Нетарифні інструменти - це комплекс обмежувально-заборонних заходів, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок.

Мета даних заходів полягає не тільки в ускладненні умов конкуренції в країні імпорту, а й у реалізації національної макроекономічної політики, захисті національної промисловості, охороні життя та здоров'я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії та національної безпеки.

Основними нетарифними засобами вважаються ембарго, кількісні обмеження, ліцензування, обов'язкові стандарти, технічні та інші вимоги до товарів, пакування та маркування, пріоритет місцевої продукції при державних закупках, самообмеження експорту тощо.

Характеристикою цих інструментів є те, що вони позбавляють покупців свободи вибору товарів. Через більшість нетарифних бар'єрів певним чином обмежується, ускладнюється або затримується доступ іноземних товарів у країну, в результаті чого зменшується їх вибір, порушується ринковий механізм, знижується роль споживача у його функціонуванні. Разом з тим, при використанні нетарифних бар'єрів зростає можливість впливу на внутрішній ринок вузьких груп підприємців, передусім - монополій, під тиском яких уряди встановлюють ті чи інші обмеження та фактично нав'язують споживачу товарну структуру ринку, насильницьким шляхом визначають його вибір на користь національної продукції. Зрештою, адміністративно-правові інструменти є ефективним засобом торгової дипломатії, вони дають можливість отримати поступки у тому, що стосується торговельних обмежень, на умовах взаємності або відміни дискримінаційних заходів у країнах - торговельних партнерах.

Процедура застосування цих методів значно простіша, ніж процедура застосування економічних інструментів. таке регулювання імпорту належить до компетенції виконавчої влади, оформлюється підзаконними нормативно-правовими актами і, як правило, не потребує попередньої домовленості з іншими країнами. Для переважної більшості адміністративно-правових інструментів не потрібно також перегляду раніше укладених торгових угод та взятих на себе державою міжнародних зобов'язань. це також важливо, бо в конкурентній боротьбі дедалі більшого значення набуває фактор часу. Зазначеними засобами легко маневрувати щодо окремих суб'єктів зовнішньоторговельного обігу, доступ продукції яких на внутрішній ринок з економічних або політичних причин є небажаним. Таким чином, використання нетарифних заходів дає можливість діяти оперативніше та цілеспрямованіше.

Те, що адміністративно-правові інструменти діють поза ринковими механізмами, є основним мотивом негативного ставлення до них прибічників вільної торгівлі. Але ж на практиці усе залежить від масштабу, мети та часу застосування. Вони істотно не порушують механізму ринку, а навіть навпаки, можуть сприяти найшвидшій нормалізації його функціонування, якщо використовуються щодо торгівлі невеликою групою товарів та діють протягом обмеженого терміну, а також призначені для вирішення певних економічних та соціальних проблем, що потребують оперативного втручання уряду. Характерно, що СОТ, віддаючи перевагу економічним інструментам регулювання товарообігу, допускає в окремих випадках застосування адміністративно-правових інструментів, що на практиці використовуються у значно більших масштабах, ніж дозволено, причому нерідко навіть в обхід цих правил. Однак, як свідчить досвід останніх десятиліть, існує стабільна тенденція до того, що в рамках міжнародно-правової системи торгівлі товарами держави мають дедалі менше можливостей здійснювати регулювання в обхід її норм. Прикладом цього є прийняте в рамках ГАТТ рішення про заборону використання захисних заходів так званої "сірої зони" - угод про добровільне самообмеження експорту [12].

Нетарифні інструменти регулювання зовнішньої торгівлі відіграють важливу роль у сучасному торговельно-політичному механізмі, сфера їх застосування поширюється, а кількість збільшується. Міра впливу нетарифних інструментів на хід міжнародної торгівлі майже не піддається кількісній оцінці, оскільки їх вплив не має очевидного характеру. На відміну від тарифного регулювання, що встановлюється у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть вводитися за рішенням органів виконавчої та місцевої влади.

Сьогодні міжнародна практика йде шляхом скасування інструментів нетарифного регулювання. Вони мають застосовуватися лише в окремих випадках, як правило, з метою захисту національної економіки, дотримання міжнародної безпеки, охорони життя та здоров'я людей, виконання міжнародних зобов'язань, підтримки стабільності міжнародної торговельної системи. Основним механізмом скорочення використання нетарифних інструментів та жорсткої регламентації правил і процедур їх використання в інтересах розвитку міжнародної торгівлі є багатосторонні міжнародні форуми та організації.

Існування великого арсеналу інструментів регулювання зовнішньоторгового обігу, обумовлено значною кількістю об'єктивних та суб'єктивних факторів. До об'єктивних факторів можна віднести склад основних суб'єктів та товарну структуру міжнародного товарного обміну, форму зовнішньоекономічних зв'язків та особливості поділу праці, рівень розвитку науки та технологій. Суб'єктивний фактор складається з різнобарв'я та відмінностей у цілях, які ставлять держави при введенні режимів регулювання зовнішньої торгівлі: протекціоністські, політичні, фіскальні, соціальні, моральні та ін. Саме цілі визначають пріоритетність використання тих чи інших інструментів та їх комбінацій.

Вважається, що у середині 90-х років ХХ ст. остаточно був закріплений універсальний механізм торговельно-політичного регулювання міжнародної торгівлі.

