розроблена Секретаріатом ГАТТ на початку 70-х років ХХ ст. під час підготовки до переговорів Токійського раунду, нині налічує понад 600 конкретних видів нетарифних заходів та поділяє усі нетарифні обмеження на п'ять основних категорій [22]:

1. обмеження, пов'язані з участю держав у зовнішньоторговельних операціях: субсидії та дотації експортерам або імпортозаміщуючим галузям, система переваг щодо розміщення державних замовлень, використання місцевих напівфабрикатів та вузлів за певних умов; заходи, що дискримінують перевезення іноземних товарів та іноземних перевізників та ін.;
2. митні та інші адміністративні імпортні й експортні формальності: ускладнення процедур митного оформлення, методи оцінки митної вартості та країни походження товару; завищення вимог до необхідної для оформлення документації та ін.;
3. технічні бар'єри в торгівлі: стандарти та вимоги, пов'язані з екологічними, санітарними, ветеринарними нормами, упакуванням та маркуванням, правила і порядок сертифікації продукції;
4. кількісні та подібні до них адміністративні заходи: імпортні квоти, експортні обмеження, ліцензування, добровільні обмеження експорту, заборони, валютні обмеження;
5. обмеження, засновані на принципах забезпечення платежів: податки, збори, імпортні депозити, "ковзаючи" податки, антидемпінгові та компенсаційні мита, прикордонне оподаткування.

Ця класифікація нетарифних обмежень та складений на її основі каталог отримали широке застосування під час міжнародних торговельних переговорів, а також стали теоретичною та інформаційною базою для формування класифікаційних схем нетарифних обмежень іншими міжнародними організаціями. Крім того, на нашу думку, цю класифікацію слід доповнити значною групою нетарифних інструментів - заходами валютно-фінансової політики.

Водночас Секретаріат ЮНКТАД розробив свою систему класифікації, що передбачає поділ усіх нетарифних обмежень на три групи за їх цільовою спрямованістю.