На різних видах транспорту, де приймання вантажів до перевезення здійснюється в місці розташування перевізника (залізничним – на станції, морським та річковим – у порту), відносини, що виникають, регулюються транспортними статутами і кодексами. Але при перевезеннях вантажів автомобільним транспортом відсутні спеціальні пункти приймання вантажу до перевезення, що співпадають з місцем розташування перевізника. Хоча не виключається можливість завантаження вантажів у місці розташування перевізника (наприклад, в АТП), однак це не практикується, тому що специфіка автотранспорту, що є його перевагою, полягає як раз вздатності прийняти вантаж до перевезеннябезпосередньо в місці перебування вантажовідправника. Але це означає, що в нормативному порядку заздалегідь не можна назвати місце здачі вантажу до перевезення, у кожному конкретному випадку воно може бути визначено лише за узгодженням з вантажовідправником, з урахуванням місцезнаходження вантажу. Так само в транспортних правилах щодо автоперевезень неможливо заздалегідь визначити маршрути і схеми вантажопотоків, а також вирішити ряд інших питань майбутнього перевезення. Тому відносини перевезення вантажів автомобільним транспортом регулюються річними договорами, на підставі яких сторони укладають договори перевезення конкретних вантажів. А якщо між сторонами річні договори не укладені, то такі відносини регулюються договорами перевезення конкретних вантажів. 

В радянській і в сучасній юридичній літературі склалися різні думки стосовно річного договору на автомобільному транспорті.

Так, А.І. Хаснутдінов вважав, що річний договір не є договором перевезення. В підтвердження цього автор зазначав, що крім визначення деяких загальних умов здійснення перевезень річний договір виступає як правова форма здійснення конкретних господарських дій, а саме: операцій по здачі-прийманню вантажів. Зазначені дії за своїм змістом  мають певну економічну цінність, однак майнові відносини, що складаються з приводу їхнього здійснення в рамках річного договору, безоплатні у порівнянні з договором перевезення конкретного вантажу. Таким чином, кваліфікація річного договору як договору перевезення, на думку автора, помилкова через розбіжність економічної природи відносин, регульованих даними договорами [166, с. 45-46].

Але X.І. Шварц не погоджувався з викладеною думкою. Він зазначав, що не вважати річний договір договором перевезення значить відриватися самим недозволеним чином юридичну форму від її економічного змісту [181, с. 28]. Відзначаючи особливості роботи автомобільного транспорту, що диктують необхідність досягнення погодження, перш ніж перевізник прийме вантаж до перевезення, автор дійшов висновку, що роль такого погодження грає річний договір.

М. А. Тарасов обстоював думку про тотожність правової природи річних договорів та договорів перевезення конкретного вантажу, обґрунтовуючи це єдністю цілей цих договорів. Автор зазначав, що і той і інший договори спрямовані до однієї мети, але вони розрізняються за змістом [151, с. 93].

Відзначав єдину кінцеву мету обох договорів і О.О. Карлов. Крім того, цікавою є думка автора щодо змісту річного договору та співвідношення його з договором перевезення вантажу. Змістом річного договору, на думку автора, є цивільні організаційно-правові відносини: “правовідносини, які основані на засадах рівності їх учасників й виражають діяльність підприємств (організацій), що здійснюється в межах закону, по упорядкуванню своїх взаємозв’язків, …, які за своїм змістом повністю підпадають під дії зобов’язального права… При цьому організаційні правовідносини по річному договору є організаційно-викладаючими (утворюючими), на стадії здійснення яких відбувається зав’язка наступних майново-правових відносин за договором перевезення. В цьому проявляється допоміжна роль річного договору щодо договору перевезення як разової угоди…” [75, с. 28]. О.О. Карлов зазначав, що річний договір нерозривно пов’язаний з договором перевезення і співвідноситься з ним як “організаційне відношення з тим, що організовується” [75, с. 28].

А.І. Хаснутдінов також вважав, що безпосередня правова мета  річного договору – це забезпечення зав’язки перевізного процесу, тобто здійснення підготовчих дій, необхідних для здійснення транспортування. [166, с. 47].

На думку В. Лєбєдєва та А. Ніцевич організаційні договори можуть служити лише прикладами допоміжних транспортних договорів. [93, с. 6]

Погляди сучасних російських цивілістів є також різноманітними. Так, наприклад, на думку Д.А. Мєдвєдєва і В.Т. Смирнова, усі правовідносини, що передують договору перевезення конкретного вантажу створюють лише так звані організаційні передумовиукладання договору перевезення вантажу. Стосовно договору про організацію перевезень дані автори зазначають, що за своєю природою він не є договором перевезення і спрямований на забезпечення планомірних відправлень вантажів. Хоча вони визнають, що істотними умовами договору вважаються обсяги і строки надання транспортних засобів і пред’явлення вантажів до перевезення, порядок розрахунків сторін та ін. [42, с. 378].

