А це вже не боязнь створення корпоративної системи про що автор неодноразово наголошував в своїх публікаціях - це вже перші ознаки корпоративності в судовому корпусі.

Створення органів суддівського самоврядування, правовий статус яких на мою думку не відрегульований і заслуговує особливої уваги не тільки суддів, а правової науки в цілому.

Незрозуміло - рада суддів це громадська чи державна організація? Якщо громадська то чому вона наділена правом контролю за державною владою і основне, яку юридичну відповідальність несе цей орган і його члени за свою бездіяльність або порушення чинного законодавства?

До речі в нас аналогічна ситуація склалася і з правовим статусом Вищої ради юстиції України.

"Суддівським самоврядуванням є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів." [39][92].

Однак як співзвучні з конституційними положеннями органів суддівського самоврядування право члена Ради суддів України на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність судді закріплене в ст. 97 Закону України "Про судоустрій", або право контролю за діяльністю судів рад суддів передбачене в ст. 111 цього ж Закону?

Адже для вирішення цих питань передбачено обрання кваліфікаційних комісій.

Разом з тим право члена Ради суддів на ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність повинно бути уточнено, так як Раду суддів України складають представники всіх регіонів, тому незрозуміло наприклад чи може представник Донецької області ініціювати дисциплінарну відповідальність судді із Закарпаття, чи його право обмежене регіоном.

Незрозумілим залишається стосовно яких суддів може ініціювати дисциплінарну відповідальність член Ради суддів України, який представляє Верховний Суд?

Законодавець наділяючи такими широкими правами органи суддівського самоврядування, їх членів та обраних керівників цих органів стосовно судів, голів цих судів та суддів, не вирішив питання захисту для суб'єктів їхньої діяльності - процедуру оскарження їх діяльності або бездіяльності.

Наприклад в ст. 116 п. 4 Закону України "Про судоустрій України" надано право Раді суддів України вирішувати питання що до рекомендації призначення суддів на адміністративні посади.

Відмовляючи безпідставно в рекомендації на призначення судді на адміністративну посаду фактично Рада суддів України приймає остаточне рішення, так як чинним законодавство в п.6 цієї ж статті вищевказаного Закону закріплено, що рішення ради суддів може бути скасоване лише з'їздом суддів.

Якщо врахувати, що черговий з'їзд скликається один раз в три роки то досить тривалий час необхідно буде чекати для поновлення порушеного права суб'єкту оскарження такого рішення.

Законодавством не передбачено оскарження таких рішень в судовому порядку, а як відомо ст. 55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

Законодавець повинен чітко визначитися чи є голови рад суддів та їх члени посадовими особами.

Незрозумілим являються положення п. 6 ст. 116 та п. 5 ст. 111 Закону України "Про судоустрій України".

Приведу дослівно: "Рішення Ради суддів України є обов'язковими для всіх органів суддівського самоврядування."

"Рішення ради суддів є обов'язковим для суддів, які займають адміністративні посади у відповідних судах" [203][93].

По-перше незрозуміло, чому рішення Ради суддів України - вищестоящого органу стосовно рад суддів місцевих та апеляційних судів є обов'язковим для органів суддівського самоврядування, а рішення цих рад для суддів, які займають адміністративні посади.

Тобто чи є обов'язковим рішення Ради суддів України для суддів, які займають адміністративні посади, так як в законі вказано, що вони є обов'язковими лише для органів суддівського самоврядування. Разом з тим голова суду, або його заступник не є орган суддівського самоврядування, а адміністратор, який призначається Президентом України.

Виправляючи таку ситуацію V з'їздом суддів України 24 жовтня 2002 року було прийнято Положення про Раду суддів України і в ст. 29 цього Положення вже вказано: "Рішення Ради є обов'язковим для всіх органів судової влади та їх посадових осіб" [161][94].

Але ж ця стаття суперечить нормам закону і незрозуміло, як самі судді могли приймати таке рішення, тобто перевищувати свої повноваження.

По-друге, рішення ради суддів для суддів, які не займають адміністративні посади виходячи з положень даної норми фактично є не обов'язковими.

Звичайно ми не говоримо про рішення, які стосувалися б вирішення по суті конкретних судових справ, тому що це буде прямим втручанням в справи суду, однак питання діловодства, дотримання строків розгляду справ, своєчасність звернення судових рішень, які вступили в закону силу потребують контролю.

Ст. 22 Закону України "Про судоустрій" визначає, що суддя крім здійснення правосуддя здійснює процесуальні дії та організаційні заходи з метою розгляду справи. Контролює своєчасне звернення до і виконання судових рішень постановлених під його головуванням, а також здійснює інші повноваження передбачені законом [203][95].

Незрозумілим являється чому рішення ради суддів для голови суду є обов'язковим, а для судді ні?

Надаючи право контролю за організацією діяльності відповідних судів, законодавець повинен чітко сформулювати, який саме контроль і за якими ділянками роботи повинна проводити рада суддів, так як це зроблено наприклад при вирішенні повноважень державної судової адміністрації. В п. 7 ст. 126 вищевказаного Закону вказано, що судова адміністрація контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції.

На практиці ми зустрічаємо випадки, коли члени ради суддів не знаючи межі своєї компетенції намагаються навіть дати правову оцінку винесеним рішенням суду, які вступили в закону силу.

Тобто представники органів суддівського самоврядування замість того, щоб забезпечувати незалежність судів і суддів самі втручаються в таку незалежність.

Такі ніби незначні на перший погляд правові колізії в реалізації конституційних положень про суддівське самоврядування Закону "Про судоустрій України" на практиці породили ряд невизначеностей в роботі голів місцевих судів, звузили до мінімуму їх компетенцію в організації роботи суду і при цьому одночасно посилили їх відповідальність.