Проблема взаємовідносин особи з органами державної влади та органами місцевого самоврядування в сучасному суспільстві дуже актуальна. Взаємовідносини і взаємодія суспільства, держави й особи надзвичайно складні. Не випадково історії суспільних наук відома значна кількість теоретичних доктрин, що намагалися так  чи інакше пояснити сутність відносин між людиною,  з  одного  боку, і  державою та її органами, з  іншого.

Аналізуючи економічний (в основному) бік суспільних відносин, правова наука породила концепцію держави, завдання якої полягає, головним чином, в охороні вільного підприємництва від стороннього втручання. Подальший розвиток економічних відносин приніс з собою нові ідеї, в силу яких "держава загального добробуту" активно  втручається  в  галузь приватних  відносин [1].

Юридичний бік відносин між державою й особою найбільш яскраво втілився в теорії "правової держави". Ця теорія панувала у буржуазній правовій науці  кінця XVIII і початку XX століть. У період між першою і другою світовими війнами вона дещо втратила свою популярність, але потім була  знов  відроджена  і  розвинута, зокрема за рахунок доповнення її  "соціальною державою".

Саме з цією теорією пов'язано багато теоретичних і практичних проблем судового контролю за діями державних органів. Оскільки сучасна юридична наука популяризує цю теорію держави так званого "вільного світу", аналіз концепції "правової держави"  має  для дослідження  істотне значення.

Теорія "правової держави" була свого часу сформульована німецькими юристами, однак не стала чисто німецьким надбанням і знайшла прихильників в Англії, Франції, Швейцарії, Росії та інших країнах. Р. Гнейст писав, що першість  введення в науку терміну "правова держава" належить Р. Фон-Молю - імперському  міністру  юстиції[2].

Виникнення цієї теорії в Німеччині було не випадковим. Саме там буржуазія, що вже добилася встановлення свого економічного панування, більш ніж будь-де страждала від феодальної роздробленості й абсолютистської сваволі "необмеженої бюрократичної монархії". Хоча корені ідеї "правової держави" уходять в попередні епохи, але, як справедливо зазначалося у науковій літературі, співавторами цієї теорії можуть вважатися Гуго Гроций, Жан-Жак  Руссо, Кант, формування основних положень теорії і, головне, спроба їх  здійснення  на  практиці  пов'язані  насамперед з Німеччиною. Німеччина переживала у той  час епоху соціальних зрушень і, очевидно, саме тому німецькі ідеї про "правову державу" знайшли найбільший відгук  у  Росії,  для  якої  період  зрушень  був ще попереду, і набагато меншою мірою були сприйняті в країнах, які вже пережили крах феодалізму  і  прихід  до влади  буржуазії.

Сутність теорії "правової держави" в інтерпретації одного з її російських прихильників В. Гессена полягає в наступному: "Правовою називається держава, яка визнає обов'язковим для себе, як уряду, створювані нею ж, як законодавцем, юридичні норми. Правова держава у своїй діяльності, у здійсненні урядових  і  судових функцій пов'язана і обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним" [3]. Практичне здійснення цих ідей зводилося  до  низки  вимог,  що ставилися до побудови відповідної державної і  правової  системи.

Правова держава протиставлялася її адептами насамперед феодально-абсолютистській, поліцейській державі. Вимога конституційності - перша з основних вимог прихильників правової держави. За твердженням В. Гессена, "правова і конституційна держава - синоніми"[4]. Хоча ідея правової держави пов'язувалася, головним чином, з республіканською формою правління, ні прихильники представники цієї доктрини, ні найбільш далекоглядні представники правлячої бюрократії не виключали можливості використання ідеї "правової держави" в умовах монархічного ладу. Бісмарк у період проведення соціальних реформ у Німеччині вітав створення адміністративної юстиції, цього необхідного і важливого інструменту "правової держави".

Другою ознакою "правової держави" визнавалося обов'язкове проведення в життя принципу поділу влади. Панування законодавчої влади, як влади верховної, є  відмітною  властивістю  правової  держави.

Це панування знаходить своє вираження у формальному розумінні закону як  вищої  в  державі  юридичної  норми [5].

В англійському варіанті цей бік "правової держави" розглядався як "панування права". Професор Оксфордського університету Дайсі з цього приводу писав: "Панування закону, що складає основний принцип нашої конституції, має потрійне  значення. Воно означає, по-перше, рішуче усунення адміністративної сваволі,  -  чи  у формі королівської прерогативи, чи широкої дискреційної влади уряду. По-друге, англійці управляються законом і тільки законом... Панування закону означає далі рівність усіх перед його обличчям, тобто однакове підпорядкування всіх класів одному закону країни, що застосовується до всіх звичайними судами... У цьому розумінні панування закону усуває думку про вилучення чиновників й інших осіб від обов'язку коритися тому ж закону, або бути підсудними тому ж суду, що й інші громадяни... Нарешті, по-третє, панування права може служити в нас формулою для вираження того факту, що загальні принципи права, завдяки діяльності судів, до постанов парламенту поширені були на корону і її служителів"[6].

Третя ознака "правової держави" полягає, на думку більшості вчених, у підзаконності урядової (виконавчої) влади і заснованому на ній - правовому характері відносин між владою і громадянами. В абсолютистській, поліцейській державі індивід -  об'єкт влади, у правовій державі - він суб'єкт прав. Там він підданий, тут - громадянин. У поліцейській державі відношення держави до громадянина -  владне  відношення, у правовій  державі - правовідносини.

