Право - неодмінний супутник держави. Управляти в суспільстві без права не можна, так само, як не можна домогтися здійснення права поза державою. Право використовується в тому напрямку, який відповідає інтересам пануючих у суспільстві груп. У праві втілюється державна воля пануючих груп, а тому держава зацікавлена в тому, щоб встановлені або санкціоновані нею норми права дотримувалися у суспільстві. Більше того, держава зацікавлена в добровільному дотриманні норм права, тому що в протилежному випадку значна частина сил публічної влади повинна бути відірвана від виконання інших, не менш важливих державних функцій.

Управляти на "чистому", перманентному і загальному примушенні протягом більш-менш тривалого часу не можна. Добровільність дотримання норм права ще ніяк не свідчить про те, що люди в усіх випадках визнають справедливість  і  обґрунтованість  правових  актів.

Але, щоб люди добровільно дотримувалися правових приписів, необхідно, аби вони бачили, що норм права також добровільно дотримуються й органи самої держави. Свавілля органів держави неминуче штовхне людей на те, щоб виконувати акти сваволі лише за прямим примушенням, оскільки  у  дотриманні постійно порушуваних свавільно норм не буде ніякого сенсу. Отже, керуючи на основі "чистого свавілля", потрібно розраховувати на необхідність примушення в кожному окремому випадку проведення в життя веління  свавілля.

Причини зв'язаності органів держави правовими нормами, тобто  проведення законності у діяльності органів державного управління слід  шукати в економічних, політичних та ідеологічних обставинах. Саме вони, а не "вільна" воля того або іншого державного діяча чи групи осіб визначають об'єктивну необхідність підзаконності у діяльності органів  держави.

У праві відбиваються умови матеріального життя суспільства і закріплюються суспільні відносини, що відповідають певному рівню розвитку продуктивних сил суспільства. Рівень економічного розвитку визначає можливості і межі правового регулювання, тому абсолютна воля (свавілля) у діяльності органів держави практично неможлива. Вона обмежена економічними умовами  матеріального життя,  втіленими й об'єктивованими у  праві.

Історичний розвиток понять справедливості, рівності і волі поступово привів до того, що "воля і рівність були проголошені правами людини", тобто втілилися у праві. Право і суд, що здійснював правосуддя, стали уособлювати ідеї волі, рівності, справедливості. Р. Ієринг вважав, наприклад, що заснування  суду  є  принциповим  самообмеженням державної  влади[13].

Таким чином, економічні, політичні й ідеологічні обставини певною мірою детермінують необхідність правової зв'язаності в діяльності органів державної влади і використання для цього судових органів. Це не означає, звичайно, що така детермінація має абсолютне значення. Пануючі групи та їх держава можуть і зневажати, так чи інакше, цими обставинами,  хоча подібна зневага і не може бути безмежною. У різних соціально-економічних умовах ставлення до цієї проблеми виявляється по-різному. Навіть у межах однієї й тієї ж формації ставлення панівного класу до проблеми підзаконності  діяльності державного апарату може істотно змінюватися. Наприклад, буржуазія, що захоплювала владу, була суттєво зацікавлена в обмеженні свавілля адміністрації, яка тоді рекрутувалася, головним чином, з представників дворянства. Саме на цьому ґрунті і з'явилися найбільш радикальні ідеї про судовий контроль над адміністрацією, що має своєю основною метою захист прав і інтересів громадян.

Історичний процес законодавчого формування видів судочинств у вітчизняній практиці  після жовтня 1917 р. був тривалим і суперечливим. У перших законодавчих актах, що відносяться до цивільного процесу, згадувалося два види судочинств. Так, у Положенні про народний суд РРФСР 1918 р. було зазначено, що народний суд розглядає "суперечки про майнові й особисті права та інтереси, а також усі справи, віднесені до ведення суду у порядку  безперечного  провадження..." [14].

Цивільно-процесуальний кодекс РРФСР 1923 р. передбачав позовне й особливе провадження. Якщо основні ознаки позовного провадження, як провадження по суперечках про право цивільне, були більш-менш зрозумілі, то виявлення суті особливого провадження завжди викликало ускладнення. На відміну від "спірного" (позовного) провадження, особливе провадження розглядалося як "безперечне"[15]. ЦПК РРФСР 1923 р. відносив до особливого провадження справи: а) про майно, що залишилося після померлих; б) про третейські записи і рішення; в) про внесення до суду предметів зобов'язань (депозит); г) про видачу судових наказів по актах; ґ) про розірвання шлюбу; д) про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; е) по скаргах  на  дії  нотаріусів[16]. Аналіз сутності та змісту перелічених справ дає можливість дійти висновку, що вони є фактично виникаючими не з цивільно-правових, а  з  адміністративно-правових відносин.

У наступні роки склад справ, що розглядалися у порядку особливого провадження, неодноразово змінювався. У 1926 р. до особливого провадження були віднесені справи по відновленню прав по втрачених документах на пред'явника (виключне провадження). У 1927 р. з числа справ особливого провадження були виключені справи про внесення до суду предметів зобов'язання (депозит)[17], а також справи про розірвання шлюбу[18];  у  1928  р. - справи  про  видачу  судових  наказів  по  актах[19].

