Законодавство, що регулювало перевезення вантажів, завжди розвивалося з орієнтиром на договір перевезення конкретного вантажу через брак інших договірних форм. Не можна заперечувати, що система правового регулювання відносин, пов’язаних з перевезеннями вантажів, традиційно виходить з необхідності врегулювання більш детально  зобов’язань вантажовідправників  і перевізників, що випливають саме з договору перевезення конкретного вантажу. 

З прийняттям нового ЦК України ситуацію було змінено. Залучення все більшого кола суспільних відносин з перевезення вантажів до сфери правового регулювання сьогодні тягне за собою те, що відносини з перевезення вантажів сьогодні регулюються системою договорів, які є підставою виникнення відповідних цивільно-правових зобов’язань з перевезення вантажів, і у цій системі  договір перевезення конкретного вантажу є лише одним з різновидів договору перевезення. В.В. Луць поділяє так звані транспортні договори на основні та допоміжні. Основні транспортні договори опосередковують головну сферу взаємовідносин транспортних організацій та клієнтури (договори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, договори буксирування). Допоміжні договори сприяють нормальній організації перевізного процесу (договори на організацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під’їздних колій, подачу і забирання вагонів тощо) [175, с. 276].

В систему договорів, що стосуються перевезення вантажів автомобільним транспортом, входять саме договір перевезення конкретного вантажу та довгостроковий (річний) договір.

Серед допоміжних договорів, що пов’язані з перевезенням вантажів,  слід виділити також договори транспортного експедирування. Раніше транспортно-експедиційне обслуговування розглядалось законодавством у якості певного набору додаткових до перевезення вантажу операцій і послуг, що виконуються для вантажовідправника або вантажоодержувача транспортною або іншою спеціалізованою організацією. Сьогодні ж договір транспортного експедирування вперше регулюється законодавством у якості самостійного цивільно-правового договору (главою 65 ЦК України, ст. 316 ГК України, Законом України “Про транспортно-експедиторську діяльність”).

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу. Тобто експедитор надає послуги лише пов’язані з перевезенням вантажу, а не послуги безпосереднього перевезення вантажу. Експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Якщо експедитор за умовами договору діє від імені відправника, то щодо відносин з договору експедиції застосовуються положення про договір доручення. У разі, якщо він діє від свого імені, застосовуються відповідні правила про договір комісії. Отже, на думку В.В. Луця, договір експедиції може містити елементи кількох видів договорів (перевезення, доручення, зберігання, комісії, підряду тощо), які тісно переплітаються в одному юридичному факті (договорі) [96, с. 80].

Не дивлячись на різницю в думках, правова доктрина була і є одностайною у тому, що договір експедиції суттєво відрізняється від договору перевезення за рядом ознак, а саме: консенсуальна природа цього договору, допоміжний характер експедиції щодо перевезення, посередницька сутність цього типу договору і т.і. [190, с. 83]. А, отже, безпосередньо до договорів перевезення вантажів він не належить, а тому і відокремлений в новому ЦК України в окрему главу. З цих причин цей договір не входить в об’єкт нашого дослідження.

В цивільному праві договір визначають як угоду сторін, направлену на виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин [142, с. 397; 40, с. 353].

Г.Ф. Шершеневич визначав договір як угоду двох або більше осіб, направлену на встановлення, зміну або припинення юридичних відносин [183, с. 304]. Схоже визначення договору наводив й Д.І. Мейєр: договір (contractus, pactum) є угодою двох або декількох осіб, яка породжує право на чужу дію, що має майновий інтерес [103, с. 497].

Договори слід розглядати з трьох точок зору: як підставу виникнення правовідношення, як безпосередньо правовідношення, що виникло з цієї підстави, і, нарешті, як форму, яку відповідне правовідношення приймає. Багатозначне уявлення про договір знайшло відображення в радянській юридичній літературі. Так, О.С. Іоффе зазначав, що під договором іноді розуміють власне зобов’язання, що виникло з такої угоди, а в деяких випадках цей термін визначає документ, який фіксує акт виникнення зобов’язання згідно з волею всіх його учасників [70, с. 26].

В договорі знаходить свій вираз воля сторін, яка відображає економічні відносини і направлена на досягнення певного юридичного ефекту. Цілеспрямованість волі сама по собі ще не достатня для характеристики договору, як різновиду юридичної угоди. Можна уявити собі немало випадків, коли воля декількох осіб виражена і направлена на одну й ту ж дію, проте договору не буде. Вимагається, щоб воля була направлена на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. З огляду на це договір уявляє собою вольовий акт, заснований на взаємній домовленості сторін, направлений на виникнення, зміну або припинення юридичних відносин [141, с. 388-389].

