Інші автори, навпаки, не тільки не кажуть про відкритий каталог справ окремого провадження, а й вважають, що рішення законодавця щодо розгляду в порядку окремого провадження деяких справ, передбачених у ч. 3 ст. 234 ЦПК, взагалі є сумнівним. Ю. С. Червоний та

С.  А. Чванкін звертають увагу на те, що надання права на шлюб у судовому порядку відповідає ч. 2 ст. 23 СК. Що стосується справ про поновлення шлюбу після його розірвання та про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя, то віднесення їх до судової юрисдикції і окремого провадження викликають сумнів. Якщо подружжя згодне на поновлення шлюбу, то йому не потрібно звертатися до суду. Вони звертаються до РАЦСу. Якщо подружжя згодне на встановлення режиму окремого проживання, то у них не має потреби звертатися до суду. Якщо такої згоди немає, то є наявним спір і справа має розглядатися у позовному порядку^[45].

Вище відзначалося, що у чинному ЦПК запроваджена така конструкція компетенції судів по розгляду цивільних справ, яка ускладнює її тлумачення та вирішення питань цивільної юрисдикції. На відміну від попереднього кодексу ЦПК явно не визначає спірність судової юрисдикції, чітко не диференціює об'єкти судового захисту в межах проваджень цивільного судочинства і тим самим начебто нівелює доцільність існування самих проваджень. Це свідчить про концептуальну ваду законодавства і призводить до певної неузгодженості статей 1 і 3 ЦПК з точки зору визначеності сфери цивільного судочинства та, як наслідок, - обсягу й правил цивільної юрисдикції. Власне цим і пояснюється наявність різних, діаметрально протилежних по суті точок зору щодо кола справ окремого провадження. Разом з тим очевидно, що закріплений у ЦПК перелік справ окремого провадження є умовно відкритим і в принципі, крім перелічених у ст. 234 ЦПК, інші справи можуть розглядатися в окремому провадженні, якщо це прямо передбачено законом. Виводити юрисдикційність тих чи інших справ як справ окремого провадження на підставі загальних правил цивільного судочинства, так само як і пропонувати суттєво скорегувати законодавчу конструкцію юрисдикції таких справ, є концептуально неправильним і теоретично необґрунтованим, виходячи із сталих і визнаних у науці уявлень про природу цивільного судочинства. Ідея "всеосяжності" окремого провадження сама по собі не є продуктивною і призводить до гіпертрофії цивільного судочинства, розмивання сфери судової влади, специфічної за своїм змістом і функціями^[46].

Теоретично і практично, враховуючи національну законодавчу традицію і неготовність відмовитися від окремого провадження як провадження судочинства, в майбутньому перелік справ окремого провадження цивільного судочинства може бути розширено, але за умов, якщо будуть внесені зміни у процесуальне законодавство та визначена процедура розгляду відповідних справ. Так, у запропонованому свого часу проекті Закону України "Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину" передбачалося, що звернення з вимогою про відшкодування шкоди подається громадянином на ім'я прокурора. Прокурор після складання висновку про підтримання вимоги громадянина надсилає заяву про відшкодування матеріальної шкоди до суду за місцем проживання громадянина. Справи про відшкодування матеріальної шкоди за рахунок держави розглядаються відповідним місцевим судом за правилами, встановленими цивільним процесуальним законом для розгляду справ окремого провадження, з урахуванням вимог цього Закону (статті 8-10).

Отже, як би не парадоксально це не виглядало, окреме провадження залишається феноменом у структурі цивільного судочинства. У науці цивільного процесуального права впродовж тривалого часу не існує адекватної концепції окремого провадження як провадження цивільного судочинства на фоні явно усталених підходів до дослідження теоретико-прикладних проблем окремого провадження. Разом з тим очевидно, що дуалізм окремого і позовного проваджень дедалі меншою мірою відбиває єдність цивільної процесуальної форми, а на фоні значного розширення переліку справ окремого провадження та відкритим їх каталогом на майбутнє зроблено ще один серйозний крок у напрямі, по суті, знівелювання судової юрисдикції, яка за визначенням має бути, перш за все, формою реалізації судової влади.

У зв'язку з цим у перспективі, враховуючи названі обставини та більш значну, ніж у ЦПК 1963 р., розбалансованість нормативного масиву позовного (універсального) та окремого проваджень може призвести до усвідомлення необхідності прийняття самостійного закону, який би за предметом законодавчого регулювання був присвячений розгляду тих справ, що у наш час розглядаються у порядку окремого провадження як компонента цивільного судочинства. Така практика, як відомо, існує, наприклад, у Німеччині, у якій паралельно з ЦПК діє Закон про справи добровільного судочинства, який регламентує розгляд судами справ про опіку, догляд та розміщення в спеціальні установи; громадянський стан осіб; заставу суден; справи про об'єднання, справи про партнерство, реєстр майнових прав подружжя; продаж застави та деякі інші. Цей закон є базовим і у конкретних випадках передбачає, коли застосовуються ті чи інші норми ЦПК субсидіарно. Причому йдеться про застосування ЦПК у юридико- технічному відношенні. У теорії цивільного процесуального права навіть не ставилось і не ставиться питання про те, що так зване добровільне судочинство слід кваліфікувати як самостійне провадження цивільного судочинства.

Справи окремого провадження мають різну сутність та специфічну матеріально-правову природу, яка визначається певними особливостями об'єктів та способів судового захисту. Їм притаманні особливості суб'єктного складу учасників, предмета судової діяльності та процесуального порядку розгляду й вирішення справ. Об'єктами судового захисту в окремому провадженні, як зазначалося, є як законні інтереси, так і неоспорювані суб'єктивні права фізичних, юридичних осіб або держави. Способами ж захисту прав та інтересів в окремому провадженні є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Виходячи із цього, об'єкт та спосіб судового захисту можуть бути критеріями класифікації справ окремого провадження.

Так, за об'єктом судового захисту є підстави виділити дві групи справ окремого провадження: а) справи, у яких об'єктом захисту є законні інтереси, що не опосередковані суб'єктивним правом; б) справи, у яких об'єктом захисту є неоспорювані суб'єктивні права. За способом судового захисту справи окремого провадження можна поділити на справи:

1.  про зміну правого статусу фізичних осіб;
2.  про встановлення фактів, що мають юридичне значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав;
3.  про відновлення чи визнання неоспорюваних суб'єктивних прав фізичних, юридичних осіб або держави;
4.  про примусове здійснення певних правових дій^[47]. Саме у контексті такого підходу досліджуються питання розгляду справ окремого провадження у цій роботі.