Майже відсутня судова практика розгляду цивільних справ по захисту честі, гідності та ділової репутації суддів у відповідності до ст. 7 Цивільного Кодексу України. Судді чомусь вважають, що такий захист принижує їх авторитет та посадове становище, тим самим роблячи себе більш вразливим для недобросовісної сторони по справі. Відомо, що безкарність породжує вседозволеність.

Не сприяє нормальній роботі суддів і зміст ст. 375 ч. 1 КК України, тобто постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

За останні роки значно збільшилася кількість скарг, де скаржники, вказуючи на рішення суду, які скасовані апеляційною інстанцією намагаються довести умисел судді на вчинення злочину, мотивуючи тим, що суддя не може не знати закону, а тому таке рішення виніс умисне.

На нашу думку вказану статтю слід було залишити в редакції КК України 1960 року, тобто обов'язковою умовою притягнення до кримінальної відповідальності, повинні бути корисливі мотиви чи інша особиста заінтересованість при постановлені неправосудного рішення.

Однією із складових незалежності суддів є їх недоторканість, яка вже кілька раз переглядалася парламентом в сторону погіршення.

В основному недоторканість суддів закріплена в ст. 13 Закону України "Про статус суддів", де вказано, що суддя особа недоторкана і проникнення в житло, чи службове приміщення, в його особистий транспорт, проведення там огляду, обшуку, можливе за вмотивованим рішенням суду [69][79].

В чому тут полягає особливість недоторканності, важко зрозуміти, адже сьогодні у відповідності до ст. 177 КПК України обшук житла чи іншого володіння особи проводиться також за вмотивованою постановою суду, тобто практично таку недоторканість має кожний громадянин України.

Єдиний пункт, який хоча б декларативно, закріплює недоторканість суддів є п. 3 ст. 13 Закону України "Про статус суддів":

"Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Суддя затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен негайно бути звільнений після з'ясування його особи." [69][80].

Однак проблема цієї правої норми, яка в основному закріплює недоторканість суддів, полягає в тому, що вона також носить лише декларативний характер і не підкріплена нормами матеріального права.

Тобто, як в КК України так і в Кодексі України про адміністративні правопорушення ми не знайдемо будь-якої відповідальності за порушення ст. 13 Закону України "Про статус суддів". Важливою конституційною гарантією повноцінного функціонування та діяльності місцевих загальних судів є державний захист суддів місцевих загальних судів та працівників цих судів, зокрема ст. 126 Конституції України передбачає: "Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їх сімей" [93][81].

Вперше своє законодавче ствердження державний захист суддів отримав в Законі України "Про статус суддів" зокрема в ст. 42, яка так і називається: "Державний захист суддів та їх сімей".

В п. 1. даної статті закріплено: "Судді, члени їх сімей та майно перебувають під особливим захистом держави. Органи внутрішніх справ зобов'язані вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї, збереження їх майна, якщо від судді надійде відповідна заява." [69][82].

Разом з тим головна проблема практичного застосування даних правових норм є характерною для більшості конституційних гарантій - вона носить декларативний характер і не підтверджена нормами матеріального права.

Так незрозумілим являється в чому саме полягає "особливий захист"?

Органи внутрішніх справ зобов'язані у відповідності з чинним законодавством вживати заходів безпеки не тільки по заяві судді, а й всіх інших громадян, якщо є реальна загроза їх життю, здоров'ю або майну.

Особливої уваги заслуговують окремі положення п.2 цієї статті: "Вчиненні в зв'язку з службовою діяльністю судді...образа чи наклеп на нього ... тягнуть за собою відповідальність згідно із законодавством." [69][83].

Ми вважаємо, що це надзвичайно важлива проблема, так як в новому КК України виключена кримінальна відповідальність за образу чи наклеп на суддю. Немає відповідної норми, яка регламентувала б хоча адміністративну відповідальність за такі дії і в КУ про АП.

Більш детально законодавчо регламентовано державний захист в Законі України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів." [65][84].

Зокрема цим законом передбачено такі заходи:

- особиста охорона житла та майна;

- видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

- встановлення телефону за місцем проживання;

- використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

- тимчасове розміщення в місцях, що забезпечують безпеку;

- забезпечення конфіденційності даних про об'єкт захисту;

- переведення на іншу роботу, направлення на навчання, заміна документів, зміна зовнішності, переселення в інше місце проживання.

Однак при ознайомленні з цим законодавчим актом виникає питання чи передбачив законодавець під поняттям "працівників суду" самих суддів?

Якщо в Законі "Про статус суддів" це чітко визначено та в аналізованому законі слова "суддів" ми не знаходимо.