изначення договору знайшло своє відображення в ст. 626 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Таке визначення договору відноситься до всіх видів договорів, в тому числі і до договорів перевезення. Але це загальне визначення не може розкрити специфіки відносин, що виникають між перевізником та вантажовідправником на основі укладеного договору перевезення.

          Ч. 1 ст. 358 ЦК УРСР містила таке визначення договору перевезення вантажів: це договір, за яким транспортна організація (перевізник) зобов’язувалась доставити ввірений їй відправником вантаж у пункт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов’язувався сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Але у цивілістичній літературі радянських часів висловлювалися piзнi точки зору з приводу договору перевезення вантажів.

     Деякі автори, наприклад, Серебровський B.I.  [136, с. 102], Гусаков А.Г. [47, с. 46],  визнавали договір перевезення договором підряду. Однак ніхтоз них не стверджував, що це договір підряду у “чистому” вигляді. В тiй чи іншіймipi вони намагалися лише вважати договір перевезення подібним до договору підряду.

Була й інша точка зору, за якою договір перевезення визнавався  “змішаним” договором, який складався з елементів договорів підряду, майнового найму, доручення, схову тощо. Деякі автори виділяли один з елементів як головний, a інші вважали супровідними. Так, Ходунов М.Є. головною ознакою в договорі перевезення вважав елемент зобов’язання підряду. Серед інших елементів він відзначав лише схов i доручення [168, с. 80]. Цiєї ж точки зору дотримувалися Ізволенський В.М. [69, с. 26], Шкундін З.І. та iншi. Але більшість з них, кваліфікуючи так зобов’язання з перевезення, не заперечували, що сукупність різноманітних елементів не позбавляла договір перевезення caмостійності. Така точка зору була визнана цивілістами неприйнятною, тому що була не сприятлива для виявлення дійсної природи даного договору i його особливостей, та ігнорувала органічний зв’язок окремих зобов’язань договору. Так Яічков К.К., Тарасов М.А. зазначали, що, аналізуючи будь-який з договорів цивільного права, можна виявити елементи, властиві різним договорам, i вказівка на наявність подібних елементів у різних договорах відноситься до сфери догматизму i схоластики [33, с. 64].

 Отже, як бачимо, деякі автори виходили не з самостійності договору перевезення, а з необхідності підвести його під будь-який певний вид договору, передбачений законодавством. А у разі відсутності подібних рис вони намагалися пояснити природу договору перевезення шляхом порівняння елементів (розуміючи, певне, під ними зобов’язання), які у сукупності мали характеризувати новий договір. Такому стану речей багато в чому сприяв icнyючий тривалий час у літературі погляд на бездоговірність відносин під час перевезення [136, с. 103-104]. Заперечення існування самого договору, звичайно, гальмувало розвиток науки про його природу. Cпociб зіставлення або підведення його під інші види виявився неприйнятним, оскільки своєрідність договору перевезення очевидна. Для з’ясування правової природи цього договору немає необхідності підводити йoгo під iншi, відомі цивільному праву види, тим більше, що коло договорів, визначених зобов’язальним правом, не є вичерпним.                                             

Відповідно до ст. 909 ЦК за договором перевезення одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу  (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення такого договору підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента чи 
іншого документа, встановленого транспортними  кодексами (статутами).

Як бачимо, законодавець принципово не змінив визначення поняття договору перевезення вантажів у порівнянні з ЦК УРСР і навіть з проектом Цивільного укладення 1913 р.

Що ж стосується саме договору перевезення вантажів автомобільним транспортом, то відповідно до п. 45 САТ УРСР за договором перевезення   вантажу  автотранспортне підприємство або організація зобов’язуються доставити ввірений  їм вантажовідправником  вантаж  до  пункту  призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу  особі  (вантажоодержувачу),  а вантажовідправник  зобов’язується  сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Відповідно ж до п. 1 Правил договором про  перевезення  вантажів визнається двостороння  угода між перевізником,   вантажовідправником  чи  вантажоодержувачем,  що є юридичним документом,  яким регламентуються обсяг, термін та умови перевезення вантажів,  права, обов’язки та відповідальність сторін щодо їх додержання.

Закон України “Про автомобільний транспорт” взагалі не визначає поняття такого договору.

Визначення договору можна дати через визначення його специфічних рис. Серед специфічних рис договору в юридичній літературі виділяють такі риси, як встановлення юридичного зв’язку між його учасниками та специфічний зміст – виконання дій, які ведуть до досягнення цілей учасників договору, задоволенню їх інтересів [88, с. 11].

Предметом договору перевезення вантажів автомобільним транспортом є транспортні послуги, що надаються вантажним автотранспортним перевізником вантажовідправникові щодо переміщення вантажів.