Однією із найважливіших складових судової системи України є суди господарської юрисдикції, на які покладено відповідальне завдання по розгляду і вирішенню правових спорів у сфері економічних відносин. Ця ланка судової системи відіграє важливу роль як на національному рівні, створюючи підвалини для економічного зростання країни і добробуту суспільства, так і на міжнародному, сприяючи поглибленню міжнародних економічних зв'язків.

Вже тривалий час господарські суди перебувають в Україні в стані послідовного і цілеспрямованого розвитку, який обумовлено загальними процесами переходу суспільства на нові засади демократичного упорядкування. При цьому динаміка оновлення господарської юстиції  повною мірою відповідає цілісній стратегії державотворення та правотворення в Україні, і відповідно майже всі найважливіші політико-правові події перехідного періоду дістали відображення у тих суттєвих змінах, що її торкнулися за останні десятиліття. Ці зміни мають як кількісний, так і якісний характер. Так, за часи державної незалежності відбулась кардинальна трансформація відомчого арбітражу в самостійну систему господарських судів, крок за кроком утверджувались в сфері господарської юстиції демократичні засади судочинства, послідовно удосконалювалась процедура розгляду справ та ,відшліфовувались" механізми взаємодії з різними органами захисту прав, насамперед у питаннях захисту економічної свободи.

Протягом всього періоду перетворень незмінну актуальність зберігає питання щодо визначення методологічних підходів до організації і діяльності господарських судів в Україні. Зрозуміло, що лише теоретично вірно і практично раціонально визначені стратегічні шляхи розвитку господарської юстиції відкривають можливість для її максимально ефективної та суспільно корисної діяльності.

На формування системи господарських судів, як відомо, впливає чимало факторів політичного, соціально-економічного, соціокультурного та правового характеру, але визначальними для організації і діяльності цієї ланки правосуддя, як видається, слід вважати ті суспільні зв'язки та закономірності, що лежать в основі організації цілісної конструкції державної влади, принципів побудови судової системи і системи захисту прав і свобод людини.

З прийняттям нової Конституції у червні 1996 р. в Україні встановлено якісно нову організацію державної влади з урахуванням загальноприйнятого принципу її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Отже, Конституція таким чином продовжила конституційний розвиток державності, розпочатий після проголошення незалежності України, що замінив радянську організацію державної влади, яка не сприймала принципу поділу влади ні на теоретичному, ні на практичному рівнях. Головним аргументом щодо невідповідності принципу поділу влади радянській системі владних відносин було твердження, що  державна влада в країні Рад знаходиться в руках трудящих, що це становило морально-політичну єдність цієї влади й виключало її поділ. На підставі соціальної єдності радянської державної влади виводився постулат про організаційну єдність та неподільність радянської державної влади, всеохоплюючою політичною організацією якої були представницькі органи — Ради. Радянська система виключала протиставлення народному представництву будь-яких інших державних органів. З перших днів радянської влади був проголошений принцип її єдності та неподільності в особі Рад [489]1. Саме тому Ради формально розглядались як органи, що виконували законодавчі, виконавчі, судові функції. З моменту формування єдиної судової системи на основі Положення про судоустрій УРСР, затвердженого постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 16 грудня 1922 р., роль судів зводилась до боротьби зі злочинністю та вирішення цивільно-правових спорів в основному між громадянами [83]2. Принцип незалежності судової системи, проголошений Конституцією УРСР 1978 р., зводився нанівець вимогою тієї ж Конституції щодо підконтрольності та підзвітності всіх органів держави Радам народних депутатів. Це стосувалося також  суддів, які повинні були звітувати перед державним органом, який їх обрав, або перед виборцями. Крім того, судді, як члени КПРС, втілювали у життя політику партії і звітували  про свою діяльність перед партійними зборами та комітетами. До того ж до юрисдикції суду не належав розгляд заяв громадян щодо незаконності рішень, прийнятих органами влади та управління.

Понад сімдесят років радянський суд займався розглядом цивільних та кримінальних справ. І нікому не спадало на думку називати це судовою владою. Судової влади не існувало в реальному житті [542, 618, 682]3. Але коли після довгих років самоізоляції ми нарешті зрозуміли, що приєднатися до світової цивілізації можливо, лише засвоївши і сприйнявши за основу загальнолюдські цінності, однією з яких є концепція правової держави з її неодмінним поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову, — ось тоді ми близько підійшли до необхідності дати вичерпну відповідь на запитання, з яких елементів складається судова влада і як ,вбудувати" її в систему нашої нинішньої державності [543][1].

Відмова суверенної України від принципу ,всевладдя" Рад викликала необхідність у формуванні нових підходів до організації органів державної влади і оцінки змісту їх діяльності. І вже у Декларації про державний суверенітет України було закріплено принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову [133][2]. Зміст і значення принципу поділу влади полягає у розрізненні функцій законодавства, управління і правосуддя, у наділенні цими функціями різних органів, у забороні здійснення функцій, належних одному органу, іншим органом влади та у взаємному контролі та обмеженні влади. Цей принцип є засобом стримування влади держави і сприяє захисту свободи особи [542][3].

