Проголошений в ст.129 Конституції України принцип незалежності суддів: "Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону" [93][65] та ст.14 Закону України "Про судоустрій України", може залишитися просто декларацією, якщо він не буде підкріплений реальними нормами кримінального, адміністративного та цивільного права.

Відомо, що складовими частинами цих правових гарантій у відповідності до п.7 ст.14 Закону України "Про судоустрій України" є:

• особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;
• незмінюваність суддів та їх недоторканість;
• порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним законом, таємниця постановлення судового рішення;
• заборона втручання у здійснення правосуддя;
• відповідальність за неповагу до суду чи судді;

• особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановлений законом;
• належне матеріальне та соціальне забезпеченням суддів;
• функціонування органів суддівського самоврядування;
• визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, також інші засоби їх правового захисту [203][66].

Разом з тим, слід відмітити, що "…задекларовані гарантії щодо незалежності судової влади на практиці ще не діють," - зауважує Ю.О. Скорченко [192][67].

Конституційно-правові гарантії незалежності і недоторканості суддів є невід'ємною складовою частиною незалежності місцевих загальних судів. Зокрема такі гарантії закріпленні не тільки в чинному законодавстві нашої країни, вони випливають із ст.6-1 Конвенції "Про захист прав людини та основних свобод" прийнятої в м. Римі 4 листопада 1950 року де вказано: "Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом." [124][68].

Закріплений в даній статті принцип незалежності та неупередженості

суду передбачає, що суд повинен бути створений виключно на підставі закону, а його склад незалежним і неупередженим і ніщо не має давати підстав для сумніву в його об'єктивності при розгляді справи.

Однією із важливих гарантій незалежності місцевих загальних судів є незалежне судове управління, котре поєднує елементи державного управління та самоуправління, де суди виступають і як суб'єкти управління щодо учасників економічного обігу, і як об'єкти управління всередині судової системи.

Судове управління є різновидом соціального і здійснюється за його загальними принципами.

Об'єктом судового управління є відносини, що формуються в судовій системі потрійно: суддя-закон, суддя-суд і суддя-людина. Зазвичай ці відносини характеризуються як соціальні.

У центрі судового управління знаходиться суддя і судове врядування незалежно від того, чи впливає воно на процеси цілісних соціальних утворень, підґрунтям завжди має регулювання поведінки людей, спрямування і організацію їхньої діяльності.

Поняття "незалежний суд" охоплює два основні аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін, тобто є зовнішній і внутрішній рівень такої незалежності.

Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку, власне діяльність суду по здійсненню правосуддя, а з іншого - статутні (судоустрійні) гарантії суддів. Характеризуючи даний рівень, відзначимо, що процедура здійснення правосуддя повинна бути захищеною від будь-якого втручання, необхідні умови для справді незалежного розгляду справ по суті.

Зовнішній рівень незалежності судів в основному охоплює незалежність від органів виконавчої влади і розглядається в трьох аспектах - це судове управління; призначення суддів місцевих судів та голів цих судів органами виконавчої влади; особлива організація фінансування судів.

Правозабезпечувальними гарантіями режиму незалежного правосуддя є, насамперед Конституція України, Закони України "Про статус суддів", "Про судоустрій України", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", чинне цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та інше законодавство, які передбачають відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю наради суддів та заборону вимагати її розголошення. Судді, не зобов'язані давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також подавати їх будь-кому для ознайомлення інакше як у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом (ст. 12 закону "Про статус суддів").

Норми цивільно-процесуального, кримінально-процесуального, що належать до загальних положень, а також регулюють провадження в судових стадіях процесу, являють собою в тій чи іншій мірі гарантії незалежності суддів. Всі вони забезпечують рух справи в раніше визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дозволяють суддям розглядати та вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на дослідженні в суді докази, незалежно від будь-яких впливів [125][69].

Відповідно до Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава.