На погляд В.В. Вітрянського, повноцінний цивільно-правовий договір, що має такі істотні умови, ніяк не може служити “організаційною передумовою” іншого договору (на перевезення конкретного вантажу). Скоріше, навпаки: саме договір перевезення конкретного вантажу за наявності довгострокового договору про організацію перевезень, що укладається, як це передбачено в ст. 798 ЦК РФ, у разі необхідності здійснення систематичних перевезень вантажів на основі постійних взаємовідносин сторін, служить засобом виконання зобов’язань сторін, що випливають з договору про організацію перевезень. У всякому разі, з точки зору інтересів сторін (вантажовідправника і перевізника), мети укладання договорів та їх ролі договір про організацію перевезень стоїть вище, ніж договір перевезення конкретного вантажу, який за своїм правовим значенням уявляє собою лише дії сторін по виконанню довгострокового договору, утілені в договірну форму [27, с. 256-257].

На наш погляд, обов’язки суб’єктів довгострокового (річного) договору не зводяться до здійснення лише підготовчих дій. Річний договір не тільки регулює процес деталізації та конкретизації майбутнього перевезення, порядок передачі вантажу до перевезення, але і визначає ряд умов,  у відповідності з якими будуть будуватися взаємовідносини сторін при виконанні перевезень конкретних партій вантажів. Саме тому річний договір можна зарахувати до договорів, що опосередковують перевізні відносини. Крім того, не можна не погодитись з   А.Г. Калпіним, який зазначає, що, досягнувши у довгостроковому договорі згоди з приводу специфічних умов перевезення, сторони на весь період дії цього договору звільняються від необхідності знову домовлятися про ці умови при укладанні договорів на кожне конкретне відправлення вантажу. Тим самим довгостроковий договір сприяє досягненню стійких відносин контрагентів, усуває спори між ними при укладенні та виконанні разових договорів перевезення [84, с. 339].  

Річні договори, так само як і договори перевезення конкретного вантажу мають пряме відношення до перевезень вантажів автомобільним транспортом, тому що усі вони регулюють правовідносини, що складаються між учасниками перевізного процесу: вантажовідправником, автоперевізником, іншими транспортними організаціями, вантажоодержувачем. Ознаки, що відрізняють річний договір від договору перевезення конкретного вантажу, складають специфічні особливості річного договору, а саме:

1. Зміст цього договору складають права та обов’язки сторін не лише з організації майбутніх перевезень вантажів, а й ті, що регламентують процес транспортування як такий. Договір перевезення конкретного вантажу регулює відносини, пов’язані з безпосереднім переміщенням матеріальних цінностей. Предметом договору перевезення конкретного вантажу є послуга перевезення, а предметом річного договору є лише організація майбутніх перевезень вантажів, тобто річний договір не можна вважати договором перевезення вантажу.
2. Річний договір автомобільного перевезення має триваючий характер. Виконання певного перевезення вантажів не перериває договірних відносин.
3. Строк дії договору  визначається сторонами договору. Термін же дії договору перевезення конкретного вантажу припиняється моментом видачі прийнятого до перевезення вантажу уповноваженій особі.

Одним з елементів цивільно-правового зобов’язання як зобов’язального правовідношення є його суб’єкти. Визначальною ознакою, що характеризує суб’єктів договірного зобов’язання, є наявність між ними правового зв’язку. Цей правовий зв’язок полягає в обов’язку однієї сторони (боржника) вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії і в праві кредитора вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України). Виходячи з цього, коли йдеться про суб’єктів виконання зобов’язання, мається на увазі саме кредитор і боржник, між якими зазвичай відбувається здійснення прав та виконання обов’язків, що випливають із зобов’язання [174, с. 661; 172, с. 565].

Суб’єктами зобов’язань з перевезення вантажів визнавалися, як це випливає із самого законодавчого визначення договору перевезення, вантажовідправник і перевізник.

 У радянські часи у якості перевізників виступали в основному спеціалізовані організації, що підпорядковувались відповідним транспортним міністерствам і відомствам. У ролі  вантажовідправників і вантажоодержувачів могли виступати будь-які юридичні чи фізичні особи, що мали цивільну правоздатність та дієздатність.

Вантажоодержувач, не беручи участі в укладенні договору перевезення, однак здобував права вимоги до перевізника, і насамперед це – право вимагати від перевізника видачі вантажу, доставленого в пункт призначення, а у випадку втрати вантажу – відшкодування збитків за його втрату. Більш того, на вантажоодержувачів покладалися і визначені обов’язки, передбачені САТ. Наприклад, зобов’язання мати під’їзди від автомобільних  шляхів  до  вантажно- розвантажувальних пунктів,  утримувати ці під’їзди в справному стані,  що забезпечує безперешкодний  і  безпечний  рух автомобілів та вільне їх маневрування в будь-який час здійснення перевезень (п. 19 САТ); зобов’язання відмічати в товарно-транспортних накладних час прибуття та вибуття автомобілів з пунктів їх розвантаження  (п. 53 САТ); здійснити вивантаження вантажу з автомобіля,  зняття кріплень і покриттів (п. 57 САТ), тощо. 

          Для вантажоодержувача передбачалася і відповідальність: відповідальність за  затримку  автомобілів  (автопоїздів),  а  також  обмінних напівпричепів,  поданих  під  розвантаження,  понад установлений час (простій) (п. п. 142, 143 САТ);  відповідальність за неправильне зазначення в товарно-транспортних документах  ваги вантажу,  його найменування, за відмову  від  оформлення  або  за  неправильне  оформлення товарно-транспортного документа, а також путьового листа (п. 146 САТ), тощо.