Договір перевезення вантажів, передбачений ст. 909 ЦК України, займає особливе місце серед договорів, що регулюють перевізні відносини, тому що безпосереднім його предметом є дії перевізника з транспортування (переміщення) вантажу з пункту відправлення в пункт призначення і видачі його вантажоодержувачеві. Договір перевезення вантажу регламентує правовідносини з доставки в пункт призначення конкретного вантажу, переданого (довіреного) перевізникові. Тому цей договір у юридичній літературі нерідко іменується як договір перевезення конкретного вантажу (конкретної партії вантажів).

Пугинський Б.І., розглядаючи систему договорів перевезення, відзначає, що особливий і самостійний рівень відносин утворюють договори на перевезення конкретних партій вантажу. Це договори перевезення, що укладаються на кожне окреме відправлення [128, с. 250].

Але особливе місце договору перевезення конкретного вантажу серед договорів, що регулюють правовідносини, пов’язані з перевезеннями вантажів, не означає, що даний договір займає центральне місце в системі договорів перевезення чи є “ядром транспортних зобов’язань”, як це зазначається в юридичній літературі [42, с. 374].

Однією з новел ЦК України є те, що в ньому так само як і в проекті Цивільного Укладення 1913 р. були враховані властивості договорів перевезення транспортом загального користування як публічних.

Як зазначає Брагінський М.І., режим публічних договорів є виключенням з того загального, яке спирається на принцип “свободи договорів”. Зазначене виключення уявляє собою один з випадків дії публічної основи в цивільному праві. Режим “публічних договорів” прямо протилежний  режиму “свободи договорів”, що найбільш повно виражає приватно-правові засади, що складають основу цивільного права [18, с. 245].

В публічному договорі багатоцільовим є втручання держави. На перший план виступає мета – захист більш слабкої сторони. Мається на увазі, що в умовах ринкового господарства передбачається, що всі учасники займають однакову за економічним змістом позицію. В цьому випадку в силу особливостей відповідних договірних моделей в нормально насиченому ринку більш сильними є звичайно позиції не того, хто пропонує товари, роботи, послуги, а його контрагента – покупця або замовника. Інша ситуація складається у випадку, коли споживач – економічно більш слабка сторона, що потребує товари, роботи та послуги, звертається за ними до того, хто займає явно економічно більш сильні позиції на ринку, – до комерційної організації. Зрівняти становище обох сторін законодавець може лише одним шляхом: створити ті односторонні гарантії, які надаються споживачу в публічному договорі [18, С. 246].

До числа публічних належать договори, у яких контрагентами споживача виступають не всі суб’єкти підприємництва, а лише ті з них, які за родом своєї підприємницької діяльності виконують певну публічну функцію. Зазначена обставина знайшла відображення в самому найменуванні договору [18, с. 255].

Публічність договору перевезення особливо підкреслена в ст. 915 ЦК України.  Ч. 2 ст. 915 ЦК України публічним договором визнає будь-який договір перевезення транспортом загального користування, який, як випливає з ч. 1 тієї ж статті, укладенийюридичною особою, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає обов’язок “здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи”.

Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (ч. 1 ст. 633 ЦК України). Ст. 633 ЦК України встановлює п’ять норм, за умови відповідності яким договір визнається публічним. Так, умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов’язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору. Умови публічного договору, які суперечать ст. 633 ЦК України та правилам, обов’язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

З цього випливає, що ще до укладення конкретного договору перевезення транспортна організація вже несе певні обов’язки перед потенційними вантажовідправниками. По-перше, вона повинна забезпечити всім потенційним вантажовідправникам рівні умови майбутнього договору перевезення; по-друге, створити мінімально необхідну матеріальну базу; по-третє, сформувати систему інформаціного забезпечення, яка дозволяє кожній зацікавленій особі отримати вичерпну інформацію про перевезення [178, с. 384-385].

Однією із ознак, за умови відповідності якій договір визнається публічним, є те, що суб’єкти підприємницьких відносин публічною офертою фактично можуть встановлювати такий режим у будь-якому договорі, адже умови, запропоновані в такій оферті, є однаковими для всіх акцептантів без надання переваг при укладанні двостороннього правочину: оформлення договору відбувається з першим, хто відгукнеться. Причому, як зазначає Олюха В., режим “публічності”, створюючи для однієї із сторін додаткові гарантії, наділяє її певними правами шляхом обмеження дії принципу свободи договору для іншої [115, с. 88]. У разі безпідставної відмови від укладання договору для оферента також наступає цивільно-правова відповідальність.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 916 ЦК України плата за перевезення вантажу, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови таких перевезень можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами. На практиці  за надання послуг перевезення вантажів автомобільним транспортом загального користування споживачі сплачують плату, що визначається за домовленістю сторін договору.