Четверта, головна ознака правової держави - гарантованість суб'єктивних  прав громадян стосовно адміністративних органів. Ця ознака, на думку прихильників теорії правової держави, не залишає  місця  для  адміністративної сваволі. Гарантія суб'єктивних прав забезпечується відповідальністю уряду  і  міністрів перед парламентом, а також можливістю з боку громадян  використовувати судову форму захисту проти будь-яких дій адміністративних органів. Адміністративна юстиція, таким чином, є неодмінною приналежністю "правової  держави", елементом механізму стримування і противаг.

Концепція "правової держави" відповідає науковим поглядам на співвідношення держави і права в суспільстві. Держава і право належать до числа явищ одного порядку: вони виникають на одній соціально-економічній базі і, незважаючи на тісний зв'язок між собою, не можуть перебувати у взаємному підпорядкуванні. Право не може бути  "над державою" (так само, як воно не стоїть і "під нею"), оскільки само по собі право виникає насамперед у силу причин, що кореняться в умовах матеріального життя суспільства, на які, врешті-решт, не може не зважати і держава, що санкціонує або видає правові норми. З іншого боку, і держава не безмежна у своїх можливостях впливу на право. Держава не може волюнтаристсько робити з правом усе, що забажає. Діалектика співвідношення держави і права обумовлена тим, що вони однаково визначаються економічним ладом суспільства. Держава не може створити інше право, ніж те, що обумовлене цим ладом; вона не може вкласти в нього інші принципи, ніж ті, що обумовлені характером виробничих відношень. Правова теорія завжди прагнула обґрунтувати необхідність "правової держави" і намагалася знайти теоретичні обґрунтування правової зв'язаності держави. Уявляється, що з точки зору своєї теоретичної обґрунтованості, практичної значимості й актуальності, теорія "правової держави" є унікальним утворенням правової  думки.

Утилітарна доктрина "правової держави" нерозривно пов'язана з теорією інтересу Ієринга. Самообмеження державної влади, за Ієрингом, це насамперед прояв загального закону самообмеження інтересів. Багатовікова практика привчила людей до того, що в їх інтересах приборкувати прояви свого егоїзму [7]. Ця практика була сприйнята і державою. Всяка слабкість влади - смертний гріх для держави, що менше прощається його керівникам, чим не стійкість і сваволя[8]. Обмежуючи свою силу, державна влада діє насамперед у своїх власних інтересах. У будь-якому випадку для влади вигідніше вдягати правову личину, ніж діяти по відкритій сваволі. Ця теорія не відповідає на запитання, чому держава, що вирішила себе самообмежити правом, у певні періоди відкидає багато правових форм і діє по своїй сваволі. Чому її не стримує в цих випадках той інтерес, про який говорить Р. Ієринг?

Теорія самообмеження за допомогою розуму і логіки може бути умовно названа "психологічною". Її представник Тард вважав, що "держателі влади" бувають змушені схилятися перед невідпорними вимогами "логічної совісті". "Дійсне стримування влади - у розумі того, хто її здійснює, або, краще сказати, у незалежності цього розуму від його інтересів і пристрастей"[9].

Слід, нарешті, згадати про теорію "давнини" (Еллінек), сутність якої полягає в тому, що самообмеження держави нібито пов'язане з тисячолітніми традиціями, давниною його розвитку. Оскільки суспільство звикає розглядати державу як певну юридичну дотикову установу, засновану на нормі права, державна влада повинна підтримувати це уявлення в очах суспільства, втілювати свої веління в правову норму. "Підвладне населення може побачити у вчорашньому узурпаторі свого законного  володаря, але  лише за  умови дотримання  ним  відомого правового мінімуму"[10]. Справа, таким чином, у звичці підвладних і в необхідності для пануючих дотримуватися певного декоруму.

Неважко помітити, що всі перелічені теорії далекі від виявлення дійсних причин самообмеження державної влади. Якщо Р. Ієринг все ж робить спробу певного матеріального тлумачення піднятої проблеми, не доходячи, звичайно, до виявлення її соціально-економічних, класових коренів, то інші автори просто ковзають по поверхні.

Виникнувши, як теорія значною мірою ліберальна, теорія "правової держави" на початку свого розвитку була юридичним вираженням ідей економічного лібералізму з його вимогою вільного підприємництва, відмежованого від будь-якого, у тому числі і державного втручання. Економічна концепція "держави нічного сторожа" і юридична концепція "правової держави" йшли нога в ногу[11]. Перша концепція зазнала краху. На зміну їй прийшла  концепція  "держави загального добробуту" з її ідеями про широке втручання (інтервенцію) держави  в економічне (і не лише економічне) життя  суспільства, з  тим,  щоб опікувана особистість знаходилася на опікуванні держави "від колиски до могили"[12]. Між тим концепція "правової держави", незважаючи на всі удари, нанесені їй перебігом історичного розвитку (особливо в Німеччині) не лише не зійшла з наукової історичної арени, а навпаки до сьогоднішнього дня сприймається прогресивними суспільними колами більшості цивілізованих держав. Певною мірою  ця  концепція  набула  універсального  характеру.