Міжнародні торговельні відносини існували в усі часи, ще до появи комплексу правових норм, що їх узагальнюють та регулюють. Наприклад, ще наприкінці ХІХ ст., не торкаючись питання про роль держави, Пійє висловив таке твердження: "Міжнародна торгівля - це очевидний факт, і до того ж факт, що породив усе міжнародне право"[1; Р. 72].

Розвиток правового режиму міжнародної торгівлі завжди коливався між лібералізацією та протекціонізмом, залежно від домінуючих доктрин та державних концепцій щодо ролі держави у цій сфері. В ХІХ ст., наприклад, превалювали ліберальні погляди Адама Сміта, Девіда Рикардо, Джона Стюарта-Мілля та Жана-Батиста Сея, які з успіхом виступали адвокатами міжнародної торгівлі. На їхню думку, держави повинні були обмежитися встановленням контролю за міжнародними економічними відносинами та відмовитися від власної участі в них. За висловом В. Ропке, це був період "справжньої деполітизації економіки"[2; Р. 204]. Між тим, навіть у такий "золотий період" ліберальної економіки продовжували застосовуватися протекціоністські заходи, зокрема США, Німеччина та Франція ніколи не цілком від них не відмовлялися. Події, викликані двома світовими війнами, радикально змінили межі міжнародних економічних відносин. Держава, озброєна доктриною Дж. Кейнса, повернулася до економіки - як національної, так і міжнародної. У наші дні тенденція змінилася в бік економічної лібералізації, але підкріпленої відчутним державним регулюванням.

Сучасне міжнародне економічне право перебуває під впливом двох протилежних сил - лібералізації та протекціонізму. Водночас, починаючи з середини 90-х років ХХ ст., зростаюча глобалізація перехилила терези у бік лібералізації. Поряд з тенденціями до лібералізації торгового життя, сучасну зовнішньоторговельну політику більшості країн світу можна охарактеризувати як помірно протекціоністську [3; С. 20-26], незважаючи на те, що в останні десятиліття тривав повільний процес перенесення центру ваги на використання ринкових (вартісних) методів. Разом з тим, держави сьогодні продовжують широко застосовувати практику адміністративно-правових інструментів регулювання експортно-імпортних операцій, які використовуються у тих випадках, коли "вартісні" методи стають неефективними, не можуть виконувати певні функцій та при загостренні умов конкуренції.

Роль держави у регулюванні зовнішньоекономічної (у тому числі зовнішньоторговельної) діяльності втілюється здебільшого у зовнішньоекономічній політиці, що є цілеспрямованою дією держави та її органів щодо визначення режиму регулювання зовнішньоекономічних зв'язків та оптимізації участі країни у міжнародному поділі праці. Зовнішньоекономічна політика країни - це одна зі складових міжнародної торгівлі, вона залишається однією з істотних та необхідних функцій сучасної держави. Реалізується зовнішньоекономічна політика через торговельний режим, тобто вплив на зовнішньоторговельний обіг, через створення відповідної правової бази, механізмів її реалізації. На думку автора, основними складовими зовнішньоекономічної політики є: зовнішньоторговельна політика (що складається з експортної та імпортної політики), політика у сфері залучення іноземних інвестицій та регулювання національних капіталовкладень за кордоном, валютна політика, крім того, географічна збалансованість зовнішньоекономічних операцій з окремими країнами та регіонами, що пов'язано з економічною безпекою країни.

Зовнішньоекономічна політика регулює діяльність, особливою рисою якої є міжнародна купівля-продаж товарів та послуг, а також міжнародне переміщення матеріальних, грошових, трудових та інтелектуальних ресурсів.

Торговельна (зовнішньоторговельна) політика - один з найчастіше використовуваних термінів, водночас він традиційно підміняється описом інструментів торговельної політики. У вітчизняній літературі, присвяченій питанням міжнародних економічних відносин та регулюванню зовнішньої торгівлі, загальне поняття торговельної політики зазвичай спеціально не розглядається (це стосується і перекладеної літератури), у деяких випадках широко використовується сам термін "торговельна політика" та розглядаються засоби торговельної політики, але не розглядаються категорії та принципи здійснення власне торговельної політики. У деяких випадках торговельна політика ототожнюється з державним регулюванням експорту та імпорту, іноді підкреслюється фактор взаємовідносин з іноземними державами та міжнародними організаціями у сфері міжнародної торгівлі.

У зв'язку з цим вважаємо за доцільне зупинитися на питанні про зміст та особливості сучасної торговельної політики (див. Додаток А).

Основні елементи формування та реалізації торговельної політики.

1. Правова основа торговельної політики (міжнародно-правові норми, національне законодавство, принципи та механізми взаємодії міжнародно-правових та національних норм законодавства).
2. Інституційна основа торговельної політики (міжнародні організації, національні державні органи).
3. Інструменти торговельної політики (тарифні та нетарифні).
4. Реалізація торговельної політики - торговельний режим.

Таким чином, торговельна політика - це політика урядів, що визначає умови доступу товарів та послуг, які обертаються у міжнародній торгівлі та їх постачальників на національні ринки окремих країн.

Хоча сфера застосування торговельно-політичних заходів і визначена досить чітко, межі цієї сфери розмиті. Практично неможливо точно визначити межі застосування торговельно-політичних заходів у відповідності з рамками окремих елементів міжнародних економічних відносин, оскільки різні форми міжнародних економічних відносин можуть бути тісно взаємопов'язані, навіть в одній угоді. Водночас на практиці сформувалася певна система та класифікація напрямів політики держави у сфері регулювання та розвитку взаємовідносин у міжнародній економіці. Найбільше значення тут має Марракеська угода про заснування Світової організації торгівлі [4; С. 25-34], в рамках якої дістав міжнародно-правове визнання підхід до виділення основних сфер і напрямів розвитку та застосування торговельної політики.