Пізніше принцип поділу влади і основні засади судової гілки влади було проголошено Конституцією України 1996 р. Крім цього, одним із основних принципів діяльності держави визначено пріоритет прав людини і громадянина, її законні права та інтереси, що є найвищою соціальною цінністю, забезпечення і захист яких є головним обов'язком держави в особі органів судової влади, що має реалізуватися в процесі здійснення правосуддя. Існування незалежної судової влади є однією з гарантій прав людини. Згадка про гарантії в Основному Законі зобов'язує Україну як державу, що підписала Конвенцію з прав людини, а тим більше державу, де ці гарантії передбачені у чинній Конституції та законодавстві, не тільки проголошувати права і свободи, а й дбати про їх здійснення [445][4].

Отже, у юридичній та політичній практиці уявлення про демократичну, правову державу тісно пов'язані з принципом поділу влади. Слід застережити тут від спрощеного і догматичного тлумачення цього принципу як суто механічного поділу державної влади на три гілки. Сутність поділу полягає у попередженні зловживання владою, її монополізації, концентрації. Досягнення цілей правової держави можливе лише за умови теоретичного осмислення, законодавчого закріплення і практичної взаємодії незалежних, рівноважних, таких, що взаємно доповнюють один одного, законодавчих, виконавчих і судових органів державної влади. Водночас світовий і вітчизняний досвід теоретичного обґрунтування і практичного впровадження цієї ідеї суперечливий та неоднозначний [211][5].

Слід зазначити, що зміст принципу поділу влади у різні епохи і різними мислителями розумівся і тлумачився вельми неоднозначно.

У працях Арістотеля, присвячених державному ладу, міститься низка принципів, що визначають політичну організацію сучасної конституційної держави, у тому числі принцип стримувань і противаг [484, 666, 667][6]. Всі державні завдання Аристотель поділяє на консультаційні, адміністративні та правові. Він розмірковує про ,змішаний" державний лад, що передбачає поєднання елементів різних державних форм з метою залучення до вирішення спільних проблем усіх соціальних груп  [169][7].

Ідею ,змішаного" державного ладу поділяли і західноєвропейські мислителі ХVІІІ ст. Ш.-Л. Монтеск'є у своєму трактаті ,Про дух законів" наводить тезу про те, що свобода передбачає насамперед обмежене правління. Говорячи про обмежене правління, французький правник мав на увазі не систему чіткого та суворого поділу влади, а те, як вони перехрещуються і взаємодіють одна з одною [484][8]. Панування права, за Монтеск'є, можна досягти лише за допомогою впровадження у механізм функціонування державної влади принципу поділу влади, відповідно до якого окремі законодавчо визначені гілки влади могли б взаємно запобігати зловживанням своїми владними повноваженнями. ,Щоб не було можливості зловживати владою, необхідним є такий порядок речей, за яким різні влади могли б взаємно стримувати одна одну" [342][9]. Отже, теорія поділу влади була доповнена ідеєю необхідності запровадження у структури і процеси функціонування державної влади принципу стримувань і противаг, задля визначення межі й ступеня свободи кожної влади, за допомогою закріплення за ними конкретного напряму діяльності та певного обсягу компетенції. Особливо наголошується на тому, що не буде свободи в тому випадку, якщо судова влада не буде відокремленою від законодавчої та виконавчої.

Дж. Локк основною ідеєю концепції поділу влади вважав ідею свободи як природного стану людини та необхідності її захисту. Головну загрозу свободі Локк вбачав у неподільності влади, її зосередженості у руках абсолютного монарха. Але і він не пропагував ідею поділу влади, а шукав врівноваження влади між королем, знаттю та народом [320][10]. До речі, Дж. Локк не виокремлював судову владу, вважаючи її складовим елементом виконавчої влади.

Подальший розвиток ідеї поділу влади дістав відображення у творах Г. Гегеля, який, говорячи про необхідність поділу влади у державі, зазначав, що вона є гарантією публічної свободи. Влада повинна бути поділена на законодавчу, виконавчу та судову гілки таким чином, щоб бути у постійному взаємозв'язку та взаємодії і, крім того, кожна з них має бути системним утворенням [166][11].

Щодо України, то спроба законодавчого закріплення поділу влади була здійснена ще на початку ХVІІІ ст. у документі ,Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", написаному П. Орликом у 1710 р., що дістав назву Конституція Пилипа Орлика. Проте до глибокого осмислення і реального, послідовного втілення у життя цього принципу ми підходимо лише у наші дні. Головною метою конституційного поділу влади є насамперед сприяння забезпеченню прав і свобод людини і громадянина через попередження і обмеження можливості тих чи інших політичних сил щодо здобуття абсолютної влади [489][12].

Спроба втілення ідеї створення в Україні справедливого суду була здійснена у судовій системі Української Народної Республіки і дістала відображення у ІІІ Універсалі Української Народної Республіки, а згодом — у Конституції УНР (1918 р.).