Ще однією новелою ЦК України є те, що в главі “Перевезення” міститься окрема стаття, що регулює довгострокові договори. Визначення місця, часу надання транспортних засобів під завантаження і пред’явлення вантажу до перевезення, порядку і способів його навантаження, типів та кількості перевізних засобів – і це не повний перелік питань, узгодження яких є умовою всякого перевезення і без вирішення яких воно не може бути виконане. Тобто уже після такого визначення виникають зобов’язальні правовідносини між вантажовідправником  і перевізником. Причому, за неналежне виконання цих зобов’язань законом передбачена відповідальність (ст. 921 ЦК). Підставою виникнення зазначених зобов’язань при систематичних та довгострокових відносинах сторін є довгострокові (річні) договори.

З цього приводу В.В. Луць зазначив, що підприємства залізничного, повітряного, морського, автомобільного та річкового транспорту, враховуючи встановлені обсяги перевезення для кожного з відправників, укладають з ними особливі організаційні договори (спеціальні, річні, довгострокові, навігаційні), спрямовані на організацію майбутніх перевезень вантажів [175, с. 278]. Вітрянський В.В, говорячи про значення та сферу застосування таких договорів, відзначав, що дані договірні моделі є оптимальною формою регулювання взаємовідносин між перевізником та вантажовласником (вантажовідправником, вантажоодержувачем), що здійснюються на довгостроковій основі [27, с. 339].

Так, в радянському законодавстві лише статті 34–36 САТ УРСР надавали можливість автотранспортним підприємствам  або організаціям укладати з вантажовідправниками або вантажоодержувачами  річні  договори   на   перевезення   вантажів автомобільним транспортом, але така можливість їм надавалась лише на підставі  плану  перевезень  вантажів, що сьогодні, зрозуміло, суперечить вимогам ринку. Тому окрім інших видів договорів в ЦК України визначено поняття та зміст довгострокових договорів на відміну від ЦК УРСР 1963 р. Відповідно до ст. 914 ЦК України перевізник і власник вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір. За довгостроковим договором перевізник зобов’язується  у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу – передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.

Очевидно, що під час конструювання цього договору враховувався досвід застосування норм, що містилися  раніше і містяться зараз в транспортних статутах і кодексах, на різних видах транспорту. Наприклад, статей 34–36 САТ УРСР. Так, відповідно до ст. 36 САТ УРСР за річним договором на перевезення вантажів автомобільним транспортом    автотранспортне    підприємство   або   організація зобов’язується в установлені строки приймати,  а вантажовідправник – пред’являти  до  перевезення  вантажі в обумовленому обсязі. 

Але чому він названий саме довгостроковим, не зовсім зрозуміло. На наш погляд, виходячи з визначення цього договору, його головна мета – організувати майбутній перевізний процес: за довгостроковим договором перевізник зобов’язується  у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. А що стосується якихсь особливих (довгих) строків цього договору, то у визначенні про це взагалі не йдеться.  Для порівняння, відповідно до ст. 798 ЦК РФ перевізник і власник вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень вантажів можуть укладати довгострокові договори про організацію перевезень. За договором про організацію перевезення вантажів перевізник зобов’язується  у встановлені строки приймати, а власник вантажу – пред’являти до перевезення вантажі в обумовленому обсязі. В договорі про організацію перевезення вантажів визначаються обсяги, строки та інші умови надання транспортних засобів і пред’явлення вантажів для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови організації перевезення.

Як бачимо, суттєвих відмінностей між визначеннями договору про організацію перевезень, за російським законодавством, та довгостроковим договором, за законодавством України, немає. Крім того, не дивлячись на те, що в українському законодавстві цей договір прямо не називається організаційним, його організаційні функції випливають саме з його змісту. Укладаючи такий договір, сторони узгоджують питання спільної організації всіх стадій транспортного процесу. В подальшому діяльність кожної сторони з організації перевезень обумовлена по суті зобов’язаннями, що випливають з довгострокового (річного) договору.

Отже, даний договір необхідно визнати договором на організацію перевезень вантажів. Тому ми вважаємо, що формулювання і визначення цього договору за ЦК РФ, на відміну від ЦК України, більш вдала та коректна.