Залежно від мети скарги, а також характеру оскаржуваних дій та рішень, скарги,  що  направляються  до  суду, поділяють на:

1. Скарги, спрямовані  на  порушення  цивільних справ.
2. Апеляційні  та  касаційні скарги.
3. Приватні скарги.

Необхідно відзначити, що відповідно до чинного цивільно-процесуального законодавства України, скарги, за допомогою яких можуть порушуватися в суді відповідні справи, що випливають з адміністративних правовідносин,  спрямовані  на  порушення  цивільних  справ.

Скарга є засобом захисту суб'єктивних прав і свобод. Скарга містить у собі  процесуальну вимогу до суду про захист порушеного права. Скарга ставить перед судом питання про вирішення правової суперечки. При розгляді скарги зацікавленим особам, які беруть участь у справі, забезпечуються необхідні процесуальні гарантії, порядок розгляду скарги передбачається процесуальним законом, а сторонам матеріально-правової суперечки даються рівні процесуальні права і обов'язки. Таким чином, існує низка суттєвих рис, що характеризують скаргу, за якою може порушуватися цивільна справа, що випливає з адміністративно-правових відносин.

Насамперед, варто зазначити адміністративний характер матеріально-правової претензії, що міститься у скарзі, і обумовлений цим відповідний характер суперечки про право. Претензія випливає з адміністративно-правових відносин у власному розумінні слова. Учасником цих відносин є орган державного управління, орган місцевого самоврядування або його посадова особа. Тому, на наш погляд, є помилковим віднесення до числа суперечок, що виникають за скаргами (а не за позовами) громадян, трудових суперечок. Так, В.Т. Квіткін стверджував, що "справи про поновлення на роботі невірно віднесені до позовного провадження, оскільки при їх розгляді суди безпосередньо перевіряють законність актів  управління..."[29].

На нашу думку, справи про поновлення на роботі ніякого відношення до адміністративних справ не мають. Трудові правовідносини відрізняються, як відомо, з одного боку, своїм авторитарним характером (керування - підпорядкування), що істотно зближує їх з адміністративно-правовими відносинами, а з іншого боку - майновим характером (двосторонній, оплатний, вільний, трудовий договір), що, у свою чергу, зближує трудові правовідносини з цивільними. Тому вимога працівника про поновлення на роботі  або про визнання звільнення неправомірним, а також про стягнення за змушений прогул, є позовом, а не скаргою на дії адміністрації. Працівник перебуває у трудових відносинах з підприємством, як юридичною особою; до підприємства він пред'являє відповідну матеріально-правову вимогу. Ця вимога випливає з договірних відносин, учасниками яких обидві сторони стали добровільно.

Отже, перше, що відрізняє скаргу від позову в позовному судочинстві, це зміст матеріально-правових відносин між сторонами. При пред'явленні позову позивач, як рівноправний учасник матеріальних правовідносин, вимагає від відповідача здійснення певних дій, утримання від дій, визнання прав тощо. При подачі скарги скаржник звертається з претензією до органу, посадової особи, які в адміністративних правовідносинах володіють відповідними владними  повноваженнями  стосовно  самого  скаржника.

По-друге, скаргою порушується суперечка про право адміністративне, тобто адміністративно-правова суперечка, яка відрізняється від суперечки про право цивільне наступними істотними відмінностями. Суперечка про право цивільне порушується у зв'язку з порушенням права або його заперечуванням. Будь-які цивільні правовідносини припускають можливість виникнення суперечки з ініціативи будь-якого із суб'єктів цих відносин. Суперечка може бути порушена як наймачем, так і наймодавцем, як перевізником вантажу, так і його отримувачем, як працівником, так і адміністрацією і т.ін. Все залежить від обставин  справи.

У цивільних правовідносинах, регулювання яких здійснюється на засадах диспозитивності (рівності), порушення суперечки можливе з боку будь-якого з його учасників, який вважає, що його правам і інтересам чиниться протидія (у формі порушення або заперечування). Учасник цивільних правовідносин не взмозі сам подолати цю протидію (це було б самоуправством), а тому  звертається з  позовом  до  суду.

Адміністративні правовідносини і виникаючі на їх основі суперечки розвиваються інакше. Ми маємо на увазі ті адміністративно-правові відносини, що виникають між громадянами й адміністративними органами, тобто органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Адміністративний орган має владні повноваження стосовно громадянина і тому, у випадках протидії з боку громадянина, сам може вживати заходів щодо подолання цієї протидії, не вдаючись до допомоги суду: затримати правопорушника, вилучити речі чи документи, заборонені знаряддя  рибної  ловлі  т.ін.

Очевидно, що на цих перших стадіях розвитку адміністративних правовідносин в адміністративного органу немає жодної необхідності звернення до суду. Що стосується громадян, то їх  права та інтереси можуть бути порушені на будь-якій стадії розвитку адміністративних правовідносин. Тому громадяни, природно, мають "право на скаргу". Однак така скарга може носити в цей момент лише адміністративний, а не судовий характер. На думку Д.М. Чечота, якби право на скаргу до суду могло б виникати в будь-який момент розвитку адміністративних правовідносин, це, по-перше, призводило б до того, що скарга надходила до суду передчасно, до того, як адміністративний орган прийняв остаточне рішення, а, по-друге, істотно паралізувало б владні повноваження адміністративного органу, оскільки будь-яка дія  адміністративного органу могла б бути оскаржена в суді і судом скасована або змінена. У такому випадку суд неминуче перетворився б з органу контролю за законністю у діяльності адміністративних органів по скаргах зацікавлених осіб в орган постійного і безупинного контролю за їх діями. Це фактично трансформувало б судові функції в адміністративні і спричинило втрату судом якостей органу правосуддя[30].