У 1937 р. був встановлений судовий порядок вилучення майна колгоспів і окремих громадян у покриття недоїмок по обов'язковому окладному страхуванню, податках, обов'язкових натуральних постачаннях і штрафах[20]. Хоча законодавець і не вніс ніяких змін до ЦПК союзних республік, зазначені справи відносилися судовою практикою та деякими вченими, зокрема  А.Ф. Клейнманом, Л.І. Поволоцьким, Б.А. Лисковцем і А.С. Соминським, - до числа справ  особливого  провадження [21].

Необхідно відзначити, що до 1938 р. особливе  провадження,  крім цілої низки особливостей, що відрізняють його від позовного провадження (відсутність інститутів співучасті, третіх осіб, мирової угоди і т. ін.), охоплювало конгломерат досить різнорідних справ, причому, як вирішення питання про склад справ особливого провадження в законодавстві союзних республік, так і теоретичні погляди на цю проблему були вкрай суперечливі[22].

Початок кодификаційних робіт у другій половині 50-х років оживив дещо затихлу до цього часу дискусію про види судочинств у радянському цивільному  процесі.

Одним з перших виступив у цій дискусії М.Г. Авдюков, який запропонував створити новий самостійний вид судочинства: провадження по скаргах на дії адміністративних органів і посадових осіб[23]. Хоча думка М.Г. Авдюкова і зазнавала критики, зокрема І.А. Жеруолисом [24], або не розділялася, зокрема, Н.А. Чечиною, Д.М. Чечотом [25], ідея про необхідність виділити справи, що виникають з адміністративних правовідносин, у самостійний вид судочинства, відмінний як від особливого, так і позовного провадження, виявилася плідною[26]. Підтримав думку М.Г. Авдюкова К.С. Юдельсон. Законодавець же в Основах цивільного судочинства  передбачив  три  види  проваджень: 1) Позовне провадження; 2) Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин; 3) Особливе провадження.

Закріплення у законі розподілу судочинства на три види далеко ще не вирішило всіх проблем, що виникають у зв'язку з цим. Необхідність такого розподілу вимагала обгрунтування, тим більше, що навіть і після прийняття Основ у науковому середовищі існувала думка, що радянський цивільний процес не знає видів судочинств.

Не вирішеним залишилось питання про підстави (критерії) розподілу судочинства на види. Це особливо важливо у зв'язку з необхідністю детального розмежування справ по відповідних видах судочинств. Актуальними є також проблеми розвитку й удосконалення кожного з видів судочинств, як з точки зору чіткого визначення меж їх застосування, так і з точки зору удосконалення особливостей процесуального порядку розгляду справ у кожному з видів судочинств.

Цивільне судочинство (цивільний процес) - це передбачений нормами цивільного процесуального права порядок виникнення і розвитку цивільних процесуальних правовідносин, встановлений для правильного і швидкого розгляду і вирішення  судом  цивільних  справ[27].

Чинне законодавство про цивільне судочинство поділяє його на три види: позовне, особливе і провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Дослідження специфіки судочинства по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, яке характеризується низкою  притаманних йому ознак, важливе з точки зору встановлення його місця в системі судочинства, вирішення питання щодо виділення його в окреме - самостійне судочинство з адміністративних спорів (суперечок), створення системи адміністративної юстиції - спеціалізованої судової системи по розгляду таких справ.

     Ознаки, що характеризують судочинство з адміністративних спорів складають:

1. Скарга, як засіб захисту суб'єктивного адміністративного права громадянина або юридичної особи.
2. Спор (суперечка) про право адміністративне, як  предмет судочинства.

3. Судова  процесуальна  форма.

Поняття "скарги" охоплює широке коло випадків звернення громадян до різних недержавних, державних, в тому числі і судових органів, з приводу порушення їх прав або інтересів. З точки зору того органу, до якого можуть бути  направлені  скарги,  їх  варто  розділити  на  три  групи:

         а) адміністративні; б) суспільні; в) судові.

До першої категорії входять скарги, що направляються у "власне" державні органи, органи законодавчої та виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також скарги, які направляються в керівні органи підприємств, установ і організацій, заснованих на державній формі власності  та ін.

Друга категорія включає скарги, що направляються до різних громадських організацій - профспілки, молодіжні, жіночі організації, партії, рухи, підприємства, установи, організації недержавної форми власності  тощо.

Порядок  подачі  скарг та  їх  розгляду  органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності регулюється Законом Україні "Про звернення громадян" від 02.10.1996 р.[28]. Дія цього закону не поширюється на скарги, що розглядаються в порядку, встановленому кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним законодавством України, а також в інших випадках,  передбачених у  законодавстві.

До судових  органів  надходять  різні за  характером  скарги, що вимагає їх певної класифікації.