Зазначимо, що правосуб'єктність філії (представництва) сьогодні має похідний характер на відміну від праводієздатності самої організації, і якщо право прийому-звільнення працівників не було передане відокремленому підрозділу в визначеному порядку у відповідності з установчими документами, його правовідношення з працівниками будуть не власне трудовими, а організаційно-управлінськими.

         У чинному законодавсті міститься низка прикладів визнання відокремлених підрозділів юридичних осіб роботодавцями. Так, ч. 1 ст. 14 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, профспілок, політичних партій, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами прямо визнаються роботодавцями. Більш того, деякі законодавчі акти містять термін "інший відокремлений структурний підрозділ" (наприклад, ст.3 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"[49]) - не філія, не представництво, а "класичний" цех (відділення, факультет і т.п.), який виділяється із юридичної особи не майном, а лише територіально, хоча має власного керівника і колектив, тобто як певна організація.

         Необхідно зазначити, що сьогодні судова практика часто визнає відокремлені підрозділи самостійними суб'єктами трудового права.  Так, за позовом Г. до ВАТ "Полтавабуд"  було винесене рішення, за яким на користь позивача з філії "Енегростройсервіс" ВАТ "Полтавабуд" підлягала стягненню заборгованість по заробітній платі[50].

         Деякі автори визнають суб'єктами трудових правовідносин (роботодавцями) підприємства в складі об'єднань та асоціацій, шахти, рудники у складі трестів і комбінатів, фірмові підприємства у складі фірм, дочірні підприємства й організації, їх філії, а також представництва. Так, О.М. Ярошенко зазначає, що трудову правосуб'єктність можуть мати не тільки організації, визнані юридичними особами, але й ті, які такими не визнаються, але, будучи складовими частинами крупних організацій, вони переведені на внутрішній госпрозрахунок, наділені правом прийому і звільнення працівників і мають окремий фонд оплати праці[51].

          Ми підтримуємо думку, що в сучасній Україні, як і в часи СРСР, "можуть бути юридичні особи, які не є суб'єктами трудових правовідносин, ... можуть існувати і суб'єкти трудового права, що не являються юридичними особами"[52]. Теза В.М. Догадова середини минулого століття про те, що організація, яка не є юридичною особою, може мати трудову правосуб'єктність[53], відповідає загальній концепції законодавства і тому лише деталізується стосовно часу у працях, що торкаються цієї  проблеми[54]. Сьогодні  це положення є актуальним стосовно відокремлених структурних підрозділів підприємств, установ, організацій, які є роботодавцями (за умови найму працівників). Вважаємо, що у законодавстві повинна бути передбачена відповідна норма.

         Отже, роботодавець, зокрема філія чи представництво,  не завжди може бути юридичною особою. У науці трудового права відчувається вплив цивільно-правової конструкції юридичної особи. Однак, право надавати роботу громадянам мають відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами.  Цивільне право характеризує здатність не до надання роботи, прийому та звільнення працівників, набуття та  здійснення трудових прав, а до самостійної участі в економічному обігу, товарно-грошових відносинах, надбання і здійснення суб'єктивних майнових прав, а тому не логічно ставити в пряму залежність категорію трудового права (роботодавець)  від категорії права цивільного (юридична особа). Гадаємо, якщо у відповідності з положенням філія, представництво наділені правом прийому і звільнення працівників і реалізація цього права надана керівнику відповідного структурного підрозділу, то відокремлений підрозділ виступає як роботодавець у межах наданих їй юридичною особою повноважень.

З цього приводу заслуговує на увагу ст. 3  Кодексу Праці Республіки Польща, де під роботодавцем взагалі розуміється організаційна одиниця, в тому числі така, що не володіє правосуб'єктністю, а також фізична особа, якщо вони наймають на роботу працівників[55]. Визначена концепція є вдалою і може бути запропонована для рецепції у вітчизняне законодавство.

          Цікавим постає питання щодо визначення держави як роботодавця. Так, П.Пилипенко визначає три групи роботодавців: роботодавці - фізичні особи; роботодавці - юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці - державні органи[56]. Але в подальшому  автор зазначає, що державні службовці, судді, прокурорські працівники перебувають у трудових правовідносинах не з державними органами, а з юридичними особами, які стоять за цими органами. А Є.Б. Хохлов вказує, що оскільки завдяки праці державних службовців - агентів держави вона виконує свої функції, то як роботодавець у цій сфері держава діє не як приватна юридична особа,...а як організація публічної влади, що визначає умови використання праці у позадоговірному (за загальним правилом - нормативному) порядку[57].  Вважаємо, що новий Цивільний кодекс України поклав кінець щодо існуючих у науці розбіжностей. У ньому виділені окремим видом юридичні особи публічного права і передбачено, що в разі їх участі в цивільних правовідносинах вони повинні керуватися нормами цивільного права (приватного права).  