На наш погляд, вирішуючи питання про оскарження в суді дій адміністративних органів, необхідно  враховувати  наступні  обставини:

1. Можливий момент порушення справи шляхом скарги повинен бути заздалегідь точно визначений. До тих пір, поки адміністративний орган не визначить своєї позиції по відношенню до адміністративної справи і не висловить цього у відповідному акті (постанові про накладення штрафу та ін.), скарга до суду не повинна мати місце. Адміністративно-правова суперечка, підвідомча суду, може виникнути у зв'язку з дією або бездіяльністю державного органу в сфері управління, що знайшла відображення в об'єктивованому правовому акті (постанові, рішенні, відповіді).

Уявляється, що скарга до суду можлива лише на юридичну дію адміністративного органу, а також на його бездіяльність, але не на дію, що не носить юридичного характеру.

Якщо допустити розгляд подібних скарг у цивільному судочинстві і наділити суд необхідними засобами і способами вирішення скарг на тяганину, бюрократизм або грубість, суд, неминуче втратить у цих справах якості органу правосуддя  і перетвориться  в  орган  управління.

2. Право на порушення спору повинне бути закріплене за певним суб'єктом  адміністративних правовідносин. Суб'єктом скарги, що випливає з адміністративно-правових відносин, може бути лише певна особа (фізична або юридична), яка вважає, що її права і свободи порушені винесеним правовим актом. Орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи мають владні повноваження стосовно громадян, а тому здійснення цих повноважень до моменту прийняття відповідного акту повинне відбуватися поза судовим контролем. Скарга державного органу до суду на дію або бездіяльність громадянина у сфері управлінської діяльності суперечить, на наш погляд, природі адміністративної влади, яка в межах своєї компетенції має бути досить авторитетною і цілком самостійною. Тому розглянутий нами порядок судочинства повинен конструюватися за моделлю скарги громадян або юридичних  осіб  на  дії органів публічної влади у сфері управлінської діяльності, а не навпаки. Варто визнати, що принцип "зацікавленості" при визначенні суб'єкта скарги є основним: право на  скаргу  повинно  належати  юридично  зацікавленим  особам.

3. Можливість оскарження має поширюватися на визначені законодавцем акти в сфері управлінської діяльності. У науковій літературі іноді пропонується встановити загальний принцип, відповідно до якого будь-яка дія посадової особи або державного органу, що порушує суб'єктивне право громадянина, може бути оскаржена до суду. Яким би привабливим не був цей шлях, з точки зору посилення захисту суб'єктивних прав громадян він не уявляється нам теоретично обґрунтованим і таким, що може бути практично здійсненним. Право на оскарження до суду будь-якого акту управління поставило б суд над управлінськими органами, зобов'язало б його приймати до розгляду будь-які скарги, оскільки порушення суб'єктивного права можна було б встановити лише у судовому засіданні, а це неминуче призвело б до втручання суду в повсякденну діяльність органів управління. З теоретичної точки зору - це помилково, а з практичної - досвід судового контролю за державними органами в сфері управлінської діяльності  в деяких зарубіжних країнах показує, що навіть і при введенні подібного принципу "адміністративне право ... врешті-решт в значною мірою застосовується або не застосовується за розсудом адміністрації поза якимось судовим контролем, навіть внутрішнім, за її  діяльністю"[31].

4. Судові органи повинні бути наділені спеціальними повноваженнями щодо вирішення кожної окремої категорії адміністративно-правових спорів. Характер адміністративних правовідносин, як відносин влади і підпорядкування, обумовлює неможливість широкого судового розсуду при вирішенні адміністративної суперечки. Суд не може, наприклад, присудити скаржника до більшого стягнення, чим це зробив орган управління, навіть якщо й встановить, що за здійснену провину справедливо було б саме таке стягнення. Залежно від характеру справи мають бути обмежені і можливості суду щодо зміни міри адміністративного стягнення. Особливо складним є питання про визначення повноважень суду по тих справах, де скарга спрямована не проти постанови про адміністративне стягнення, а проти дій, пов'язаних із юридичним забезпеченням суб'єктивних прав (призначення пенсії, допомоги, включення в чергу на одержання  квартири  та ін.). Суд не може здійснювати дії, які є прерогативою відповідних адміністративних органів (наприклад, призначати пенсію або змінювати її розмір, приймати рішення про реєстрацію депутатів ради, сільського, селищного, міського голови). Так, відповідно до ст. 22 Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" та ст. 243-5 Цивільного процесуального кодексу України, суд скасовує рішення територіальної виборчої комісії чи визнає її дії незаконними і зобов'язує останню провести передбачені виборчим законодавством дії встановивши, що відмова в реєстрації кандидата в депутати або на посаду голови ради не відповідає виборчому законодавству32. Отже, для кожної категорії адміністративних суперечок слід встановлювати індивідуально визначені  повноваження  суду.