Таким чином, за часів Радянського Союзу в якості безпосередніх суб’єктів договору перевезення визнавалися вантажовідправник та перевізник, які укладали між собою договір перевезення, та мали один перед одним права та обов’язки, що випливали з цього договору; вантажоодержувач хоча і не укладав договір перевезення, але був самостійним учасником перевізного процесу, права, обов’язки і відповідальність якого передбачалися нормативними актами.

Сьогодні питання про суб’єктів договірних відносин з перевезення вантажів автомобільним транспортом дещо ускладнюється. Дана обставина пов’язана з прийняттям нових нормативних актів, з якісною зміною суб’єктів. Ці суб’єкти виконують різні операції, пов’язані із забезпеченням перевезень вантажів. Коло автоперевізників за українським законодавством значно змінилося як за якісним, так і за кількісним показниками в порівнянні з радянським законодавством. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про транспорт” особа,  яка надає послуги з перевезення вантажу автомобільним транспортом загального користування визнана перевізником. Аналогічне визначення перевізника надане в п. 1 Правил. У той же час, відповідно  до ст. 61 Закону України “Про автомобільний транспорт” договір про  перевезення  вантажу  автомобільним  транспортом загального   користування  укладається  між замовником  та  виконавцем. Відповідно мається на увазі, що замовником є вантажовідправник (вантажоодержувач), а виконавцем – вантажний перевізник.

Відповідно до ст. 59 Закону України “Про автомобільний транспорт” вантажним перевізником є суб’єкт підприємницької  діяльності, який  відповідно  до  законодавства  та  одержаної  ліцензії надає послуги згідно з договором про перевезення  вантажів  автомобільним транспортом, що використовується ним на законних підставах. Особи, що здійснюють підприємницьку діяльність, надають послуги перевезення вантажів з метою отримання прибутку, мають бути професіоналами у цій галузі діяльності. Причому професіоналізм у сфері перевезень, на наш погляд, і підтверджується законом, іншими нормативно-правовими актами та ліцензією, яка видана цьому перевізнику. Надання послуг   з   перевезення   пасажирів    і вантажів автомобільним   транспортом   підлягає ліцензуванню відповідно до п. 33 ст. 9  Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 року. Відповідно до ст. 9 Закону України “Про автомобільний транспорт” ліцензування на    автомобільному    транспорті    загального користування  спрямоване  на визначення початкових і поточних умов надання послуг з  перевезень,  а  також  найважливіших  параметрів обслуговування споживачів.

Отже, суб’єктом договору перевезення – перевізником (виконавцем) можуть бути фізичні особи, які відповідно до чинного законодавства зареєстровані як підприємці та юридичні особи, створені для проведення підприємницької діяльності або створені без такої мети, але її здійснюють. Тобто сторону перевізників в договорі перевезення вантажів доцільно позначати терміном “особи, які здійснюють підприємницьку діяльність”.

Однак, однією з основних ознак публічного договору науковці обґрунтовано визнають обмежений склад його суб’єктів [18, с. 253; 127, с. 423]. Згідно із ст. 633 ЦК України такими є споживач та підприємець. Норма ч. 1 ст. 915 ЦК України визначає перевізником за договором перевезення транспортом загального користування виключно юридичні особи. Тобто до перевізників в публічному договорі перевезення вантажів транспортом загального користування фізичні особи – підприємці відповідно до ст. 915 ЦК не включаються. Ознакою, яка характеризує обтяжену публічними обов’язками сторону, можна визнати і те, що вона здійснює свою підприємницьку діяльність на постійній основі, є професіоналом у цій галузі, отже, й більш обізнаною у порівнянні із споживачем. Саме це й зумовлює необхідність створення додаткових гарантій для контрагента [115, с. 89].

Другим суб’єктом договору перевезення вантажу є вантажовідправник (замовник).

Відповідно до п. 1 Правил вантажовідправником є будь-яка фізична або юридична особа,  яка надає перевізнику вантаж для перевезення.

