Виходячи із засад рівності і незалежності учасників цивільних правовідносин, закон надає можливість вирішувати спори, що виникають між ними, або безпосередньо самим учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості, або спеціально створеним для розгляду таких спорів державним органам чи третім особам. Важливим є те, що такий орган не повинен бути пов'язаним з жодною із сторін особистими, майновими або адміністративними відносинами, оскільки за наявності такого зв'язку буде порушено принцип рівності сторін[44] [25].

Таким чином, якщо порівняти всі перелічені особливості предмета і методу цивільного права (а вони мають універсальний характер) з майновими відносинами з відшкодування шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року, виявиться їхня повна тотожність. Якщо продовжити порівняльний аналіз, то  слід  відзначити такі моменти:

а) громадянин, чиї права порушені незаконними діями службових осіб органів дізнання і досудового слідства, має майнову відособленість і майнову самостійність;

б) у майнових відносинах, що виникають на основі Закону України від 1 грудня 1994 року, потерпілий громадянин уже не підпорядкований  органам дізнання і досудового слідства, а виступає незалежною особою;

в) самі майнові відносини з відшкодування шкоди виникають, як правило, за ініціативою потерпілого (ініціювати відшкодування може прокурор, близькі потерпілого).

У літературі обґрунтовано відзначається, що реалізація компенсаційної функції цивільного права, насамперед, забезпечується самостійним економічним становищем учасників цивільно-правових відносин, еквівалентно-оплатним характером цих відносин. Основним правовим засобом забезпечення реалізації цієї функції виступає цивільно-правовий принцип повного відшкодування шкоди. Компенсаційна функція, таким чином, визначена предметом цивільного права України. Однак, для її реалізації необхідні такі властивості методу цивільного права, як ініціатива суб'єктів у формуванні суспільних відносин.

Зазначена риса цивільно-правового методу регулювання й одержала закріплення у Положенні від 4 березня 1996 року. Лише за вимогою потерпілого органи дізнання та досудового слідства зобов'язані вжити заходів щодо відновлення його доброго імені, щодо захисту його честі і гідності, а також визначити розмір завданої йому шкоди. У цих правових розпорядженнях відображені згадані риси цивільно-правового методу регулювання. Як правило, з ініціативи незаконно притягнутого до кримінальної чи адміністративної відповідальності громадянина вживаються заходи для відновлення його доброго імені і відшкодовується завдана йому шкода. Саме в цьому знаходить прояв принцип юридичної рівності. Особливо необхідно підкреслити, що від самого потерпілого залежить, чи скористається він правом на одержання майнової та моральної компенсації, що виникло у нього, чи ні.

Виходячи з викладеного, можна стверджувати, що норми про відшкодування шкоди потерпілому, які містяться в Законі України від 1 грудня 1994 року і зазначеному вище Положенні, є за своїм характером матеріально-правовими, і внесення їх у процесуальне законодавство не відповідало б призначенню останнього. Відшкодування шкоди (у тому числі потерпілому у результаті незаконних дій службових осіб дізнання і досудового слідства) - інститут, у якому найбільш яскраво знаходить своє вираження компенсаційна функція галузей приватного права, основою якого є  цивільне право. Галузям публічного права, до яких відноситься і кримінальний процес, дана функція не притаманна. Тут можна знайти лише її окремі прояви. Наприклад, відшкодування свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам, понятим завданих витрат (ст. 92 КПК України). Відносини, які при цьому виникають, з кримінальним правом не пов'язані, хоча підставами для їх виникнення були норми кримінального процесу.

Існування компенсаційної функції в цивільному праві визначається самим характером майнових та особистих немайнових відносин, урегульованих цивільним правом. І, навпаки, у них не можна знайти методу владних розпоряджень, що властивий кримінально-процесуальному праву.

Правоохоронні органи на вимогу громадянина повинні вживати заходів по відшкодуванню завданої йому шкоди. Зазначені органи зобов'язані роз'яснити громадянину, як того вимагає Кримінально-процесуальний кодекс України, порядок відновлення порушених прав. Що ж стосується відновлення доброго імені потерпілого і відшкодування йому завданих майнових чи моральних збитків, передбачених Положенням від 4 березня 1996 року, то це не властивість кримінально-процесуального методу, а один із способів захисту цивільних прав. Адже на підставі ч. 3 ст. 6 ЦК УРСР, у випадках, особливо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється і в адміністративному порядку.

Крім відзначених факторів (особливості предмета і методу правового регулювання), важливе значення має і та обставина, що розглянуті відносини знаходять своє законодавче закріплення в нормах цивільного, а не кримінально-процесуального права. Визнаючи цивільно-правовий характер досліджуваних відносин, законодавець урегулював їх у ст.443 ЦК УРСР : "Шкода, заподіяна громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду в порядку, встановленому законом".

Про цивільно-правовий характер відносин у нашому випадку свідчить і те, що ЦК України до відшкодування за нормами цивільного права відносить і "відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду" ( ст.1176).

Доказом цивілістичної природи відносин з відшкодування шкоди потерпілому є те, що як і у будь-якому зобов'язанні із завдання шкоди в даному випадку підставою відшкодування шкоди є незаконна (протиправна) дія заподіювача. Тут варто додати, що закон допускає і відповідальність працівників міліції за правомірні дії (ст.25 Закону України "Про міліцію"). Але ця норма є винятком із загальної умови відповідальності, яка, як ми вже зазначали, настає за завдання шкоди саме незаконними діями. Адже з цього погляду нічого нетипового для деліктних зобов'язань на основі виникнення права на відшкодування шкоди немає. Шкода завдана незаконними (протиправними) діями, за які настає цивільно-правова відповідальність. Та обставина, що майнова чи моральна шкода, завдана реабілітованому незаконними діями службових осіб при розслідуванні злочину, не порушує цивільно-правову природу відносин по її відшкодуванню.

Застосування інституту цивільно-правової відповідальності у інших галузях права не означає, що він повинен бути включений до них. Але специфіка делікту може породити й особливі умови відшкодування шкоди[45] [211]. Ця специфіка, на наш погляд, визначена в даному випадку двома видами незаконних дій службових осіб правоохоронних органів:

1. Навмисні чи необережні незаконні дії службових осіб дізнання і досудового слідства.

2. Прийняті цими службовими особами незаконні рішення, обумовлені, у свою чергу, незаконними діями службових осіб інших установ і громадян, що мають відношення до кримінальної справи.

Про характер цих дій, їхню незаконність службові особи органів дізнання та досудового слідства зазвичай не знають. Спадає на думку, що саме другий вид незаконних дій службових осіб правоохоронних органів обумовив у Законі України від 1 грудня 1994 року норму, відповідно до якої завдані реабілітованому громадянину збитки відшкодовуються незалежно від вини згаданих службових осіб. Але це не єдиний передбачений законом випадок настання відповідальності за завдану шкоду незалежно від вини заподіювача. Так, відповідно до ст. 450 ЦК УРСР, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкода завдана внаслідок умислу потерпілого або непереборної сили.