Єдиною нормою, яка дає підстави вважати, що правові гарантії закріплені в Законі України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" розповсюджуються на суддів місцевих загальних судів є ст. 5 цього Закону де вказано: "Правовою основою захисту працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів є Конституція України... закон України "Про статус суддів" [118][85].

Отже, проаналізувавши законодавство України стосовно забезпечення гарантій незалежності суддів, можна прийти до висновку, що чинним законодавством України чітко передбачений необхідний обсяг гарантій, що забезпечують незалежність суддів при здійсненні ними судочинства, однак, практичне забезпечення цих гарантій залежить від неухильного дотримання відповідного законодавства посадовими особами всіх гілок влади.

Цікавою з цього приводу є думка як вчених юристів так і вчених практиків: "Суддівська незалежність є не якимось привілеєм, а гарантією підпорядкування будь-кого законові" [197][86] - зауважував Стефанюк В.С.

 Важливою конституційною гарантією незалежності судів та суддів є функціонування органів суддівського самоврядування.

Завдання і мета, організація та структура органів суддівського самоврядування вперше в незалежній Україні були закріплені Законом України "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994 року, який нараховував 22 статті.

Головна мета чітко була сформульована в ст. 1 цього Закону: "Суддівське самоврядування є однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України." [67][87].

Слід відмітити, що органи суддівського співтовариства діють в ряді

європейських країн так, в Італії, Франції, Румунії - це вища рада магістратури, в Іспанії - генеральна рада судової влади, у Колумбії - Вища рада суддівського корпусу, у Польщі - Всепольська рада суддівського корпусу [98][88].

"Особлива увага має приділятися суддівському самоврядуванню, визначенню його організаційних форм, завданням органів суддівського самоврядування, повноваження зборів, конференцій, та з'їзду суддів, рад суддів, кваліфікаційних комісій суддів, а також питанням дисциплінарної відповідальності суддів," [164][89] - наголошує Мурашин Г.О.

До основних завдань суддівського самоврядування законодавець відніс створення найбільш сприятливих умов для забезпечення діяльності судів; вдосконалення підготовки кадрів, підвищення кваліфікацій суддів, подання їм методичної допомоги; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх судову діяльність.

Органами суддівського самоврядування цей закон визначив конференції суддів, збори суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України, з'їзд суддів України.

В період між проведенням конференцій та з'їздів діяли відповідно обранні цими органами ради суддів областей, Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, військових та арбітражних судів України та Рада суддів України.

Важливо відмітити, що суддівське самоврядування закріплено в ст. 130 Конституції України, зокрема в ній вказано: "Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування." [93][90]. А тому надалі аналізуючи правову природу та діяльність органів суддівського самоврядування необхідно виходити саме з їх конституційно-правового статусу.

Особливо широкі повноваження органи суддівського самоврядування отримали в редакції Закону України "Про судоустрій України" прийнятого 7 лютого 2002 року, що породило ряд правових колізій і невизначених ситуацій в діяльності органів судової влади та її посадових осіб.

Даний закон також розширив коло органів суддівського самоврядування віднісши до них збори суддів місцевих та апеляційних судів.

Визначаючи основні засади суддівського самоврядування в ст. 102 вищевказаного Закону законодавець підтверджує конституційні положення правової природи суддівського самоврядування, вказуючи що вони створюються для вирішення питань внутрішньої діяльності судів і тут же роз'яснює, що до питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання не пов'язані із здійснення ними правосуддя.

З цього приводу Бойко В.Ф. пише: "Зроблено важливий крок у визначенні повноважень органів суддівського самоврядування, які мають такі завдання:

• створення найбільш сприятливих умов для забезпечення діяльності судів;
• удосконалення підготовки кадрів, підвищення кваліфікації суддів, надання їм методичної допомоги;
• зміцнення незалежності суддів. Захист від втручання у професійну діяльність;
• здійснення контролю за організацією діяльності судів." [20][91].

Фактично органи суддівського самоврядування в першу чергу повинні захищати інтереси суддів і вони створюються в противагу адміністративному керівництву, тим самим забезпечуючи баланс і рівновагу демократичності судової системи в цілому.

Однак про який баланс ми можемо говорити, якщо склад ради суддів України в переважній більшості входять самі адміністративні посадовці судової влади голови апеляційних суддів та їх заступники. Так із 62 членів Ради суддів України є лише один суддя апеляційного суду і ні одного судді місцевого суду із 4550 суддів місцевих судів.

Виникає запитання чиї інтереси в першу чергу захищає таким складом орган суддівського самоврядування? Правда є ще 9 голів місцевих суддів, однак це зовсім не вирішує проблеми.

Тому закономірно напрошується думка для чого адміністраторів, які і так мають широкі права наділяти ще і правами члена органу суддівського самоврядування.