В якості вантажовідправниказа договором перевезення вантажу може виступати будь-яка дієздатна фізична та юридична особа. Звичайно, частіше інших у цій ролі виявляються суб’єкти господарювання, що здійснюють відправлення вантажів (в основному вироблених ними товарів) для виконання своїх договірних зобов’язань, пов’язаних із продажем, постачанням товарів і виконанням інших договорів. Як правило, вантажовідправник є власником вантажів, що відправляються, (вантажовласником) або особою, наділеною власником відповідними повноваженнями по відправленню вантажу. Вантажовідправник  безпосередньо укладає договір перевезення з перевізником і є його стороною.

Із змісту ч. 1 ст. 915  та ч. 1 ст. 633 ЦК України можна зробити висновок, що  замовником (вантажовідправником) за договором перевезення вантажів транспортом загального користування є будь-яка особа, яка звертається до перевізника. Ч. 2 ст. 633 ЦК України цю особу називає споживач. Застосовуючи конструкцію “кожен, хто звертається”, законодавець в ЦК України до категорії “споживач” фактично відносить як фізичних осіб, так і юридичних осіб.

Дійсно, в договірні відносини з перевезення вантажів частіше вступають саме юридичні особи, а коло споживачів зазначеними нормами не обмежене. При цьому, споживачі можуть, на нашу думку, укладати такі договори як для задоволення власних потреб, так і для здійснення підприємницької діяльності.

Законом України від 15. 12. 1993 р. “Про внесення змін та доповнень до Закону УРСР “Про захист прав споживачів” встановлено, що споживач – це громадянин, який набуває товари, роботи, послуги для власних потреб. Тобто якщо споживачем в договорі перевезення вантажів автомобільним транспортом є фізична особа, яка замовляє перевезення вантажів для власних потреб, то на неї розповсюджується ще і даний Закон.

Отже, вантажовідправником (замовником, споживачем) у договорі перевезення вантажів автомобільним транспортом є будь-яка фізична чи юридична особа, яка звертається для одержання послуги перевезення вантажу із будь-якою метою.

Але, слід зазначити взаємозамінність і взаємопереплетіння цивільно-правових відносин у сучасному суспільстві (передусім у комерційному обороті), що зумовили підвищення у цих відносинах ролі та значення третіх осіб, які часто впливають на зміст зобов’язання, визначаючи його правову природу. Ця тенденція відображається не лише в наукових працях та навчальній літературі, де все частіше поряд з висвітленням правового становища сторін зобов’язання розкривається правовий статус суб’єктів зобов’язання, а й у законодавстві окремих держав. Так, до ЦК Республіки Казахстан крім терміна “сторони зобов’язання” (ст. 269 ЦК Республіки Казахстан) включено термін “учасники зобов’язання” (п. 1 ст. 270 ЦК Республіки Казахстан), під якими розуміють сторони (боржника і кредитора)   і   третіх осіб [16, с. 28].

Поряд із суб’єктами договору учасниками відносин по перевезенню вантажів є вантажоодержувачі. Відповідно до п. 1 Правил вантажоодержувачем є  будь-яка фізична або юридична особа,  яка здійснює  приймання  вантажів, оформлення товарно-транспортних документів та  розвантаження транспортних засобів у встановленому порядку. На відміну від вантажовідправника вантажоодержувачне приймає участі в укладенні договору перевезення і, отже, не може вважатися суб’єктом цього договору. У той же час законодавство наділяє вантажоодержувача визначеними правами, пов’язаними з перевезенням вантажу і, більш того, покладає на вантажоодержувача ряд обов’язків, що випливають з перевезення вантажу.

Тому слід погодитися з О.С. Іоффе, який одним з перших почав розрізняти поняття “суб’єкти зобов’язання” і “суб’єкти виконання”, не проводячи, втім, чіткого розмежування між ними [70, с. 69]. Таку ж думку має і Т. Боднар, яка зазначає, що поняття “суб’єкти зобов’язання” і “суб’єкти виконання” не завжди збігаються [16, с. 28].

Отже в договорі перевезення вантажів автомобільним транспортом суб’єктами (сторонами) зобов’язання є автоперевізник та вантажовідправник, а суб’єктами виконання можна визнати і автоперевізника, і вантажовідправника, і вантажоодержувача.