Важливим етапом у становленні інституту судової влади в сфері господарських відносин стало прийняття законодавства, що регулює сферу господарського судочинства. Його основою стали Господарський кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р., Господарський процесуальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 6 листопада 1991 р. і введений у дію з 1 березня 1992 р. (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 21 червня 2001 р. № 2539-ІІІ), а також процедурні норми Закону України ,Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Аналіз актів і норм, що діяли до введення ГПК України, свідчить, що процесуальним нормам розв'язання господарських спорів державними арбітражами не надавалося великого значення. Акти, що затверджували правила розгляду господарських спорів, приймалися на рівні постанов уряду. Такий стан справ знову ж таки зумовлювався реальним статусом державного арбітражу.

Кардинальна зміна правової природи юрисдикційного органу, чиєю прерогативою є розв'язання господарських спорів, була зумовлена не тільки потребами переходу до ринкової економіки, а й пов'язаними з нею завданнями побудови правової держави. Розгляд конфліктів у сфері господарювання саме інститутом судової влади одночасно спричинявся як економічними інтересами, так і інтересами зміцнення режиму законності. Усунення проявів волюнтаризму в цій сфері стало не лише передумовою ринкового механізму, а й невід'ємним компонентом судово-правової реформи, оскільки можливість судового захисту повинна поширюватися в цивілізованому суспільстві на всіх визнаних у державі суб'єктів права.

Створення інституту господарського суду — це перетворення державного арбітражу на принципово нову юрисдикційну систему, що має інституційні ознаки судової установи.

Принципи (засади) організації та діяльності господарського суду були закріплені в статті 4 Закону України ,Про господарські суди". Встановлено, що господарський суд здійснює правосуддя на принципах законності [319][60]; незалежності, у тому числі від органів законодавчої і виконавчої влади, і підпорядкування тільки закону; рівності сторін перед законом і господарським судом; арбітрування; гласності й відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної і комерційної таємниці або коли є обґрунтовані заперечення однієї зі сторін; обов'язковості виконання рішень, постанов господарського суду.

Отже, принцип незалежності господарських судів і підпорядкування їх тільки закону є невід'ємною складовою організаційних принципів побудови цієї галузі судової влади.

Останнім часом широко розгорнулися дискусії щодо судової реформи в Україні. Цій проблемі були присвячені спеціальні науково-практичні конференції, ,круглі столи", засідання секції Конституційної комісії, під час яких виявилися принципові розбіжності в поглядах щодо вибору організаційної моделі судової влади. Українські правники (теоретики та практики), підсумовуючи хід судово-правової реформи, висловили думку про необхідність існування господарських судів, про те, що у системі судів загальної юрисдикції вони повинні бути самостійними і незалежними із розв'язання підвідомчих їм спорів. У складний період впровадження ринкових відносин в Україні господарські суди стали в державі справжнім гарантом законності в галузі економічних правовідносин. Це було продемонстровано, зокрема, на десятій Всеукраїнській науково-практичній конференції ,Стратегія економічного розвитку і арбітражний суд України: проблеми та перспективи" (28—29 листопада 2000 р., м. Донецьк). На конференції було порушено широкий спектр проблемних питань, пов'язаних зі стратегією економічного розвитку України, роллю, яку відіграють господарські суди у забезпеченні законності в економічних            відносинах [400][61].

І сьогодні, після прийняття Закону України ,Про судоустрій України", ці суперечності у поглядах не розв'язані остаточно.

Подібні дискусії велися й у сусідній з Україною державі — Російській Федерації [67, 474, 616, 39][62].

Результатом дискусії стало те, що в процесі реформування судової системи Росії арбітражні суди збереглися як самостійна галузь судової системи. Подальший хід судово-правової реформи свідчить про те, що пропозиції опонентів щодо сумнівності існування незалежних арбітражних судів у Російській Федерації не були враховані [253, 294][63].

Проблема розбудови судів України на сучасному етапі полягає у виборі організаційної структури, розподілі компетенції між спеціалізованими судами і загальними судами у єдиній системі судів загальної юрисдикції, що встановлена Законом України ,Про судоустрій України".

Проблема вибору організаційної структури судової влади дуже важлива і складна. Вона потребує врахування багатьох різноманітних за своїм змістом факторів.

Насамперед доцільно проаналізувати наслідки об'єднання двох різнорідних судових систем — загальних і господарських судів.

Відомо, що загальні й господарські суди з різними назвами пройшли тривалий період самостійного функціонування, за час якого було вироблено цілу систему тільки їм властивих організаційно-правових форм і атрибутів здійснення правосуддя. За цей період інститут господарського суду і судово-господарське провадження набули ознак, оптимальних для розв'язання конфліктних ситуацій саме в економічній сфері.

