В умовах реформування діючого законодавства про працю та переосмислення загальнотеоретичних категорій в науці трудового права проблема визначення правового статусу роботодавця набуває особливої актуальності. Різноманіття та специфіка правових відносин, що виникають при реалізації прав даних осіб чи при виконанні їх юридичних обов'язків, встановлених нормами трудового законодавства, вказують на велике значення їх діяльності для розвитку різних галузей економіки та суспільства взагалі.

Завдяки обов'язковій дії нормативних актів право начебто зовні втручається в життя людини. Тому невідповідність норм права, встановлення яких передбачає побудову відповідного порядку, життєвим реаліям обумовлено самою природою суспільних відносин. У трудових відносинах із урахуванням спільності та різниці інтересів роботодавця, працівника та держави створюються умови для їх співіснування. Беручи до уваги, що інтереси роботодавця, держави можуть суперечити  індивідуальним інтересам працівника, завдання  законодавства про працю знаходить свій вираз у підтримці рівноваги між приватними та колективними інтересами .

Для повноти аналізу правового статусу роботодавця  велике значення має історичний погляд на проблему.

На сьогодні серед вчених немає єдиної думки з цього приводу. Одні вважають, що трудове право як галузь зароджується з часу прийняття Декрету 1917 року "Про восьмигодинний робочий день" та першого КЗпП 1918 року, інші пов'язують формування галузі з прийняттям КЗпП 1922 року. Обмеження історичних рамок трудового права радянським етапом розвитку суспільства є не тільки невиправданим, а й помилковим. Тому доцільним вважаємо навести аргумент С.А. Соболєва: "Якщо за основу появи галузі брати нормативний акт, то таким слід назвати "Статут про Промисловість Фабричну та Заводську"[3]. Необхідно зазначити, що окремі положення Статуту не тільки були признані діючими в Декреті 1917 р. "Про восьмигодинний робочий день", а й у наступному майже дослівно були відтворені в КЗпП 1918, 1922, 1971 рр.

         Прототипом трудового права слід вважати промислове право як сукупність спеціальних норм, що визначали внутрішній устрій промислового підприємства та взаємовідносини між роботодавцем та працівниками. Промислове право складало нерозривний зв'язок норм публічного та приватного права - норм , які регулюють відносини роботодавця та працівника (приватні) та норм, що стосуються умов праці, гарантій працівникам з боку держави (публічно-правові).

         Історія становлення промислового права починається з розвитком мануфактур та, пізніше, фабричної промисловості. В той час на підприємствах концентрувалась велика кількість працівників та був відсутній особистий зв'язок між ними та господарем, що ставило перед державою задачу замінити втрачений сімейний авторитет господаря та встановити порядок на підприємстві. Державна влада користувалася в більшій мірі поліцейськими та фінансовими мотивами, ніж соціальними. Треба було забезпечувати виробництво достатньою кількістю робочих рук, шляхом ускладнення звільнення працівника та підтриманням на підприємствах жорсткої дисципліни.

         В специфічних умовах російської економіки примусова праця застосовувалась на двох типах промислових підприємств - вотчинних та посесійних фабриках. Власниками вотчинних фабрик могли бути лише дворяни, а працювали на них  кріпосні. Відповідно організація праці та її оплата здійснювалась виключно поміщиком. Уряд уникав втручання у взаємовідносини роботодавця та працівника, але не заради забезпечення свободи трудового договору, а для того, щоб не обмежувати таким втручанням права володіння, використання та розпорядження  поміщиків відносно їх "білих рабів"[4] .

Посесійна фабрика отримувала від уряду допомогу землею, будовами, фабричними людьми чи могла створюватися за рахунок грошей, виданих казною в якості безповоротної допомоги. Всі акти майнового характеру відносно таких фабрик могли здійснюватися тільки після затвердження відповідної урядової установи. Посесіонний працівник був "кріпок фабрики", а не конкретної особи. Тому власник не мав права переводити цього працівника на роботу поза фабрикою, він був зобов'язаний використовувати працю останнього тільки на фабричних роботах.

         Можна визначити низку умов невдоволення посесійних фабрикантів того часу: обов'язок забезпечення постійних обсягів виробництва та номенклатури продукції не давав можливостей для підвищення прибутку, заборона на звільнення працівників та перепрофілювання виробництва виключала можливість застосування машин. Це вело до численних звернень роботодавців до Уряду та хвилювань фабрикантів, що пояснювалося низьким рівнем прибутку. Тому на початку ХІХ століття приймається низка прогресивних нормативних актів, які покращують становище роботодавців. Так, наприклад, у 1835 р. роботодавці отримали право відпускати своїх працівників з видачею їм паспорта при умові, що звільнення не тягне за собою скорочення виробництва[5] .