         Самостійну групу роботодавців становлять фізичні особи. КЗпП України після доповнень, внесених у відповідні статті Законом від 5 липня 1995 року, офіційно визнав за фізичними особами право найму на роботу[58].  Але практика залучення фізичними особами інших громадян для роботи в особистому домашньому господарстві для задоволення побутових потреб існувала і за радянських часів[59]. Гадаємо, що відсутність відповідного законодавчого регулювання вказаної сфери трудових відносин  пояснюється тим, що  хоча найманий характер праці і відповідний характер договору, який оформляє цю працю, неможливо було заперечувати, але офіційно було визнано і вважалось доведеним, що соціалізм і наймана праця несумісні.

Сьогодні можливість стати роботодавцем закріплена не тільки за організаціями (юридичними особами), а і за особами фізичними. Згідно ст. 51   Цивільного Кодексу України, до підприємницької діяльності громадян, що здійснюється без створення юридичної особи, застосовуються правила, які регулюють діяльність юридичних осіб, що є комерційними організаціями, якщо інше не визначено в законі. А "оскільки правовий статус юридичної особи, за визначенням, включає в себе  можливість застосування найманої праці, то вже з наведеного загального правила  випливає, що у сфері підприємництва передбачається  в якості роботодавця поряд з юридичною і фізична особа"[60] .

Всіх фізичних осіб роботодавців можна розділити на дві групи. Першу становлять ті фізичні особи, які можуть реалізувати своє право найму на роботу, однак, використовуючи працю інших осіб, вони не ставлять собі за мету одержання доходів; до другої групи належать фізичні особи-роботодавці, вид занять яких неможливий без використання найманої праці[61].

         Так, до першої групи входять роботодавці, що не займаються підприємницькою діяльністю. Це можливо, якщо при наймі працівника громадянин розраховує не на отримання прибутку через використання його праці, а приймає на роботу особу для обслуговування побутових потреб роботодавця та членів його родини. У цьому випадку укладається трудовий договір, у якому обидві сторони - фізичні особи. За таким договором можливо найняти домашню робітницю, особистого шофера, гувернантку.

Другу групу роботодавців - фізичних осіб становлять підприємці. Так, ч. 3 ст. 128 Господарського кодексу України[62]  зазначає, що громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, яке ним утворюється; із залученням чи без залучення найманої праці; самостійно чи спільно з іншими особами. А ч.3 ст. 44 ГК вказує, що підприємництво здійснюється на основі вільного найму підприємцем працівників.

 Роботодавцями можуть виступати різні суб'єкти права, але при цьому правове становище працівника незалежно від виду другої сторони трудового договору залишається незмінним.  Так, 14 квітня 2001 р. Жовтневим районним судом м. Харкова було розглянуто позовну заяву Ф. до виробничого кооперативу "Електро-Лен" про видачу трудової книжки. Суд встановив наступне: Ф. прийшов на роботу у ВК "Електро-Лен" 22 вересня 2000 року. Директор кооперативу Ш. ознайомив його з наказом про прийняття на роботу під підпис, видав аванс і направив у відрядження до м. Полтави. Повертаючись із відрядження, Ф. зазнав сильних побоїв і потрапив до лікарні на декілька місяців, а згодом дізнався, що звільнений. Директор видавати трудову книжку відмовився. У ході розгляду справи  було встановлено, що в податковій інспекції за Жовтневим районом  м. Харкова виробничий кооператив "Електро-Лен" не був зареєстрований. Але факт  укладення трудового договору відповідач не заперечував. Отож, трудові відносини виникли між фізичними особами. Ш. був визнаний судом роботодавцем. Сторони домовились про мирову угоду, суд затвердив її своєю ухвалою і припинив провадження по справі[63].

Підсумовуючи вищенаведене можемо зробити висновок, що термін "роботодавець" є одним з основних галузевих термінів, тому  закони і підзаконні акти інших галузей, дотримуючись принципу системності права, повинні використовувати вказане поняття саме в тому значенні, яке надається йому трудовим правом.

 Існуюча в чинному КЗпП конструкція для визначення особи, яка укладає трудовий договір з працівником, та запропоноване в проекті Трудового Кодексу визначення роботодавця не відповідають теоретичним принципам права та юридичній практиці.  По-перше, в якості роботодавця  нормотворцем розуміється особа, що вже уклала трудовий договір з працівником, тоді як в Трудовому кодексі повинно міститися визначення роботодавця, яке вказує на ті істотні  ознаки  суб'єктів трудового права, які дозволяють вести мову про них як про осіб, що мають право наймати працівників. По-друге, законодавець не враховує можливість структурних підрозділів юридичних осіб, що в деяких випадках наділяються трудовою правосуб'єктністю, бути роботодавцями.