Об'єднання юрисдикційних систем є недоцільним і може призвести до поглинання господарського судочинства цивільним процесуальним законодавством. Однак цивільний процес характеризується певною громіздкістю і формалізацією, що, без сумніву, стане нездоланною перешкодою під час розгляду господарських спорів. Загальні суди фізично не можуть оперативно розв'язувати ці справи на основі норм цивільного процесу. Наприклад, в господарських судах розглядається за рік в середньому близько 200—230 тисяч справ. Ці справи можна ефективно розглядати лише за умови неформалізованої процедури, стислості термінів і нескладної, але ефективної системи повторного розгляду судових рішень, що притаманно саме господарському судочинству.

Крім кількісних параметрів господарських справ, необхідно врахувати їх складність, яка з часом дедалі зростає. Зміни в соціально-економічній природі господарських конфліктів створюють об'єктивні передумови для використання переваг спеціалізації в організаційному плані. Як уже доведено вітчизняною практикою, це і є система спеціалізованих судових установ, а саме — господарських судів, що має кваліфікований і досвідчений корпус суддів, підготовлених для розв'язання конфліктів у перехідному, квазіринковому середовищі.

Ідея об'єднання загальних і арбітражних судів можлива лише за умови збереження незалежності господарських судів у системі судів загальної юрисдикції, що закріплено у Конституції України. І те, що спеціалізовані господарські суди у цій системі очолює Вищий господарський суд України, є яскравим підтвердженням цього. Верховний Суд України, як зазначалося, має здійснювати не касаційні, а ревізійні функції щодо спеціалізованих судів. Посилання деяких опонентів такої позиції на досвід західних країн і особливо США як авторитетного путівника у створенні моделі судової системи, на жаль, недостатньо аргументовані [651, 507][64]. Історичний досвід свідчить, що жодна держава не застосовує закордонні державні інституції без їх пристосування до конкретного соціально-політичного і правового середовища, національних особливостей. Тим більше, що Україна і США належать до різних правових систем. Більше всього, як зазначалось, США має зовсім інший державний лад (федерація) й іншу систему права (англосаксонська). Україна належить до так званої європейської, або континентальної (романо-германської) системи права, де закон, а не судовий прецедент, є основним джерелом права. Тому Україна має власні особливості побудови системи судової влади. У США вершина піраміди судової влади, як, наприклад, Верховний Суд США, не лише формує судову практику застосування законів, а й створює своїми рішеннями законодавчу базу для судів усієї країни, що для нас є неприйнятним.

Отже, посилання на досвід функціонування американської судової системи абсолютно безпідставні. Вони ґрунтуються на недостатньому розумінні специфіки роботи судів США. Глибоке і ґрунтовне вивчення структури судової системи США, бесіди як із федеральними суддями, так і суддями штатів дають всі підстави стверджувати, що у судовій системі цієї країни відбувається подальше поглиблення спеціалізації. Так, створені суди, що розглядають спори, пов'язані лише з банкрутством. Конгресом США затверджені такі спеціалізовані федеральні суди, як Претензійний суд, що розглядає лише позови громадян до уряду, Податковий суд, Суд ветеранських апеляцій тощо [424][65].

У Великій Британії арбітраж є альтернативою судочинству у Відділенні королівської лави Високого суду і у судах графств, особливо у комерційних справах. Особливістю англійського арбітражу є те, що він створюється за рішенням сторін, між якими виник спір, або Високим судом. Отже, у Великій Британії відсутня чітка система арбітражних судів у тому вигляді, в якому вона існує в Україні. Система арбітражних судів більше відповідає системі третейських судів у нашому розумінні. Чинне арбітражне законодавство також досить специфічне. Сьогодні у Англії діє Арбітражний Акт 1996 р. Юрисдикція арбітрів зазвичай визначається угодами, хоча існують і законодавчі положення, що стосуються цих питань. Угода про передачу спору на розгляд арбітру є договором і регулюється нормами договірного права. Будь-яке застереження у договорі, спрямоване на те, щоб уникнути юрисдикції суду, є недійсним, тому що суперечить публічним інтересам. Високий суд може скасувати арбітражне рішення, якщо воно не є законним, або передати арбітражну справу на новий розгляд. Такі ж повноваження Високим судом здійснюються й тоді, коли арбітражне рішення є двозначним або невизначеним, коли з'являються нові обставини. Отже, арбітражні суди Великої Британії не є державними арбітражними судами, а належать до категорії третейських судів, вони не є постійно діючими і створюються або за рішенням сторін, або при зверненні до суду за розглядом комерційного спору. Щодо процесу, то арбітражний процес у Великій Британії позбавлений тієї імперативності й визначеності, яка утвердилася в Україні. Відсутня кодифікація норм і правил арбітражного процесу. Спроби англійських законодавців систематизувати арбітражний процес у наш час знайшли своє відображення у Арбітражному Акті 1996 р., який, однак, не є єдиним джерелом для розв'язання всіх процесуальних питань. У цьому полягає найістотніша відмінність англійського арбітражного процесу від українського. Крім цього, арбітражний процес підпорядковується загальним правилам ведення цивільного процесу в британських судах.