З кінця 40-х років ХХ ст. найбільш стійкою тенденцією у міжнародній торгівлі є зусилля міжнародної спільноти щодо скасування торгових бар'єрів, які у більшості випадків можна вважати вдалими. Правовою та організаційною основою процесу лібералізації міжнародної торгівлі у цей період є ГАТТ. Найзначнішим досягненням було скорочення тарифних бар'єрів. Так, середній рівень ставок режиму найбільшого сприяння в імпортних тарифах промислово розвинених країн знизився з рівня приблизно 40% у другій половині 40-х років до приблизно 5% до кінця 80-х років ХХ ст. [13; Р. 12]. До початку переговорів Уругвайського раунду в 1986 р. вдалося значно скоротити застосування кількісних обмежень у торгівлі промисловими товарами.

Водночас, у міжнародній торгівлі постійно відбувається модифікація форм та методів протекціонізму. З поширенням та збагаченням міжнародних економічних відносин з'являються нові сфери та можливості для проведення протекціоністської політики. Ускладнення операцій міжнародного обміну товарами та розвиток міжнародної торгівлі послугами, швидке зростання ролі міжнародного руху капіталів та посилення взаємозв'язків між цими сферами міжнародних економічних відносин також створюють різноманітні можливості для виникнення нових форм та способів обмеження доступу на ринок.

Іншим важливим параметром, що визначає рівень протекціонізму в міжнародній торгівлі, є інституційні та правові особливості функціонування міжнародної торгової системи - наприклад, система вирішення торгових суперечок, організація багатосторонніх переговорів та міжнародних форумів, присвячених обговоренню проблем міжнародної торгівлі, особливості регіональної співпраці тощо. Практичне значення таких питань стає особливо очевидним при розв'язанні торгових конфліктів та інших кризових ситуацій, розвитку відносин у сфері окремих проблемних секторів, що особливо "привабливі" для торговельних обмежень (наприклад, торгівля сільськогосподарськими та текстильними товарами).

Важливе значення має ступінь сумісності та уніфікації національних систем регулювання торгівлі та господарської діяльності в цілому. Навіть у разі відсутності формальних жорстких обмежень реальний доступ на ринок може бути істотно обмежений внаслідок поганої узгоджуваності законодавства, практики регулювання або інших правил. Іншим аспектом цієї проблеми є виникнення бар'єрів для доступу на ринок, що пов'язані з діяльністю приватних підприємств. Передусім йдеться про обмежувальну ділову практику та монополізацію внутрішнього ринку. Роль державного регулювання в такому випадку проявляється у застосуванні відповідного законодавства щодо захисту конкуренції (у тому числі антимонопольного).

Отже, засоби регулювання міжнародної торгівлі поділяються на дві групи: засоби обмеження імпорту та засоби стимулювання експорту; тарифні та нетарифні бар'єри; ціновий та неціновий захист; прямий чи прихований протекціонізм.

Заходи прямого регулювання встановлюються рішеннями держаної влади на основі прийняття законодавчих норм та правил. Вони безпосередньо обмежують товаропотоки і їх застосування має більш очевидний характер, до них належать мита та митні збори, кількісні обмеження, умови проведення платежів та ін. Приховані заходи регулювання мають завуальований характер, визначаються на різних рівнях виконавчої влади і, як правило, не включаються до взаємних обов'язків країн, до них належать, наприклад, технічні бар'єри.

Право не лише відіграє значну роль у сфері міжнародних економічних відносин, його застосування відзначається також більшою складністю через об'єктивні причини. Це передусім невизначеність, як результат можливості регулювання зовнішньоекономічних операцій нормами права різних країн, а також неадекватність змісту цих норм, більшість з яких покликані регламентувати внутрішні угоди щодо міжнародних операцій. Слід зазначити, що робота, яка нині проводиться з уніфікації права міжнародної торгівлі, сприяє подоланню цих перешкод. У зв'язку з цим у сучасному світі існує дві тенденції:

• швидко розвивається уніфікація права міжнародної торгівлі, що має значні практичні переваги для міжнародного ділового спілкування та співпраці;
• на регіональному рівні створюються певні міждержавні ринки, наприклад Єдиний ринок Європейського Союзу.

Також можна виокремити такі рівні регулювання зовнішньоекономічної діяльності: міжнародний (всесвітній, регіональний, галузевий) та національний.

За формою регулювання зовнішньоекономічної діяльності можна виділити:

• органи та організації, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність;
• джерела, що регламентують зовнішньоекономічну діяльність.

За способом регулювання зовнішньоекономічної діяльності може бути: ринковим, державним, самоврядуванням суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або недержавних органів.

Вивчення міжнародного торговельного права відкриває, з точки зору Шміттгоффа К. [14; С. 9-10], певний підхід до сучасного комерційного права. Пояснюється це тим, що право міжнародної торгівлі має справу з реаліями ділового життя. Уточненість та нюансування - це основні риси сучасного права міжнародної торгівлі, й, ігноруючи їх, не можна зрозуміти природу міжнародної торгівлі, цю особливість повинні враховувати як юристи, так і бізнесмени. Особливо слід розуміти, що будь-яка, найнезначніша зміна фактичних обставин може призвести до відхилення від прецеденту; а бізнесмену потрібно знати увесь спектр численних можливостей, які надані у його розпорядження правом, що є також інструментом торгівлі. Право експортної торгівлі - найбільш динамічна галузь торговельного права, яка невпинно розвивається та змінюється, тому треба постійно слідкувати за новою інформацією.