         Ідейні та політичні течії ХІХ ст. докорінно змінили господарську політику держави. Вони призвели до скасування цехового устрою та відкрили широкі можливості для власної ініціативи в господарчій діяльності. Втручання держави в приватноправові відносини між роботодавцем та працівником теоретично відкидалося як недопустиме обмеження свободи господарчої діяльності, але фактично продовжувало широко застосовуватися. Внутрішній порядок підприємства  представляв повне підкорення осіб, зайнятих на підприємстві, владі господаря. Першим кроком у регулюванні становища вільнонайманих працівників стало Положення 1835 р. "Про відносини між власниками фабричних установ та робочими людьми, що вступають в оні за наймом"[6]. Воно складалося всього з десяти статей  і майже не змінювало існуючий стан речей. До більш активної нормотворчості державу спонукали масові виступи працівників, перші з яких відбулися в 1878-1879 рр. і призвели до створення фабричної інспекції для нагляду за дотриманням законів у сфері праці. Прийнятий  3 червня 1886 року Закон, що відомий завдяки працям В.І.Леніна як "Закон про штрафи", торкався низки питань взаємовідносин між господарями фабрик і заводів та працівниками і задовольняв практично всі вимоги страйкуючих працівників.

На початку ХІХ ст. намітився перелом у відносинах держави, суспільства та створюваних працівниками професійних організацій. Визнання існування професійних спілок як у працівників, так і у роботодавців знаменувало собою нові форми узгодження інтересів (тарифні та колективні угоди, підкорення рішенням примирювальних камер). Необмежена влада роботодавця під впливом держави та профспілок змінювала свій характер. Як зазначав Л.С.Таль, господарська влада голови "закладу" ставала елементом правової організації промислового підприємства, що має свій особливий внутрішній порядок, у створені якого, окрім держави, брали діяльну участь зацікавлені суспільні групи, та, у відведених ним межах, господар і працівники підприємства[7]. Боротьба на захист тих чи інших інтересів, хоча і супроводжувалася потрясіннями в економіці, виступала  регулятором спірних питань та поступово приводила до законодавчого обмеження влади не тільки роботодавця, а і держави.

         Одним із основних суб'єктів трудового (промислового) права того часу були підприємства, під якими розуміли "не окрему господарську операцію чи послугу..., а організовану господарську одиницю, яка розрахована на постійне та планомірне обслуговування обороту шляхом видобутку,  виробництва чи збуту певних предметів чи здійснення визначеної діяльності у вигляді самостійного промислу"[8].  Вже тоді Л.С. Таль застосовував у своїх працях, поряд з іншими, термін "роботодавець"[9].

Сторонами трудового договору за законодавством Російської Імперії визначалися працівник (в тому числі неповнолітні та жінки, що володіють спеціальною правосуб'єктністю) та роботодавець. На відміну від найманого працівника фігура роботодавця за законодавством того часу майже не визначена. Так, Статут про фабричну працю 1913 р. не розрізняв поняття "заклад", "власник закладу" та "завідуючий"[10]. Аналіз діючих на той час норм, які визначали особу роботодавця, дозволяє дійти висновку, що фабричне (промислове) законодавство визнавало таким лише фізичну особу. "Заклад" (навіть товариство чи акціонерна компанія) з юридичної точки зору того часу не існує  як суб'єкт  трудового права, на відміну від права цивільного, де він (заклад) існує як суб'єкт права - юридична особа. Заклад в галузі трудових відносин - це те, що було визначене Л.С.Талем як "господарська зона"[11]. Таким чином, в якості роботодавця (наймача) у трудових відносинах дореволюційної Росії виступає фізична особа - чи власник закладу, чи завідувач, чи управляючий.

Прийняття КЗпП 1918 року закріпило домінуючу роль держави в регулюванні відносин праці. Кодекс не давав чіткого визначення сторін трудових правовідносин. Але, виходячи з п. ІІ Введення, сторонами можна визнати, з одного боку, працівників (усі особи, що працюють за винагороду), а з іншого - підприємства, установи та господарства (Радянські, суспільні, приватні та домашні) та всі приватні особи, що застосовують чужу працю за винагороду (роботодавці). Умови праці на всіх підприємствах та у господарствах Радянських, націоналізованих, суспільних та приватних регламентувалися тарифними положеннями, що видавалися профспілками за домовленістю з керівниками чи власниками підприємств та господарств та затверджувалися Народним Комісаром Праці (ст. 8 КЗпП 1918 р.)[12] .

КЗпП 1922 р. багато в чому дублював положення Кодексу 1918 р., але ним вперше на законодавчому рівні сторонами трудового договору визнавалися наймач та найнятий (ст. 27 КЗпП 1922р.). Згідно із ст. 1 КЗпП 1922 р., наймачами могло бути підприємства, установи та господарства (державні, не виключаючи військових, громадських і приватних, в тому числі й тих, що роздають роботу додому), а також всі особи, що застосовують найману працю за платню.

Радянська держава, що націоналізувала землю, промисловість, транспорт, стала головним в країні господарюючим суб'єктом. А економічна сторона діяльності СРСР виражалася в діяльності державних підприємств. Зважаючи на те, що термін "роботодавець" висміювався класиками соціалізму[13], для визначення сторін трудових відносин  в подальшому (КЗпП 1971 р.) застосовувалися поняття, з одного боку працівника, а з іншого - "підприємства, установи, організації". Вважалося, що, якщо під "роботою" розуміти здатність до праці чи продукти праці, то "роботодавцем" в дійсності  є не капіталіст, а, навпаки, працівник. "Насправді, - зазначав В.І. Ленін, - не поміщики та купці дають роботу працівникам, а працівники своєю працею утримують всіх"[14].