Забезпечення функціонування судової влади передбачає:

1) окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів;

3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. Організаційне забезпечення діяльності місцевих загальних судів покладається на державну судову адміністрацію, що утворюється і функціонує відповідно до вимог Закону "Про судоустрій". Організаційне

забезпечення діяльності судів відповідно до цього Закону становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя.

Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності місцевих загальних судів здійснює державна судова адміністрація України. Також вона фінансує забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та апарату державної судової адміністрації.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками по загальних судах і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах (у тому числі Апеляційному суду України), військових судах (місцевих та апеляційних разом) та кожному вищому спеціалізованому суду. Ці видатки не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

Державна судова адміністрація України розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції. Нормативи доводяться до кожного суду і повинні переглядатися не рідше одного разу на три роки. Кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі зазначених нормативів.

Відповідальність за фінансове забезпечення діяльності кожного суду згідно з затвердженими нормативами покладається на державну судову адміністрацію. Контроль за додержанням вимог щодо фінансування судів здійснює Рада суддів України, а також органи державної влади, визначені законом.

Прийнятий 15 грудня 1992 року Закон України "Про статус суддів" законодавчо закріпив особливості правового статусу суддів в Україні в цілому і суддів місцевих загальних судів зокрема. Важливо відмітити, що норми цього закону знайшли своє підтвердження і в Конституції України 1996 року. В першу чергу це особливий порядок призначення, обрання на посади, притягнення до відповідальності та звільнення суддів місцевих судів.

Так зокрема цей порядок закріплено в ст.127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів." [93][70].

Тобто це конституційна норма прямої дії і вона не потребує будь-якого додаткового тлумачення. Правда в цій конституційній нормі не вказано, що це вимоги саме на посаду судді місцевого суду, тому що для призначення суддів апеляційного суду та інших вищестоящих вимагаються додаткові умови.

Ці вимоги фактично продубльовані в п.1 ст.7 Закону України "Про статус суддів".

Однак на практиці порядок призначення суддів місцевих судів проходить за поданням судової адміністрації за погодженням з головою місцевого суду, хоча це не передбачено законом і фактично завдяки "оперативності " наших чиновників таке призначення затягується більше року. Яскравий тому приклад призначення п'ятого суді Острозького місцевого районного суду де автор працює головою. Проблема в тому, що кваліфікаційні комісії самоусунулися від цієї роботи і вважають основним своїм завданням прийняття кваліфікаційного іспиту кандидата в судді.

Не відстає в "оперативності" розгляду питання внесення подання про призначення на посади суддів місцевих судів у відповідності до вимог ст. 127 п. 1 Конституції України і Вища рада юстиції. Там також документи кандидатів в судді чекають свого розгляду досить тривалий час.

Потребує законодавчого вирішення питання про відмову Вищою радою юстиції у внесенні подання про призначення суддів на посади. Нерідко кандидатам в судді на засіданні Вищої ради юстиції влаштовується повторний кваліфікаційний екзамен кандидату в судді. Однак це суперечить нормам Конституції України, так як кваліфікаційний екзамен може приймати лише відповідна кваліфікаційна комісія, а не Вища рада юстиції.

На думку автора, повноваження Вищої ради юстиції в цьому плані носять характер перевірки відповідності нормам Конституції та чинному законодавству даних про кандидата на посаду судді та формального виконання кандидатом вимог передбачених для зайняття посади судді.

Так цей орган може відмовити в поданні про призначення судді лише у випадках передбачених законом, а це як вказувалося вище передбачено чітким переліком таких вимог - наявність рекомендації кваліфікаційної комісії яка приймала іспит, вік не молодше 25 років, наявність вищої юридичної освіти, стаж правової роботи не менш трьох років, громадянство України, проживання в Україні не менше як десять років та володіння державною мовою.

Всі інші відмови в поданні про призначення на посаду судді суперечать нормам Конституції України.

Заслуговує уваги і виконання вимог ст.128 Конституції України про те що перше призначення на посаду професійного судді здійснюється Президентом України на строк п'ять років, а всіх інші судді крім суддів Конституційного Суду України обираються Верховною Радою України безстроково.