Особливість правової системи, що регламентує торговельну політику держави, і, відповідно, особливість її джерел, визначаються особливостями об'єкта регулювання - доступу товарів і послуг на внутрішній ринок країни та їхнє положення на даному ринку. Особливість полягає в "прикордонності" цього об'єкта, поєднанні, з одного боку, комплексу суспільних відносин, що належать до сфери регулювання міжнародного права (відносини між державами), та комплексу відносин, урегульованих нормами національного права (взаємовідносини фізичних, юридичних осіб та держави), з другого боку.

Традиційно велика роль у правовому забезпечені торгівлі товарами належить національному праву, що пояснюється історично сформованою практикою, економічними причинами (зовнішньоторговельна сфера багато в чому визначає внутрішній економічний стан країни), а також широтою та різноманіттям об'єктів регулювання. Мають значення і деякі інші фактори, у тому числі специфічність відносин, що мають бути врегульовані, - оподаткування, питання стандартизації та сертифікації, правила реалізації, зберігання та використання товарів, інші відносини, які традиційно регулюються національним правом.

Міжнародне право практично до недавнього часу закріплювало особливості регулювання торгівлі між країнами, визначало специфіку регулювання торгівлі певними товарами, закріплювало основні механізми організації торговельно-економічних відносин (наприклад, принципи формування митного союзу, зони вільної торгівлі, прикордонної співпраці). Докорінні зміни у справі формування міжнародного торговельно-економічного порядку відбулися після закінчення другої світової війни. Статут ООН (ст. 1) однією з цілей організації визначив вирішення міжнародних проблем економічного характеру [5]. З'явилися тенденції до глобалізації механізму регулювання зовнішньої торгівлі, які ми зараз і спостерігаємо. Визначити основний напрям усіх цих різноспрямованих процесів непросто, але багато іноземних дослідників наполягають на тому, що послаблення торговельних обмежень у цілому не відбувається, змінюються лише їх форми.

Будь-яка діяльність у зовнішньому середовищі передусім передбачає чітке уявлення про правові межі та механізми, в яких вона здійснюється, осмислення того, що практично єдиним інструментом регулювання взаємовідносин між учасниками зовнішньоекономічних угод є правова система, до того ж побудована як на національних, так і на міжнародних джерелах.

Торговельні відносини є важливою сферою економічної співпраці держав, відповідно основним джерелом міжнародного торговельного права є торгові договори, що визначають міжнародно-правові принципи та умови торгівлі між країнами. Вони встановлюють правовий режим, наданий сторонами одна одній. Договори містять також положення про заохочення торгівлі між країнами, порядок взаємних розрахунків, пріоритетні напрями співпраці, відкриття представництв, умови введення певних обмежень у торгівлі та ін. Торгові договори належать до категорії рамкових угод, відповідно до яких укладаються угоди про товарообіг (контингентні угоди).

Не можна не зважати на ту обставину, що міжнародне економічне право, складовою якого є міжнародне торговельне право, має складнішу та різноманітнішу систему джерел міжнародного економічного права, ніж міжнародне право. Залежно від правопорядку, джерела міжнародного економічного права належать або до джерел:

• національного правопорядку,
• міжнародного правопорядку,
• правопорядку, існування якого піддається сумніву.

До джерел міжнародного економічного права, що витікають з національних правопорядків, однозначно належать односторонні акти держав (акти законодавчої або виконавчої влади, а також рішення судової влади, тією мірою, якою вони стосуються макроекономічних відносин держав). Власне міжнародні джерела складають основу міжнародного економічного права, до яких належать і договірні, і недоговірні джерела. Незалежно від національних і міжнародних існують джерела, що не належать ні до внутрішнього правопорядку, ні до міжнародного (міждержавного), тому вони дістали назву "джерела третього правопорядку" [6; С. 8-9]. Останні виникли у результаті об'єднаних зусиль "економічних операторів" - транснаціональних корпорацій.

Особливістю міжнародних джерел міжнародного економічного права є те, що міжнародне економічне право базується на сукупності джерел внутрішньодержавного і міжнародного права та інших джерелах, що конкурують між собою щодо об'єкта регулювання. Отже, значення міжнародних джерел неоднакове для міжнародного права і міжнародного економічного права. У міжнародному праві головну роль продовжують відігравати міжнародні договори та міжнародні звичаї. У міжнародному економічному праві особливе місце займають основні принципи та односторонні акти держав і міжнародних організацій. Крім того, міжнародне економічне право офіційно визнає привілейовану роль передових держав, що мають владу і діють як справжні "міжнародні економічні законодавці" через міжнародні організації, що перебувають під їхнім контролем (наприклад, МВФ), або просто використовують свою економічну міць ("Група семи" (G-7) та "група восьми" (G-8)).

Що стосується конвенційних джерел, то тут двосторонній підхід конкурує з багатостороннім. Поширюється практика міжвідомчих угод, що регулюють проблеми політичного або технічного характеру (наприклад, угоди між податковими службами), а також неформальних домовленостей, які мають відповідати потрійному імперативу: ефективність, швидкість та технічна грамотність (іноді держави змушені застосовувати спільні акти, що, з матеріальної точки зору, відображають спільну волю, але, з формальної точки зору, не є договорами - наприклад, комюніке).